9 марта -Музей українського живопису

9 марта

Помпоний (Помпонио) АМАЛЬТЕО (1505, Сан-Вито-аль-Тальяменто — 9 марта 1588, там же) — известный итальянский художник XVI века.

Живописи Амальтео учился у Джованни Антонио Порденона, на дочери которого он был женат и которому он старательно подражал по внешней манере письма, особенно в виртуозном исполнении фресок. Расписывал соборы и церкви в разных городах Италии изображениями библейских сцен и отдельными группами фигур. Один из основоположников современного искусствознания Джорджо Вазари весьма высоко оценивал его работы.

«Бегство в Египет»


Родилась Мари-Франсуаза-Констанция МАЙЕР-ЛАМАРТИНЬЕР (9 марта 1775, Шони — 26 мая 1821, Париж) — французская художница.

Обучалась живописи в парижской художественной школе для молодых женщин в Лувре под руководством Иосифа-Бенуа Савье, Жана-Батиста Грёза и Пьера Поля Прюдона, с которым впоследствии связала свою жизнь.

После того, как художник Прюдон расторгнул брак со своей объявленной сумасшедшей женой, император Наполеон подарил ему квартиру в Сорбонне. Около 1803 Наполеон, который купил две картины Констанции Майер, предоставил ей квартиру там же. Майер и Прюдон часто виделись, вскоре Констанция стала любимой ученицей живописца. Вместе они написали несколько полотен. Они жили вместе много лет, не связывая себя брачными узами, хотя Майер мечтала иметь свою семью. Такая ситуация продолжалась до 1821 года, когда Прюдон объявил о том, что должен покинуть Сорбонну из-за претензий церкви. Во время ссоры возникшей между ними, Прюдон отказался жениться на ней. Это вызвало кризис в жизни Майер, посчитавшей себя старой увядшей женщиной (в 46 лет), которую разлюбил близкий человек. Художница покончила собой, перерезав себе горло бритвой.

Пьер Поль Прюдон в 1823 году организовал ретроспективу еë работ. Охваченный горем и впавший в депрессию из-за смерти Констанции Майер и считая себя виновником еë смерти, в том же 1823 году умер. Похоронены Прюдон и Майер в одной могиле на Парижском кладбище Пер-Лашез.

Констанция Майер — художница неоклассицизма и романтизма. С 1795 выставляла свои картины в Парижском салоне. Под влиянием Прюдона писала картины на аллегорические и мифологические сюжеты, меланхолические портреты, миниатюры и сентиментальные жанровые полотна. Часто для получения более высокой цены продавала свои работы под именем Прюдона, поэтому сейчас трудно однозначно описать еë творческое наследие. Некоторые картины Майер находятся в коллекции Лувра.

Портрет Констанции Майер
работы Пьера Поля Прюдона
«Мечта о счастье». 1819 г.


Родился Александр Осипович ОРЛОВСКИЙ (9 марта 1777, Варшава – 13 марта 1832, Петербург) – русский живописец-баталист и жанрист польского происхождения.

Родился в небогатой шляхетской семье, его отец содержал корчму в провинциальном городке Седлеце. Талантливого мальчика заметила княгиня Изабелла Чарторыжская и отдала его в ученье в варшавскую мастерскую Ж.-П. Норблена, придворного живописца князей Чарторыжских. Норблен много лет опекал художника. Орловский на волне патриотизма участвовал в восстании Костюшко, был ранен. Затем в его жизни был недолгий бурный период: он вел беспорядочную жизнь, пристал к труппе фокусника. Затем Орловский окончательно посвятил себя живописи. Он пользовался покровительством князя Юзефа Понятовского и вошёл в моду у польской аристократии.

С 1802 года Орловский жил в Санкт-Петербурге, был принят великим князем Константином Павловичем и поселен при его дворе как получающий "жалованье, порции и прочее содержание по особым Его Императорского Высочества повелениям". Его романтические рисунки и карикатуры пользовались популярностью в обществе, где его считали большим чудаком и оригиналом. Гулял по Петербургу в наряде лезгинца, с папахой и кинжалом, в сопровождении двух камердинеров – калмыка и мавра в их национальных костюмах. Орловский путешествовал по России, также побывал во Франции, Италии и Германии. В 1809 году за картину «Бивуак казаков» Академия художеств присудила ему звание академика, отметив "как знаменитого художника, труды которого давно известны Академии".

«Бивуак казаков», 1809. Государственный Русский музей

В 1819 году Орловский был причислен к генеральному штабу для сочинения рисунков военных костюмов. Состоял членом запрещенных масонских лож "Соединенные друзья", "Палестина". Поддерживал дружеские отношения с ведущими российскими литераторами – И. А. Крыловым, А. С. Пушкиным, П. А. Вяземским, Д. В. Давыдовым. Пушкин посвятил ему стихотворные строки: «Бери свой быстрый карандаш, Рисуй, Орловский, ночь и сечу!»

Кроме картин, написанных маслом, А. О. Орловский создал тысячи карандашных, акварельных, пастельных произведений, многие из которых были им самим литографированы – это было новинкой для тогдашней России. Кроме батальных сцен рисовал портреты, марины, жанровые зарисовки из жизни простых людей, карикатуры и шаржи. После кончины великого князя Константина Павловича в 1831 году Орловский лишился службы, квартиры и средств к существованию. Его здоровье было подорвано, и в 1832 году он скончался.

«Автопортрет» «Портрет Дениса Давыдова», 1814


Народився Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО (9 березня 1814, село Моринці, Київська губернія (нині Черкаська область) —10 березня 1861, Санкт-Петербург) — великий український поет, прозаїк, художник, етнограф. Академік Імператорської Академії мистецтв (1860).

Походив з родини селян-кріпаків. З дитинства полюбляв малювати, намагався знайти вчителів серед місцевих художників-самоуків. Рано залишився без батьків, став слугою-«козачком» у поміщика Павла Енгельгардта, який за потяг хлопця до малювання нам'яв йому вуха і наказав відшмагати, але, врешті-решт, вирішив зробити із Тараса свого придворного живописця. Разом із своїм паном юнак понад два роки мешкав у Вільно, де, ймовірно, брав уроки малювання у професора Рустемаса.

На початку 1830-х років Павло Енгельгард поселився в Петербурзі. Він віддає Тараса на чотири роки в науку «кімнатному живописцю» Василю Ширяєву. По ночам, в свій вільний час, Тарас ходить до Літнього саду зарисовувати статуї. Тут Шевченко зустрів земляка-художника Івана Сошенка, який підтримав молодого художника, познайомив його з демократично налаштованими діячами культури.

«Автопортрет», 1840

Навесні 1838 року знаменитий художник Карл Брюллов и не менш знаменитий поет і вихователь спадкоємця трону Василь Жуковський вирішили викупити Шевченка з кріпацького стану. Енгельгард, який вважав Тараса цінним капіталовкладенням, вимагав за нього шалені гроші – 2500 рублів, що відповідало вартості 45 кілограмів чистого срібла. Щоб зібрати таку суму Брюллов написав портрет Жуковського, який був розіграний у лотерею, в якій брала участь і царська родина.

24-річний Тарас Шевченко при підтримці Карла Брюллова поступає в Академію мистецтв, де стає його улюбленим учнем. Шевченко відразу почав вчитися у «фігурному» класі (малювання гіпсових фігур), пропустивши три попередніх. Тарас, який вже був непоганим портретистом, оволодіває мистецтвом гравюри, успішно займається графікою та ілюструванням. За успіхи у навчанні Шевченко був нагороджений трьома срібними медалями. За словами В. В. Тарновського, Шевченка в Академії називали руським Рембрандтом, майстерністю якого молодий художник захоплювався і стилю якого в міру сил намагався наслідувати. В офортах Шевченка можна побачити характерні риси робіт великого голландця: ті ж неправильні штрихи різної довжини, які перехрещуються в найрізноманітніших напрямках, утворюючі світлові ефекти.

У 1843 році Шевченко бере академічну відпустку та їде на Україну. Тут його ім’я, як автора «Кобзаря», вже відомо. Тарас починає працювати над серією офортів «Живописна Україна»: “... я хочу рисовать нашу Україну ... Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію ... В год буде виходити 10-ть картин”, - мріє художник. Але через брак коштів грандіозний проект залишився нездійсненим. Петербурзьке Товариство заохочення художників виділило 300 рублів, на які у 1844 році було видано перші шість офортів.

«Старости», 1844

У 1845 році Шевченко отримує атестат «некласного» або вільного художника. Після кількох місяців на Полтавщині, він їде до Києва та влаштовується художником в Археографічну комісію. Але навесні 1847 року його заарештовують за участь у таємній організації – Кирило-Мефодіївському братстві.

Шевченко засуджують до заслання рядовим солдатом у закаспійські степи із забороною писати й малювати. В Орській фортеці рядовий Шевченко продовжує таємно писати вірші, малює сценки з життя кочових казахів. Весною 1848 року його включили до складу Аральської експедиції на посаду штатного художника. Шевченко багато пише - як поеми, так і картини, зближається із засланцями-поляками. У квітні 1850-го Шевченка знову заарештовують, й після піврічного ув'язнення він на сім років потрапляє до Новопетровського берегового форту на півострові Мангишлак. Але й тут Тарас Григорович продовжує творити – поезія, проза, графіка, й навіть випробує свої сили у скульптурі.

«Байгуши», 1853

Завдяки наполегливим клопотанням його друзів Т.Г. Шевченка звільняють із заслання у 1857 році, але діє заборона на його проживання у Москві та Петербурзі. Художник на півроку зупиняться в Нижньому Новгороді, й тільки весною 1859 він нарешті повернувся до Петербурга, де оселився в Академії мистецтв. До останніх днів свого життя Шевченко був під таємним наглядом поліції. Коли 1859 року він поїхав на Україну, де мріяв залишитися назавжди, то був заарештований знову й висланий до Петербурга.

Тарас Григорович вирішив зайнятися гравюрою, оскільки ці твори можна було тиражувати. У жовтні 1860-го Академія визнала його академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах». Шевченко продовжує активно працювати, малює, у тому числі, кілька своїх автопортретів у різних техніках. Але його здоров’я, що було підірвано у засланні, значно погіршилось. Тарас Григорович помирає від водянки у своїй квартирі в Академії мистецтв у віці сорока семи років.

Художній спадок Т.Г. Шевченка складає 835 картин, гравюр и рисунків, що дійшли до нас. Ще понад 270 робот безповоротно втрачено. За жанрами – це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, чисельні архітектурні пейзажі й краєвиди. Картин, що написані олійними фарбами, художник залишив небагато, у своїй творчості він віддавав перевагу акварелі, сепії, туші, свинцевим олівцям й техніці офорту.

Ще під час навчання у Петербурзі Шевченко тяготиться насаджуваним там академізмом. Його привертають життєві сюжети, реальні краєвиди, люди в їх буденному оточенні – без прикрас та романтизації. Художня творчість Т.Г. Шевченка поклала початок активному розвитку українському реалістичному живопису.

«Катерина», 1842


Народилася Софія Пилипівна ЛЕВИЦЬКА (9 березня 1874, Поділля — 20 вересня, 1937) — українська художниця-емігрантка; працювала в Парижі. Відома своїм живописом та графікою у стилях кубізму та постімпресіонізму із впливом народного українського мистецтва.

Народилася вона на Поділлі в заможній українській родині. Дитинство та молодість художниці минули між рідним селом Вільхівці і Києвом. У Києві відвідувала художню студію Сергія Світославського, а в 1905 році Соня поїхала до Парижа, де навчалася в школі Еколь де Боз-Ар. Її успіхи в навчанні були настільки значними, що вже через рік її допускають робити копії з картин у Луврі. У цей період її захоплюють твори Делакруа, Фрагонара і Пюві де Шавана. Під час навчання познайомилася з художником початківцем Жаном Маршаном, приязні стосунки з яким переросли в кохання і спільне життя впродовж подальших двадцяти років. У 1906 році вона ненадовго завітала до Києва, де усіляко припрошувала українських художників їхати до Франції - мистецької столиці Європи.

Після закінчення школи в Парижі Соня Левицька активно виставляється у паризькому Салоні «Незалежних» та Осінньому салоні. Її твори знаходять схвальні відгуки, зокрема критик і прихильник модерного мистецтва, французький поет Гійом Аполінер дуже позитивно оцінив її «Білого однорога у райському саду». У 1913 році вона організувала свою першу персональну виставку в галереї Б.Вайль.

Протягом усього свого життя Софія Левицька ніколи не забувала про свою Батьківщину. Щоб познайомити французів з Україною, переклала на французьку мову «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя. Підготувала для видання й власні ілюстрації. У 1919 році художниця створила лінорит «Визволення України», де зображено, як козак поборов двоголового орла. Свої роботи, а це переважно портрети й пейзажі, виконані олією або ж у графічній техніці, мисткиня виконувала в стилях кубізму та постімпресіонізму.

Її ім'я назавжди увійшло в історію французької графіки XX століття. В українських музеях та приватних колекціях творів художниці майже нема, у Франції збереглися лише поодинокі графічні та олійні твори Софії Левицької. Друкованих матеріалів, розвідок і спогадів про неї, окрім згадок у сучасній їй французькій пресі також обмаль…

«Сад»


Народився Георгій (Юрій) Іванович НАРБУТ (9 березня 1886, Нарбутівка, Чернігівська губернія - 23 травня 1920, Київ) - видатний український художник-графік та ілюстратор, ректор і один із засновників Української академії мистецтв.

Автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок) і проекту герба Української держави. На основі старовинних зразків створив новий український шрифт, який сучасники назвали «нарбутівським». Працював над проектом оригінальної української абетки.

«Українська абетка»

Георгій Нарбут народився на хуторі Нарбутівка близько Глухова в родині дрібного службовця. Сім'я належала до старовинного, однак зовсім збіднілого литовського дворянського роду. Початкову художню освіту Георгій отримав самостійно: він переписував тексти старовинними шрифтами, вимальовував заставки, буквиці і рамочки, а також старанно копіював гравюри німецької Біблії.

1906 року Георгій з братом Володимиром, майбутнім відомим поетом, вступають до Петербурзького університету. Разом з іншими художниками-аматорами з студентів Георгій займається малюнком і проводить виставку, на яку запросили відомих петербурзьких художників. Так Нарбут отримав підтримку знаменитого Івана Білібіна, у якого він оселився за «зовсім незначну плату». У його ранніх творах вельми відчутно наслідування Білібіну.

У1909 році Георгій Нарбут брав участь у VI виставці Союзу російських художників, а 1910 року на три місяці поїхав вчитися до Мюнхена - в студії графіка Ш. Холлоші. Повернувшись восени 1910 року в Санкт-Петербург, Георгій Іванович незабаром став членом мистецького об'єднання «Світ мистецтва», почав друкуватися в журналі «Аполлон», невдовзі став його постійним співробітником.

Художника все більш захоплюють стиль ампір, геральдика та українська старовина. Нарбут багато займався в ті роки книжковою ілюстрацією, особливо вдало - байок І. Крилова. У 1913 році взяв участь у створенні «Малоросійського гербовника». У 1914 отримав золоту медаль і почесний диплом Міжнародної виставки друкарської справи і графіки в Лейпцигу. Захоплювався також таким вишуканим видом графіки як силует.

«Автопортрет з дружиною і дітьми», 1919

У березні 1917 року Нарбут їде до Києва. У вересні того ж року він став професором графіки новоствореної Української академії мистецтв, а з грудня - її ректором. У 1918 році Георгій Нарбут очолив утворену при гетьмані П. Скоропадському «Експедицію заготовки державних паперів».

Після встановлення радянської влади в Україні Нарбут бере активну участь у роботі різних організацій і комісій. Останнім його великим художнім задумом було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але 23 травня 1920 року, після важкої операції з видалення каменів з печінки, Георгій Іванович Нарбут помер у віці 34 років.

«Еней і його військо». 1920


Родился Виктор Ефимович ПОПКОВ (9 марта 1932, Москва — 12 ноября 1974, Москва) — советский художник, живописец, график. Лауреат Государственной премии СССР (1975 — посмертно).

Родился в семье рабочего. Учился в Художественно-графическом педагогическом училище (1948—1952) и МГАХИ имени В. И. Сурикова (1952—1958) у Е. А. Кибрика. Один из основоположников «сурового стиля». В 1950—1960-е годы художник много путешествовал по стране. Посетил Иркутск, Братск и другие города и области Сибири, где в это время шли грандиозные стройки. Исполнил ряд картин по впечатлениям от поездок. Среди них одно из центральных произведений «сурового стиля» — «Строители Братска» (1961).

«Строители Братска». 1961

К середине 1960-х годов полностью отходит от «сурового стиля». В произведениях Попкова зазвучал авторский голос – повествование в его картинах разворачивается как бы от первого лица. Особой темой для художника стал автопортрет, в котором он создает собирательный образ современника. Художник погиб в результате несчастного случая: он был убит выстрелом инкассатора в упор, когда подошёл к инкассаторской машине и попросил водителя подвезти его. Посмертная персональная выставка его работ, состоявшаяся в Государственной Третьяковской галерее, стала событием в художественной жизни страны.

«Автопортрет» «Мой день. Встреча». 1968


Народився Євген Семенович НАЙДЕН (9 березня 1943 року, г.Ойрот-Тура, Алтайський край) - черкаський художник і графік. Заслужений художник України (2007).

Народився в евакуації в Алтайському краї. Навчався у вечірній художній школі в Ленінграді. Закінчив Пензенське художнє училище ім. К. Савицького в 1971 році (педагоги - А.Северін, А.Петрицький).

З 1966 року бере участь у виставках. Працював методистом у Будинку народної творчості, художником-конструктором Черкаської сувенірної фабрики, в майстернях Художнього фонду. Член НСХУ з 1979. Учасник виставок в Берліні, Лондоні, Нью-Йорку, Женеві та ін. Викладач кафедри дизайну Черкаського державного бізнес-коледжу.

«Драбина». 2006


Родился Эрик ФИШЛЬ (9 марта 1948, Нью-Йорк) — современный американский художник, представитель реалистического направления.

Его художественное образование началось в колледже города Феникс, затем Калифорнийский институт искусств в Валенсии, штат Калифорния. Затем он переехал в Чикаго, утроившись на работу в качестве охранника в Музее современного искусства. Фишль долгое время работал и проживал в Нью-Йорке. Вместе с женой, мастером пейзажа, Эприл Горник, они делили на двоих дом и студию. Кроме того, Фишль работал старшим экспертом и критиком в Нью-Йоркском отделении американской Академии искусств.

Многие из работ Фишла раскрывают тематику юной сексуальности и вуаеризма. Нередно его картины полны намеков и эротических симовлов, отсылая к эдипову комплексу, инцесту, сексуальным табу. Многие из работ вызывают почти физическое ощущение дурного сна, который нужно немедленно отринуть, но не удаётся.

«Падающая женщина»

Скульптура Эрика Фишла «Падающая женщина», была выставлена в холле Рокфеллер Центра и представляла собой обнаженную фигуру женщины, как будто зафиксированную в момент падения. Художник посвятил свою работу американцам, погибшим 11 сентября при попытках спастись из горящих башен-близнецов. Однако уже через несколько дней скульптуру из холла убрали, мотивировав это действие многочисленными жалобами посетителей Рокфеллер Центра на то, что «Падающая женщина» оказывает на них слишком сильное воздействие.

«Автопортрет» «Кровать, кресло, прикосновение»


9 березня 1963 року відкрився для публіки Музей Пікассо́ у Барселоні, який має одну з найбільших колекцій робіт знаменитого іспанського художника XX ст. Пабло Пікассо. Це один з найпопулярніших і найвідвідуваніших музеїв Каталонії. Музей розташований у п'яти сусідніх середньовічних палацах Готичного кварталу Барселони.

Ідея створення музею належить другові Пікассо Джемі Сабартесу. Пікассо свого часу передав йому багато своїх робіт. Спочатку Сабартес планував заснувати музей у Малазі, місті, де Пікассо народився. Однак сам Пікассо порадив відкрити музей у Барселоні, оскільки він протягом свого життя був тісно пов'язаний з цим містом. У 1963 році виставлена колекція складалася з 574 робіт – подарованих Сабартесом, тих творів, які Пікассо раніше подарував місту Барселоні, робіт з Музею сучасного мистецтва Барселони та подарунків від друзів Пікассо та колекціонерів. Після смерті Сабартеса у 1968 році Пікассо сам пожертвував велику кількість робіт, включаючи близько 1000 робіт раннього періоду його творчості - академічні роботи та живопис "блакитного періоду". Зараз у музеї постійно експонуються понад 3,5 тис. робіт Пікассо. Всі роботи відомого художника розміщені в повній відповідності з хронологічною послідовністю. Завдяки цьому можна більш детально ознайомитися з творчим шляхом Пікассо.



С московской выставки 1965 года была похищена картина Франса Хальса «Святой Лука», принадлежавшая Одесскому музею западного и восточного искусства. Одесский музей также владеет работой Хальса «Святой Матфей».

Картины входят в цикл изображений четырёх Евангелистов и датируются серединой 1620-х годов. В 1771 были куплены для «Эрмитажа», а в 1812 году по распоряжению Александра I были переданы в числе 30 картин «для украшения католических храмов Таврической губернии». В революционные годы работы были то ли утеряны (в 1950-х «Лука» якобы был куплен для музея на одесском рынке «Привоз» за 9 рублей, а в запасниках отыскали ещё одно аналогичное полотно), то ли обе они поступили в 1920 году из Одесской картинной галереи русского искусства. Авторство картин к этому моменту было утеряно, и обе считались работами анонимного русского художника XIX века. Две недостающие картины — «Марк» и «Иоанн» оказались на Западе, в частных коллекциях. В Одесском музее полотна Хальса были идентифицированы в 1958 году.

Весной 1965 года обе картины — «Луку» и «Матфея» привезли из Одессы в московский Пушкинский музей на выставку. 9 марта был санитарный день, когда музей закрыт для публики. На следующий день с утра было обнаружено исчезновение картины. Её варварски вырезали из рамы тупым ножом. Это была первая кража в ГМИИ с 1930-х годов, когда похитили картины Доссо Досси и Тициана.

Преступление было совершено через несколько недель после заявления министра культуры СССР Екатерины Фурцевой в заграничной командировке: «В Советском Союзе, в отличие от Запада — музеи не грабят». Розыск поручили оперативникам МУРа. Дело находилось на контроле в Прокуратуре СССР. Эта кража была первым крупным случаем преступления подобного рода в СССР. Факт преступления был засекречен. Милиция отрабатывала всех иностранцев в Москве, интересовавшихся живописью, но безрезультатно. Дело передали в КГБ.

Преступление было раскрыто не следственными методами, а благодаря ошибке преступника. Почти полгода спустя после кражи похититель на Калининском проспекте попытался предложить полотно «одетому по-западному» прохожему, который оказался разведчиком КГБ. В результате спецоперации был задержан Валерий Волков, 27 лет, столяр-мебельщик, ранее судимый за кражу, работавший реставратором по дереву в Музее изобразительных искусств имени Пушкина. Предполагалось, что картина была им украдена по заказу одного из коллекционеров для продажи на Запад, но следствие не смогло доказать участие в краже третьих лиц.

Холст был сильно повреждён из-за плохих условий хранения. Картина была свернута в трубку, отчего по всему красочному слою пошли мощные горизонтальные трещины. Бесценное полотно почти полгода пролежало в сухости и тепле — его засунули за печь в деревянном доме, — и, согласно выводу специалистов, фактически было утеряно безвозвратно. Однако через 2,5 года его отреставрировали и вернули в Украину.

В 1970 году в СССР был снят фильм «Возвращение Святого Луки». Этот детектив был посвящен краже и успешному расследованию этого преступления. Однако его сценарий практически не основывался на реальных событиях.

Франс Хальс «Евангелист Лука» (1623-1625) Франс Хальс «Евангелист Матфей» (1623-1625)