Новий проект Андрія Сагайдаковського має широчезну назву, обсягом з окремий мистецький жанр. При цьому, автор змістовно не конкретизує її, а навпаки - використовує якнайширше. Пейзажі тут - не лише ремейки на імпресіоністів, не тільки «Тихі верби над річкою», а й портретні «заготовки» до байок Ґріммів, і покинутий простір, у якому Венера Мілоська марить про ніжні доторки рук. За своєю природою, килимки Сагайдаковського є домашніми еквівалентами садів, дендропарків, лісів тощо. Засіяні важкою фарбою, здобрені олією, кілька разів прополені міцною рукою художника… Хіба не пейзажі?
![]() |
Андрій Сагайдаковський, ПЕЙЗАЖ, 2015, килимок, олія |
Андрій Сагайдаковський народився 1957 року, живе та працює у Львові.
У 1979 році закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Своїми учителями художник вважає Карла Звіринського та Романа Сельського – легенду львівського артистичного середовища, учня Фернана Леже.
Автор і учасник багатьох персональних і міжнародних проектів. У 2012 році Андрій Сагайдаковський став лауреатом премії Першої Київської міжнародної бієнале сучасного мистецтва ARSENALE АWARDS 2012 у номінації Відкриття ARSENALE 2012.
З моменту відкриття арт-центру Я Галерея у Києві, Сагайдаковський майже щороку презентує персональні виставки – «Цитата» (2008), «Перспектива пейзажу» і «Щасливе життя» (2009), «Портрет відомого художника» (2010), «Розмови» (2011) й «Прогулянка лісовими стежками» (2014), а також бере участь у групових проектах арт-центру. У 2011 році відбулась перша ретроспективна виставка «Щоденник» в Я Галерея у Дніпропетровську, а в 2012 художник представив тут персональний проект «Фрагмент інтер'єру».
Поштовхом до створення робіт Сагайдаковський часто називає життя тут-і-тепер: «Я живу тут і тепер: тут, де мушу зробити те, що мене вражає, дратує або подобається – все, що на мене діє».
![]() |
Андрій Сагайдаковський, БАЙКИ БРАТІВ ҐРІММ, 2015, килимок, олія |
Людина у пейзажі. На думку приходять два приклади. Перший – пейзаж світський, такий, яким його зобразив Томас Гейнсборо на картині «Містер і місіс Ендрюс» (1750). Пихаті чоловік і жінка приділяють глядачу хвилинку уваги, мовляв: «Дивіться, це все – наші угіддя, увесь цей простір належить нам». Та й назва роботи підказує наперед: мова не про пейзажі. Інший знаковий приклад – «Мандрівник над морем туману» (1818) Каспара Давида Фрідріха. Самотній романтик із природної височини на саму цю природу, ні – Природу, дивиться. Образ протилежний, проте все ще не про пейзаж. Чому? Виявляється, так завше і буває з цим жанром. Найчастіше, ідеальний пейзаж – «театральні обрамлення» у дусі Клода Лорена, максимально віддалені від глядача на безпечну відстань невтручання у «людське». Але час від часу трапляється зовсім інша нагода – потрапити в пейзаж двічі, а то й тричі, по всіх трьох вимірах, у саму його середину. Такі пейзажі ведуть розповідь іншим чином. Можна згадати гайдеґґерову «закинутість людини в буття», а можна, так само, пригадати сюжет братів Ґрімм «Гензель і Ґретель», коли ця сама «закинутість» є вже не метафізичним умоглядом, а доволі відчутним жестом: дітей відправлено в ліс, через незмогу батьків їх прогодувати. Є пейзажі-що-оточують. І такими є пейзажі Андрія Сагайдаковського.
Нова виставка не випадково має широчезну назву, обсягом з окремий мистецький жанр, при цьому змістовно не конкретизує її, а навпаки – використовує якнайширше. Пейзажі тут – не лише ремейки на імпресіоністів, не тільки «Тихі верби над річкою», а й портретні «заготовки» до байок Ґріммів, і поділена натроє бéконівська сцена в кімнаті сміху, й покинутий простір, у якому Венера Мілоська марить про ніжні доторки рук. «Пейзажі» зіткані з текстів, переповнені шумом літер, галасом «цікавих дискусій», час яких відраховує об’єкт – куб зі спаяних пластмасових годинників.
Минулий проект Сагайдаковського – «Прогулянка лісовими стежками» (2014) – був своєрідною медитацією на тлі історичних подій, без нових робіт. Цього разу майже всі роботи – нові, а лейтмотив збігається з темою, що була неодноразово заторкнута. Це тема, що найбільш стисло була виражена роботою «Проблема» (2010), в якій, за словами художника, «вухо заперечувало напис [Слухай уважно], а напис заперечував вухо». «Пейзажі» – про ту ж суперечність. Лише з тією відмінністю, що тепер вона підіймається в усім відомому контексті інформаційного шуму. В ситуації, де вуху треба перебороти звуки, аби дослухатись, а оку – здолати прямоту образів, десь заради викривлення, пробити стіни, забудовані цеглою літер, аби помітити й вичитати.
Усе це разом – активна садівнича робота, майже тавтологія на полі мистецтва. Адже килимки, які Сагайдаковський використовує як основу, здебільшого зіткані як луки й діброви, за власною природою є домашніми еквівалентами садів, дендропарків, лісів тощо. Зверх того, ці килимки додатково засіяні важкою фарбою, здобрені олією, кілька разів прополені міцною рукою художника. Хіба не пейзажі?
Борис Філоненко, 2015
![]() |
Андрій Сагайдаковський, ЗАБАВИ, 2015, килимок, олія |
Арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську, Гусенка, 17, /056/ 713 57 13