Близько сотні начерків, та з півдесятка скульптур – роботи відомого дніпровського скульптора Олександра Невечері, — відтепер у Музеї українського живопису.

Людина вмирає тоді, коли про неї забувають. Якщо пам’ять жива – й людина живе вічно!

Художник у цьому сенсі, залишає за собою шедеври. Сповнені емоцій, думок, роздумів, переконань і власних поглядів.

Його пейзажі фіксують час в якому жив, портрети – передають людину. Динамічне пульсування у кожному міліметрі полотна історії того часу. Побут, мода, світосприйняття.

Олекандр Невечеря, — Дніпровський скульптор-портретист. Він мав яскраву особливість – вловлював виразний образ людини, вмів передати в матеріалі не конкретні риси, схожість, а людську сутність.

Три  портрети педагогів Дніпропетровського художнього училища руки Олександра Невечері зберігаються у колекції Дніпропетровського художнього музею.

Саме портрет у скульптурі грав особливу роль. Невечеря, як і Небоженко, Чеканєв та Наконечний  обрали цей напрямок за фаворита. І стали неперевершеними майстрами  в його реалізації.

Особливою темою для Невечері була й анімалістика – зображення тварин. Тут  далося в знаки тонке відчуття художником  тваринної породи.

Унікальна можливість того часу, — було заведено  ловити персонажів та передавати життя у русі, в дії. Тому художники їздили на «динамічні» пленери.  Кожне літо – на жнива. І працювали з натури. Колгоспники, робочі, образ селянина. Невечері вдавалося зобразити узагальнений образ людини певного типу. Унікальною тепер є колекція скульптурних портретів, зроблена у 72-73  роках на будівництві масштабнішої доменної печі в Європі.

Начерки, замальовки, — а потім скульптури у шамоті. Живий літопис історії.

Декомунізація – скажете. Але ж це не оспівування вождів, а розповідь про простих людей, які жили і дихали тими часами. І історію не переписати, а занотоване у камені – талановито і характерно, — витвір мистецтва, який варто зберігати. І музей пишається надбанням.

Сам Олександр Невечеря – не дуже підкорювався політичному устрою комуністичного часу. Був людиною, що звикла мислити вільно, не визнавав авторитетів і не дуже й то переживав через відсутність державних замовлень. В особливо складний час, аби не впадати у «творчий» маразм і не видушувати із себе «лояльність» до влади, виїхав до Казахстану. Втім прижитися на чужині не зміг, тож повернувся до рідного Дніпра, аби творити тут і лишити по собі творчий спадок.