Майстри працювали на старовинному верстаті XIX сторіччя, дехто з них взагалі стикнувся з цією технікою вперше.
Відбитки, які художники зробили під час симпозіуму, одразу потрапили у виставковий зал Музею українського живопису. Ми розпитали київську художницю Оксану Стратійчук о складнощах техніки літографії, національних рисах українських майстрів та глобальних проблемах сучасного світу. До речі, нові роботи майстрині можна вже знайти на третьому поверсі на виставці «Голоси каміння».
На урочистому відкритті експозиції ви згадали, що багато років в Україні літографії, як технології, майже не існувало… Що сталося, куди вона поділася?
Річ у тому, що майже два десятки років підряд літографські верстати мали тільки вищи навчальні заклади, і те, далеко не всі. Ця техніка дуже непроста: важкі каміння, складний верстат… Тому це обладнання покупали лише деякі університети Києва, Львова та Одеси… Відповідно, літографію вивчали одиниці, переважно – студенти. У інших не було цікавості до цього матеріалу та техніки.
Вам почали цікавитися вже тоді?
В Україні художники вивчають гравюру від початку до кінця: від ескізу до друку. Літографію друкує тільки професійний майстер… Ми знали, як шліфувати каміння, як підбирати матеріали для обробки, але все, що стосувалося друку – було для нас таємницею. Майстер просто забирав каміння до себе в кабінет, і щось там з ним робив…
В якийсь момент мене запросили працювати в Польщу, в резиденцію по літографії. Під час реєстрації я спитала в організаторів: « Чи є у вас майстер друку?». «Ні», — відповіли.- «У нас художники друкують самостійно». Тоді мене це якось зачепило. У них художники друкують без сторонньої допомоги, а ми такі, начебто, «недоосвідчені»…
Я написала стипендіальну програму Міністра культури Польщі «Gaude Polonia» та півроку вивчала літографію в Польщі. 6 місяців створювала там естампи, постійно перебувала в техніці. Намалювала- надрукувала! Не вийшло! Чому не вийшло? Аналіз!
Деякі художники на симпозіумі вперше працювали з літографським верстатом. Вони зверталися за допомогою? З якими складнощами стикалися?
Під час творчої лабораторії у нас були фахівці, які стежили, щоб в технології все було правильно. Просто видрукувати будь-які відбитки – можна, але мова йде про те, щоб створити якісну літографію. Для цього методу характерні певні ознаки. Нефахівець взагалі не зрозуміє, що за робота перед ним. Він подумає, що це олівець, туш або акварель. А ось професійний графік побачить, де надруковано добре, а де – погано…
Як вам працювалося на верстаті, зробленому у XIX сторіччі?
В Європі більш поширені електричні моделі верстатів. Вони спрощують процес роботи, але справжні майстри-літографи їх не люблять, вони вважають, що ручний прес чутливіший. Але щоб видрукувати каміння на верстаті XIX сторіччя, потрібні серйозні фізичні зусилля. Майстер самостійно повинен виставити тиск, підняти камінь та покласти його на верстат. Тут 50 відсотків мистецтва – 50 відсотків спорту.
Вам – єдиній жінці на симпозіумі було тяжко це робити без сторонньої допомоги?
Жінка-художниця може працювати на такому верстаті, але це не дуже просто. Більш на техніці літографії, звичайно, знаються чоловіки. Під час симпозіуму колеги–художники допомагали мені з фізичною роботою…
Ви багато подорожуєте та берете участь в міжнародних проєктах. Можливо, ви відмітили для себе якусь характерну рису, яка об’єднує усіх українських художників?
Ми більш тяжіємо до певного пізнаваного зображення. Це вже не реалізм, проте залишається сюжет, який можна зрозуміти. Академічна школа дається взнаки.
Взагалі, в сучасному світі люди менше малюють, бо це зусилля. Час зараз дуже стрімко рухається. Художники вже довго не працюють над однією роботою…
Вони не можуть собі дозволити малювати картину протягом 15 років?
Художникам потрібно вміти швидко реагувати на ситуацію. Ми більше не маємо на працю багато часу. Такі мої відчуття.
Ви зручно себе почуваєте в цьому сучасному світі, як митець?
Я зрозуміла, що час мені не наздогнати. Я не намагаюся відповідати умовам навколишнього світу. Через 100 років всім буде байдуже, коли створена картина, яка прикрашає якийсь музей: у 1920 чи у 1950 році. Це буде не так важливо. Головне, щоб картина була добре зроблена і «прожила» довге життя.
Мені завжди було дуже дивно, що до моїх нових офортних робіт (це основна техніка, в якій я працюю) завжди є цікавість публіки, але люди не поспішають їх купувати. Беруть частіше роботи, які були створені 20-30 років тому назад.
Цінителі мистецтва шукають раритет чи їм подобаються сюжети того часу?
Мені здається, що сюжети. Я там більше працювала…Тоді був на це час. Зараз я шукаю речі, які дадуть можливість швидко та ефектно втілити задум.
Невже можна просто так подивитися на картину і сказати, скільки над нею працювали?
Можна. Та чи потрібно? Головне, щоб мистецтво було виразним, а скільки праці вкладено — хіба це важливо? У кожного митця — свій темперамент та стиль життя. Просто треба бути собою!
