Дні пам'яті Вадима Сідура-2021 -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
+38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68
Музей працює: середа – неділя з 11.00 – 19.00
Понеділок - вівторок – ВИХІДНІ ДНІ

Дні пам’яті Вадима Сідура-2021

alt
Мистецтвознавець Музею українського живопису Володимир Маліков обрав нетиповий формат зустрічі, розробивши проєт digital-лекції. Темою днів пам'яті Вадима Сідура-2021 стало дослідження трансформацій, яких зазнала мистецька пластика художника протягом його життя.

FB_IMG_1624909231211

 

Вадим Сідур народився 28 червня 1924 року у м. Катеринославі (нині м. Дніпро). Навчався у середній школі №33 (нині навчально-виховний комплекс №33 Маріїнська багатопрофільна гімназія). З початоком війни у 1941 році пережив евакуацію. Кінцевим пунктом призначення було місто Сталінабад (нині Душанбе).

У 1942 році Вадим Сідур за призовом був направлений до Першого Туркестанського кулеметного училища Червоної Армії м. Кушка (нині м. Серхетабад). Після прискореного навчання потрапив на передову командувачем кулеметної чоти. Бойове хрещення отримав під час форсування Дніпра. Звільняючи рідне місто та Придніпров’я, був важко поранений 26 лютого 1944 року під Кривим Рогом у районі села Новоселівка, у віці вісімнадцяти років став інвалідом війни. Почалася нескінченна низка шпиталів, вкрай тяжких операцій у Центральному Інституті травматології та ортопедії.

Класична мистецька освіта, яку Вадим Сідур отримав у Московському вищому художньо-промисловому училищі (1945 – 1953), стала стійким фундаментом для розвитку власної формальної мови і, зрештою, у багатьох аспектах визначила характер усієї подальшої творчості майстра.

Знайомство із музейним середовищем Москви стало для скульптора етапом поглиблення мистецьких знань. Взявши за основу традиції ассиро-вавилонського мистецтва, а також особливості пластики античної Греції та Стародавнього Єгипту, художник невпинно шукає свій стиль та естетичну систему.

Свого часу Вадим Сідур зумів втриматися від спокусливого прагнення багатьох сучасників заперечити систему пластичного мистецтва, його закони та здобутки минулого.

1954 – 1958 – відчуваючи стійке прагнення відгукнутися на запити своєї епохи, працювати як «справжні митці» (маються на увазі професійні радянські художники) Вадим Сідур створює протягом першої половини 50-х років ХХ ст. ряд моделей монументальних скульптур у стилістиці радянського неокласицизму.

Працюючи над творами, що були витримані у стилістиці соцреалізму («Текстильна промисловість», «Географія» та ін.), Вадим Сідур паралельно вдається до експериментів. Результатом пошуків стала поява, за визначенням самого майстра, «імпресіоністично-експресивної» манери («Закохані на пляжі», «Рита», «Танок» та ін.).

У творчому поступі майстра відбувається сплеск цікавості до станкової скульптури, якій властива оповідність, психологізм, а головне – інтимний характер комунікації із глядачем.

Жахливий життєпис дитинства та юнацтва Вадима Сідура – це голодомор, низка евакуацій з початком Другої світової війни, жорсткі умови перебування в кулеметному училищі у Серхетабаді, участь у бойових діях, фатальне поранення і низка шпиталів у період відновлення. Сам художник подібний стан реальності підсвідомо вважав нормою людського буття. Відтак, повоєнні роки для митця стали справжнім шоком на тлі зустрічі із особливостями мирного життя. Однак цей період стає часом нових пластичних пошуків.

Звичні та буденні на перший погляд життєві сцени зрештою ставали відбиттям більш глибинних понять: закоханості, любові, материнства…

Паралельно починають з’являтися еротичні мотиви, які циклічно у різних змістовно-образних модифікаціях будуть втілюватися у подальших творчих практиках скульптора («Хтивість», «Проба цнотливості») тощо.

Запозичений безпосередньо з життя психологізм, зовнішня динаміка, вловлена миттєвість жесту або руху стали ключовими ознаками скульптурних творів автора того часу. Стає наочною своєрідна «імпресіоністично-експресивна» манера Вадима Сідура. Однак саме в її рамках реалізувати перманентний підсвідомий потяг до узагальненості та лаконізму форм було неможливо. Зрештою, травматичний досвід війни неодмінно проявить себе згодом у творчості («Після війни», 1956; «Сліпі», 1957). Відтак, і тут імпресіоністичні інтенції будуть не на часі. Ключовими пластичними матеріалами для художника на той час слугують кераміка, дерево та камінь.

1956 – разом з художниками В. Лемпортом та М. Сілісом отримує майстерню у підвалі житлового будинку, у якій він працюватиме до кінця життя.

1957 – стає членом Спілки художників СРСР. Перші експерименти скульптора з формою, що дали початок розвитку нової пластичної мови («Голови сліпих», «Родина горщиків», «Закохані» та ін.).

1958 – вперше звертається до олійного живопису.

Пластична мова Вадима Сідура зазнає змін на зламі 50-х – 60-х рр. ХХ ст.. Досить яскраво та характерно це виявиться на прикладі трифігурної композиції «Родина горщиків». Окрім того, що митець вирішує низку складних та новаторських формотворчих завдань, він надає простору всередині скульптур матеріальної осяжності, що працює на рівні із пластичним матеріалом. Даний твір позначається впливом витонченої іронії, яка, до речі, стане невід’ємною часткою творчості майстра протягом усього життя.

Після революційної роботи «Родина горщиків», новаторські ідеї продовжуються у композиції «Джаз».

FB_IMG_1624909225315

«Моя пластична мова НЕМИНУЧЕ мала змінитися. Коли я вирішив створити цикл скульптур «Джаз», де музики зливалися воєдино зі своїми інструментами у створіння та предмети, яких не існує у природі, коли я працював у той самий час над «Родиною горщиків» та «Летючими тарілками», я НЕМИНУЧЕ мав прийти до геометризації, оскільки інакше неможливо передати синтез живого із неживим. Експресивність моїх творів НЕМИНУЧЕ мала перетворитися із зовнішньої до внутрішньої, яка зсередини розпирає скульптурну форму…»

Динаміка є внутрішньою властивістю таких скульптур. Рівновага статики та динаміки визначається відчуттям художника.

Злам 50-х – 60-х рр. ХХ ст. – це ще й неминучий вибух наслідків травматичного воєнного досвіду Вадима Сідура.

«Період творчої ейфорії все ж не зміг заглушити в мені того трагізму, який я притягнув із собою із свого воєнного минулого, тим паче, що у теперішньому було чимало подій, що наштовхували на роздуми. Плодами цих роздумів мали стати мої нові скульптури».

У часи «відлиги» Вадим Сідур, як представник «покоління шістдесятників» неминуче вступав в конфлікт з офіційними структурами. На відміну від творчого кредо нонконформістів, скульптор не здійснював спроби відродити зв’язок поколінь, спиратися на зразки прогресивного мистецтва І третини ХХ століття. Народження авангардного характеру творчості митця відбулося у інформаційному вакуумі радянських реалій. Незважаючи на успіх у колах поціновувачів мистецтва, автор мав час від часу чути звинувачення у дрібності тем. До того ж, «майстри» сталінської школи не мали жодного бажання поступатися місцем у мистецькому вимірі та поділяти експозиційний простір.

В цей час Вадим Сідур захоплюється кольоровою керамікою, декоративним розписом. З масиву чорно-білих графічних творів цього часу вирізняються жанрові замальовки, алабинські краєвиди, портрети.

1961 – Важкий інфаркт докорінно змінив звичний ритм життя скульптора. Більшість спрямувань та орієнтирів варто було переглянути. А головне – подальший етап творчості наскрізно вмістив у собі проблематику страждання живих та предсмертні тортури. Цього ж року Вадим Сідур одружується з Юлією Нельською (знайомство у 1957 р.) – відомою письменницею, яка до кінця останніх його днів була товаришем, радником, помічницею.

Домінантою стає трагічна тематика: «Поранений», пластичні серії «Інваліди», «Пам’ятники», «Обпалені» та ін.. Художник звертається до біблійної тематики. Майстерню Вадима Сідура починають відвідувати іноземці – відомі громадські діячі, представники науки, культури, бізнесу.

1961-62 рр. – Вадим Сідур звертається до графічного мистецтва: розлогі цикли малюнків «Лікарня», «Алабине», «Спогади про майстерню». Була й низка інших тем та формальних відкриттів, варіативність яких стала невичерпною упродовж подальших років.

«Митцеві, певно, все на користь, навіть горе та хвороби».

«Одночасно із щоденною роботою у підвалі (прим. майстерня Вадима Сідура) я для заробітку почав займатися книжковою графікою, цариною, де усі місця вже були зайняті і де на той час панували звичаї ще більш ортодоксальні, ніж в скульптурі. Незважаючи на усі складнощі, я б залюбки займався цієї справою й понині, однак мене з книжкової графіки через кілька років виперли, причому всерйоз та надовго/ а точніше, як виявилося згодом, назавжди – Михайло Сідур/.

Роботи Вадима Сідура зникають з виставок. Надалі, єдиною експозицією, що сталася за життя майстра, стала одноденна виставка графіки у Центральному будинку літераторів (20.03.1968).

Абсолютно позбавлений права на експонування власних творів, Вадим Сідур знаходить, на перший погляд, нетиповий спосіб подальшої творчої реалізації. Виконання приватних замовлень на створення надгробків стало єдиним джерелом заробітку для митця. Однак у цій праці з’явилася нетипова можливість встановити власні твори на теренах країни. А головне саме у межах меморіальної скульптури митець став втілювати в усій повноті уподобану тональність горя та страждань.

«Як людина і митець я вважаю своє життя та долю дуже щасливими, однак у той же час у ній постійно присутня трагедія». Трагізм вилився у «нереалізованих можливостях». Брак місця – доводилося навіть фотографувати частину власних творів, потім – нищити їх. Бракувало фізичних сил – про граніт та мармур варто було забути назавжди.

Упродовж власної тридцятитрьохрічної творчої діяльності Вадим Сідур створив понад 500 скульптур та тисячі графічних і живописних робіт.

Світове визнання здобули антивоєнні твори нашого земляка. Багато із них були встановлені у Німеччині ще за життя автора. За ініціативи пацифістів та власне на їхні кошти у 1974 році на центральній площі Касселя було відкрито «Пам’ятник загиблим від насильництва». П’ять років потому у Берліні, де війна розпочалася, та де вона завершилася, встановили пам’ятник жертвам одного із найбільш страшних концтаборів «Треблінка». Згодом антивоєнні пам’ятники нашого земляка з’явилися у Оффенбурзі, Хаґені, Констанці, Дюссельдорфі…

FB_IMG_1624650305831

Відкриттям Скульптора ми завдячуємо не радянським мистецтвознавцям, а вченому з Німеччини, славісту, професору Карлу Аймермахеру: «Я був фактично першим німцем, якому він подивився в очі. І подивився, за зізнанням Сідура, «не крізь приціл зброї, не крізь призму упередженості та злості», а звільнившись «із найбільш суворої в’язниці, що знаходиться всередині самого себе, зруйнувавши стіну остраху та недовіри, що оточувала її»…

Оцінивши величезне значення творчості Сідура, професор Карл Аймермахер сприяв відкриттю антивоєнних пам’ятників у містах Німеччини, створенню музею скульптора у місті Бохумі, видав фундаментальну монографію про його творчість, три альбоми репродукцій кращих робіт, доніс до нас думки Скульптора та Філософа, його розуміння суті творчості та ролі Художника в суспільстві.

У найбільших містах Німеччини, Франції, Швеції, Нідерландів, Бельгії, Польщі пройшли виставки його робіт, були видані каталоги, альбоми та монографії про творчість Сідура.

На початку сімдесятих років твори Вадима Сідура з’явилися і у Сполучених Штатах Америки, вони поповнили приватну колекцію двічі лауреата Нобелівської премії з фізики Джона Бардіна.

FB_IMG_1624909278837

Протягом цієї епохи творчість Вадима Сідура почала розвиватися у новому напрямку, вершиною якого став «ТРУНА-АРТ». Цей напрямок скульптор назвав «МИСТЕЦТВОМ ЕПОХИ РІВНОВАГИ СТРАХУ, коли великі держави вже досягли, а маленькі наближаються до апогею у залякуванні одне одного надприродною за руйнівною силою зброєю. Вкрай очевидним це стає останнім часом. Здається, от-от настане повний розквіт ТРУНА-АРТу і наша земна куля перетвориться на ТРУНА-ПЛАНЕТУ…» Про це мовчки волають «Залізні провісники» скульптора, прагнучи попередити людство про те, що цілком очевидною стає загроза самознищення від власної ненависті, дурості та неохайності.

Лишивши величезний творчий спадок, Вадим Сідур помер за два дні до свого шістдесятидвохріччя 26 червня 1986 року від третього інфаркту.

Похожие записи: