8 ноября -Музей українського живопису

8 ноября

Корнель де ЛІОН (бл.1500, Гаага - 8 листопада 1575, Ліон) – французький художник, виходець із Нідерландів.

Відомості про біографію художника украй мізерні. Перша згадка про нього відноситься до 1534 року, і в цей час він вже знаходився в Ліоні. Відомо, власне кажучи, лише його ім'я Корнель: де Ліон - це прізвисько за місцем проживання, дане йому в XIX ст. біографом Анрі Бушо. У Франції його - за місцем народження - звали Корнель з Гааги, Корнель де ла Е (фр. Corneille de La Haye). Став придворним художником короля Генріха II і Катерини Медичі. У 1551 він згадується як мажордом короля. У майстерні Корнеля працювали його син і дочка.

Роботи Корнеля - невеликі погрудні, інтимні за настроєм портрети. Судячи по значній кількості копій, він був у великій моді. Цим портретам з їх м'якими і прозорими фарбами властиві тонкість характеристики, натхненність образів.

Корнель де Ліон. Портрет Марії де Гіз Корнель де Ліон. Портрет чоловіка


Родился Емельян Михайлович КОРНЕЕВ (8 ноября 1780, Полтавская губ. — 1839) — академик исторической живописи; акварелист, рисовальщик, гравер.

Происхождением из мещан Хоролского уезда Полтавской губернии. С 1788 учился в Академии художеств в Санкт-Петербурге, окончил которую по классу исторической живописи. Отмечен несколькими медалями за успехи. В 1800 за картину "Изгнание Христом торгующих из храма" был удостоен золотой медали и звания художника. Был оставлен при академии пенсионером на 3 года для усовершенствования в мастерстве. Однако в феврале 1802 отправился в экспедицию для "военно-стратегического осмотра Азиатской и Европейской России". В течение 1802-1804 в качестве художника "для снятия видов и костюмов разных народов" Корнеев побывал в Оренбургской губернии, Сибири вплоть до Кяхты, в Поволжье, на Кавказе, на Украине, в Крыму, а также в Турции и Греции. Весной 1805 отправился как пенсионер Академии художеств в Италию.

В сентябре 1807 за работу "Похищение Деяниры кентавром Нессом" произведен в академики. В течение двух лет напряженно трудился в Мюнхене над созданием двухтомного альбома "Les peuples de la Russie" ("Народы России"), изданного в 1812-1813 в Париже. В 1819-1822 участвовал в качестве художника в кругосветном путешествии на военном шлюпе "Открытие" под командованием капитана М.Н. Васильева. В конце 1825 вынужден был пойти на службу в Дирекцию императорских театров, где занял должность главного бутафора, а вскоре еще и гардеробмейстера. В 1828 за неуплату долгов было описано имущество Корнеева. К этому же времени сильно ухудшилось зрение художника. Не оправдалась также надежда издать в виде альбома рисунки из кругосветного плавания. Все это сломило художника. Он уходит из Дирекции императорских театров и перестает заниматься искусством. В декабре 1828 Корнеев поступил на службу в ведомство Государственного контроля чиновником особых поручений и переехал жить в Москву. О дальнейшей его жизни почти ничего не известно, не установлена точно и дата его смерти.

«Вид ханского дворца в Бахчисарае», 1804


Родился Степан Дмитриевич Э́РЬЗЯ (настоящая фамилия Нефёдов; 8 ноября 1876, село Баево, Алатырский уезд Симбирской губернии, ныне Ардатовский район республики Мордовия — 24 ноября 1959, Москва) — мордовский художник, ваятель, мастер скульптуры из дерева, представитель стиля модерн. Псевдоним отражает принадлежность художника к этнической группе эрзя в составе мордовских народов.

Происходил из крестьянин. Первые уроки изобразительного искусства получил в иконописных мастерских Алатыря и Казани, где занимался росписью церквей приволжских сел и городов. С 1902 по 1906 годы учился в МУЖВЗ у С. М. Волнухина и П. П. Трубецкого. С 1906 по 1914 годы скульптор жил в Италии и Франции. Участвуя в международных выставках в Венеции, Милане (1909), выставке «Осенний салон» в Париже (1912), получил мировое признание.

«Мать и дитя»

Эрьзя с надеждой принял революцию и с энтузиазмом включился в План монументальной пропаганды. В поисках материала, лучших условий для работы и с желанием учить мастерству скульптуры новое поколение он ездит по стране: с 1918 по 1921 год Степан Дмитриевич жил на Урале (в селе Мраморском и Екатеринбурге), с 1921 по 1922 годы живёт в Новороссийске, Батуми (1922), Баку (1923-1925). На Урале и на Кавказе скульптор создал десятки произведений, в которых образы революционного народа и его вождей героизированы в духе классицистической традиции. Зритель, однако, не был готов воспринимать его новаторские творения.

Осенью 1926 года Эрьзя уезжает в Париж в командировку для устройства своей персональной выставки. Однако он остается там почти на полгода, его выставки прошли успешно и принесли Эрьзе значительные средства. Получив приглашение устроить выставку в Монтевидео, он уезжает в Латинскую Америку и, в результате, в 1927 году поселяется в Аргентине, где прожил до 1950 года. В лесах Чако скульптор нашел материал, заметно изменивший все его искусство. Он возвращается с целым запасом древесины, которая покорила его своей плотностью, выразительной текстурой, многообразием природных окрасок — от белого и золотистого до темного, коричневого с красноватым оттенком.

В 1951 Степан Эрьзя вернулся на родину, привезя огромную коллекцию своих работ (180 скульптур из дерева, гипса, бронзы, мрамора — общим весом 175 тонн). По возвращении в СССР правительство выделило ему мастерскую в Москве, где Эрьзя работал и устроил постоянную выставку своих работ. Чтобы посетить её, нужно было всегда отстоять длинную очередь.

«Автопортрет», 1908 «Леда»


Народився Фредерік Джон Пім ГОР (8 листопада 1913, Единбург - 31 вересня 2009, Лондон) - шотландський художник.

Фредерік Гор народився в артистичній сім'ї; його мати була танцівницею, батько - Спенсер Гор - відомим художником. В юності Фредерік хотів вивчати філософію, навчався в Оксфордському університеті, проте пізніше захопився живописом і вступив у лондонську Школу мистецтв Слейд, а потім - до Вестмінстерської школи мистецтв, де навчається разом з Марком Гертлером.

Набувши художньої освіти, Гор здійснює поїздки в Грецію (де протягом року живе і працює) і до Франції. У 1938 році його роботи виставляються в Парижі, в галереї Боргезе, і Гора називають «англійським фовістом». Під час Другої світової війни художник служив офіцером, відповідальним за військовий камуфляж і маскування, брав участь у підготовці до висадки військ союзників у Нормандії.

У 1946 році Гор починає свою викладацьку діяльність в Школі мистецтв Сент-Мартін, в 1951-1979 роках він - керівник відділення живопису в цій школі, також віце-директор. Літні місяці протягом багатьох років художник проводить на півдні, займаючись живописом: в 1950-і роки і пізніше - на грецьких островах (Парос, Егіна), в 1960-і - на Мальорці і в Провансі. Тут Фредерік Гор пише свої численні чудові пейзажі південної природи. У 1972 році він стає членом Королівської Академії мистецтв.

«Пейзаж на Мальорці»


8 листопада 1937 відкрилася для відвідувачів Сімферопольська картинна галерея, нині - Сімферопольський художній музей.

Знаходиться в будівлі, яка належала офіцерському зібранню 51-го піхотного Литовського полку. У 1922 році тут був розміщений Центральний музей Тавриди. Колекція його художнього відділу формувалася з творів мистецтва, націоналізованих у 1920-і рр. з палаців і маєтків Південного берега Криму. Музей став володарем цінної збірки, що включала в себе твори К.П. Брюллова, І.К. Айвазовського, І.І. Шишкіна, І.І. Левітана, В.О. Сєрова, західноєвропейського живопису, порцеляни й скульптури. Колекція творів західноєвропейського мистецтва була однією з кращих в СРСР, вона ставила музей в один ряд з головними музеями країни. У 1937 році на основі художнього відділу Центрального музею Тавриди була створена Сімферопольська картинна галерея, перейменована в Сімферопольський художній музей в 1966 році. Під час Другої світової війни майже вся колекція загинула при евакуації через Керч.

На даний час музейна колекція нараховує приблизно 7 тис. експонатів. Експозиція розташовується в 7 залах і представляє російське, українське і західноєвропейське мистецтво від XVI ст. до XX ст. У 90-ті роки була створена окрема експозиція «Художники України» - роботи М. Мурашка, М. Пимоненка, К. Трутовського, С. Васильківського, Т. Яблонської, М. Глущенка. В експозиції «Кримське мистецтво XX століття» - картини кримських художників К. Ф. Богаєвського, М. О. Волошина, М.С. Барсамова, І. Мозалевського, К. Дудченка, В. Трусова, В. А. Апановича, Н. Ф. Бортнікова, Ю. В. Волкова, С. Г. Мамчича, К. О. Прохорова, П. К. Столяренко, М. Ф. Чухланцева, Е. Я. Магдесяна, В. І. Паталахи.

Будинок музею Із музейного зібрання: Максиміліан Волошин. «Заливы гулкие земли глухой и древней», 1928


Народився Дмитро Григорович СТЕЦЬКО (8 листопада 1943, село Полонне, нині Польща — 6 січня 2017, Тернопіль) — український живописець, скульптор, представник західноукраїнського мистецького андеграунду 1970-80-х.

Закінчив Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша. Учителями з фаху були Т. Драган, В. Трофимлюк. З 1971 року працював у галузі станкового та монументального живопису, скульптури та графіки. Учасник численних міжнародних та національних виставок. Автор пам'ятників і меморіальних таблиць Іванові Франку, Василеві Стусу, Миколі Лисенку, Романові Купчинському, Іванові Горбачевському, Ярославові Стецьку. Учасник реставрації Тернопільського академічного музично-драматичного театру (1979).

«Таємна вечеря», 1973

У перші роки Незалежності України Дмитро Стецько ініціював створення Національної Асоціації Мистців (заступник голови НАМу), член Національної Спілки художників України з 1990 року. У 1993 році вийшов з НСХУ за власним бажанням (вимагав люстрації для митців, що співпрацювали з тоталітарним режимом), лауреат тернопільської обласної мистецької премії імені Михайла Бойчука, премії редакції журналу «Образотворче мистецтво» — за найкращий твір на Міжнародному бієнале українського образотворчого мистецтва «Львів — Відродження», організатор і перший голова гурту художників «Хоругва»(1990).

«Портрет матері», 1976