Народився Андреа дель САРТО (16 липня 1486, Флоренція - 21 грудня 1531, Флоренція) - італійський живописець флорентійської школи.
Справжнє ім'я - Андреа д'Аньоло ді Франческо ді Лука ді Паоло дель Мільоре Ваннуккі. На його становлення як художника вплинули Фра Бартоломео і Леонардо да Вінчі, пізніше - Мікеланджело. Дель Сарто товаришував з Рафаелем, Тіціаном, Франчабіджо. Автор великої кількості фресок в церквах Флоренції і станкових картин на релігійні теми. Картини Андреа дель Сарто відрізняються барвистою гамою і багатством переходу світлотіні. Учень дель Сарто, художник і письменник Джорджо Вазарі стверджував, що, незважаючи на наявність всього необхідного, щоб стати великим художником, тому не вистачало амбіцій і божественного вогню натхнення. У 1518-1519 художник працював у Франції на запрошення короля Франциска I. Андреа помер у Флоренції у віці 43 років під час епідемії чуми.
![]() |
![]() |
«Автопортрет» | «Жертвопринесення Авраама», 1527. Галерея старих майстрів, Дрезден |
![]() |
![]() |
«Автопортрет» | «Леді Кароліна Говард», 1777 |
Ян КУПЕЦЬКИЙ (1667, Пезінок, в той час - Угорщина, нині - Словаччина - 16 липня 1740, Нюрнберг, Німеччина) - словацький портретний та історичний живописець. Працював в Угорщині, Словаччині, Італії, Австрії, Німеччині. Склався під впливом Караваджо, Рембрандта, Гвідо Рені.
З родини протестантів, належав до громади моравських братів. Учень Бенедіктa Клауса в Люцерні, вдосконалився в Італії за вивченням великих майстрів. Під час свого двадцятидворічного перебування в цій країні, а потім і у Відні, написав кілька історичних картин, але здобув популярність, головним чином, завдяки своїм портретам, виконаним з великим смаком, соковитим і вільним пензлем, у приємних тонах, хоча іноді і занадто вишуканим у позах і вираженні. Художник створив серію портретів членів імператорської сім'ї і наближених до неї високопоставлених дворян.
Зі вступом на престол Карла VI Купецький залишає Відень і оселяється 1723 року в Нюрнберзі, де проводить останні сімнадцять років свого життя. У цей період творчість художника досягає світової слави. Він стає найбільшим портретистом свого часу, отримуючи замовлення з Лондона, Ганновера, Копенгагена та інших міст. Але художник вже був не в силах робити нові подорожі.
![]() |
![]() |
«Автопортрет», 1711 | «Юнак зі скрипкою» |
Народився Михайло Олександрович КОКІН (16 липня 1921, Дніпропетровськ — 22 червня 2009, Дніпропетровськ, зараз – м.Дніпро) — відомий український живописець, педагог, один із засновників дніпровської школи живопису. Заслужений художник УРСР (1976), народний художник України (2001).
Дванадцятирічним хлопчаком Михайло сам прийшов у студію Палацу піонерів, керівником якої в той час був В. В. Девятнін. З 1936 по 1941 рік Кокін вчився у Дніпропетровському художньому училищі. Пройшов фронтовими дорогами, отримав бойові нагороди. Закінчив училище вже 1947 року по класу чудового педагога, учня І.Є. Репіна, М.М. Паніна. У повоєнний час вчився у Київському художньому інституті, який закінчив 1954 року, його вчителями були В. Костецький та С. Григорьєв.
У мистецтво Михайло Олександрович прийшов уже людиною цілком зрілою, привніс у свою творчість великий інтерес до життя, любов до рідної землі, загострене сприйняття прекрасного. З 1947 року почав брати участь у виставках — спочатку в обласних, у Дніпропетровську, згодом в республіканських, на його рахунку понад десяток персональних виставок. 1958 року Михайло Кокін став членом Спілки художників УРСР. Від 1965 до 1987 — Михайло Кокін працював головним художником Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату. Художник відомий у галузі станкового живопису як портретист і пейзажист, автор натюрмортів і жанрових картин.
![]() |
![]() |
«Автопортрет» | Із зібрання Музею українського живопису (м. Дніпро): «Гурзуф», 1990-ті. |
16 июля 1943 года указом Президиума Верховного Совета СССР было учреждено почётное звание «Народный художник СССР» «для наиболее выдающихся деятелей советского изобразительного искусства, имеющих особые заслуги в развитии живописи, скульптуры, графики, декоративного и прикладного искусства». Это высшее звание для советских художников присваивалось Президиумом Верховного Совета СССР.
Первыми кавалерами почётного звания «Народный художник СССР» 26 июля 1943 года стали четыре человека: живописцы Александр Герасимов и Борис Иогансон, скульпторы Сергей Меркуров и Вера Мухина. Второе присвоение звания произошло в 1944: народными художниками СССР стали украинцы – график Василий Ильич Касиян и живописец Анатолий Галактионович Петрицкий. До 1958 года почетное звание получили еще только 6 человек, украинцев среди них не было. С 1958 года звание «Народный художник СССР» присваивалось чаще, но по-прежнему нерегулярно. Наиболее массовое награждение было в 1963 году – 19 человек, в том числе украинские художники Михаил Михайлович Божий, Иосип Иосипович Бокшай, Михаил Гордеевич Дерегус, а также украинский скульптор Михаил Григорьевич Лысенко. В дальнейшем народными художниками СССР стали такие представители Украины: художники Сергей Алексеевич Григорьев (1974 год), Виктор Григорьевич Пузырьков (1979), Татьяна Ниловна Яблонская (1982), а также скульптор Василий Захарович Бородай (1977). Последние присвоения почётного звания произошли в 1991 году. Всего звание «Народный художник СССР» было присвоено около 150 выдающимся художникам и скульпторам.
![]() |
![]() |
Нагрудный знак | Народный художник СССР Анатолий Петрицкий. «Инвалиды», 1924. Национальный художественный музей Украины, Киев |
![]() |
Нікола Пуссен. «Поклоніння золотому тельцю», 1633-1634. Полотно, олія. 153,4х211,8. Національна галерея (Лондон) |