7 декабря -Музей українського живопису

7 декабря

Хрещений Баттістелло КАРАЧЧОЛО (хрещений 7 грудня 1578, Неаполь — 1635, там само) — італійський художник доби раннього бароко, популярний у Неаполі послідовник Караваджо.

Первіну художню освіту здобув у майстерні місцевого художника Фабріціо Сантафеде. Народження художньої манери самого Баттістелло відбулося після відвідин міста Неаполь Мікеланджело да Караваджо на зламі 1609-1610 рр. Новітня для митців Неаполя манера працювати з темними кольорами і яскравим бічним освітленням, без ясного відтворення перспективи і наближеними до глядача персонажами була швидко сприйнята найбільш обдарованими неаполітанськими художниками. Обдарування Баттістелло Караччоло виявилося дещо меншим, а колористичні здібності не такі яскраві, як у Караваджо. Тим не менше він зберіг прихильність і здатність до драматичних сюжетів і до колористичних пошуків, що стане перевагою в створенні картин середнього періоду творчості. Серед караваджистів його генерації він виділявся як добрим опануванням технологій олійного живопису, так і технології фресок, чого не знав навіть уславлений Караваджо.

У період 1618-1622 років Баттістелло Караччоло відвідав папський Рим, Флоренцію та Геную. На нього мали вплив твори братів Караччі і відтепер художник відходить від стилістики караваджизму і насичує власні твори знахідками світлих колористичних гам, характерних для болонських художників та їхніх римських прихильників.

«Шлях на Голгофу», до 1622 р., Музей Каподімонте, Неаполь


Народився Джованні Лоренцо БЕРНІНІ (7 грудня 1598, Неаполь - 28 листопада 1680, Рим) - великий італійський архітектор і скульптор, провідний представник римського і всього італійського бароко.

Учень свого батька П'єтро Берніні. Йому було 8 років, коли він зробив начерк голови Святого Петра. Малюнок був настільки ідеальний, що публіка назвала хлопчика «другим Мікеланджело». У 16 років він створив скульптуру «Мучеництво св. Лаврентія». Побачивши цю скульптуру, кардинал Сципіон Боргезе вирішив зробити Джованні своїм особистим скульптором. Він попросив його побудувати віллу, де кардинал збирався жити. Папа Григорій XV посвятив Берніні в лицарі, а папа Урбан VIII зробив його своїм другом.

Площа святого Петра в Римі

Серед творів Берніні колонада на площі Святого Петра у Римі, церква Сант Андреа аль Квірінале, палаццо Монтечиторіо, римські фонтани Тритона і Чотирьох рік, скульптури «Аполлон і Дафна», «Екстаз святої Терези», «Викрадення Прозерпіни» і багато інших творів. Його творчість може служити еталоном естетики бароко: для нього характерні підвищена емоційність, театральність, активне протиборство простору і маси, поєднання релігійної афектації з підкресленою чуттєвістю.

У пригодницькому романі «Ангели і демони» (2000) американського письменника Дена Брауна (автора «Коду да Вінчі»), написаного в жанрі інтелектуального детективу, ключами до розгадки таємниці виявляються твори великого скульптора Берніні.

«Автопортрет», 1623 «Викрадення Прозерпіни Плутоном», 1621-1622


7 декабря считается днем основания Государственного Музея Эрмитаж в Санкт-Петербурге — крупнейшего в России и одного из крупнейших в мире художественных музеев.

7 декабря — день святой Екатерины, покровительницы музея. В то же время, 7 декабря 1764 года Императрица Екатерина II получила коллекцию произведений фламандской и голландской живописи — 317 ценных картин общей стоимостью в 180 тысяч талеров — в счёт контрибуции после Семилетней войны. Среди них были полотна таких мастеров, как Дирк ван Бабюрен, Хендрик ван Бален, Рембрандт ван Рейн, Питер Пауль Рубенс, Якоб Йорданс, Антонис ван Дейк, Хендрик Гольциус, Франс Хальс, Ян Стен, Геррит ван Хонтхорст и другие произведения, в основном голландско-фламандской школы XVII века. С этой коллекции и начал свою историю музей Эрмитаж.

Первоначально эта коллекция размещалась в специальном дворцовом флигеле — Малом Эрмитаже (от фр. ermitage — место уединения, келья, приют отшельника, затворничество), откуда и закрепилось общее название будущего музея. В 1852 году из сильно разросшейся коллекции был сформирован и открыт для посещения публики Императорский Эрмитаж. Современный Государственный Эрмитаж представляет собой сложный музейный комплекс. Основная экспозиционная часть музея занимает пять зданий, расположенных вдоль набережной реки Невы в центре Санкт-Петербурга, главным из которых принято считать Зимний дворец. На сегодняшний день коллекция музея насчитывает около трёх миллионов произведений искусства и памятников мировой культуры, начиная с каменного века и до нашего столетия.

Эрмитаж, Зимний дворец Из собрания музея: Рембрандт. «Возвращения блудного сына», ок.1666-1669


Родился Николай Гаврилович ХЛУДОВ (7 декабря 1850, Орловская губерния — 23 июня 1935, Алма-Ата) — портретист, иконописец, пейзажист, бытописец Заилийского края.

Учился в Одесской рисовальной школе (1872—1874), затем продолжил образование в частных художественных мастерских Петербурга. С 1877 года жил в г. Верном (ныне Алма-Ата). Работал чертежником, участвовал в качестве топографа и художника в экспедициях. С 1910 — учитель рисования и черчения в Верненском высшем начальном училище, учительской семинарии и женской гимназии, позднее — в сельскохозяйственном техникуме. С 1921 года возглавляет студию, где занимается с начинающими художниками. В советское время сыграл важную роль в профессиональной подготовке первых казахских и кыргызских художников. Среди его учеников были Абылхан Кастеев и Семен Чуйков.

Автор картин на сюжеты из жизни казахского народа. 211 полотен художника хранятся в Центральном музее Казахстана и Государственном музее искусств Казахстана имени А.Кастеева. Из художников Центральной Азии чаще всего подделывают Н.Хлудова и С.Калмыкова.



Луис Рикардо ФАЛЕРО (1851, Толедо – 7 декабря 1896, Лондон) – испанский художник.

Изучал в Париже живописные искусства и инженерное дело. Однако в какой-то момент решил сосредоточиться исключительно на живописи, и своё обучение закончил в Лондоне, где и провел большую часть жизни. Художник был влюблен в астрономию, мифологию и экзотику. Отсюда обилие фей, нимф и волшебства в его картинах. Благодаря многочисленным репродукциям с его картин, известным стал достаточно быстро. Обнаженные женские формы, которые художник преподносит с особым шармом, мифологические фантазии - основные темы его работ. Особенно известны его картины «Видение Фауста», «Комета» и «Две звезды».

Фалеро позиционирует себя как художника, пораженного женской красотой:
"Однажды мне приснился сон:
Я в женщину-звезду влюблён,
Влюблён всем сердцем, всей Душой,
А сон приснился мне весной...."

«Автопортрет» «Две звезды»


Народилася Катерина Василівна БІЛОКУР (7 грудня 1900, с. Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія — 10 червня 1961, там само) — українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва». Народний художник України (1956). Заслужений діяч мистецтв України (1956).

Народилася у доволі заможній селянській родині. У віці 6—7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися. Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені цього театру.

На початку 1920-х рр. Катерина спробувала вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки. Та через відсутність документа про закінчення семирічки її роботи навіть не стали дивитися. 1928 року Білокур дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини. Восени 1934 року Катерина робить спробу втопитися в річці, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.

«Сон», 1940

Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, до якого додає малюнок калини. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.

І ось 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. Вона відвідує столичні музеї,де її найбільш вразили «малі голландці», передвижники та французькі імпресіоністи.

«Щастя», 1950

Після закінчення війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 року помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються численні сварки.

1949 року Катерина Білокур стає членом Спілки художників України. Згодом отримує роізні нагороди і почесні звання. Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін. Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!».

«У Шрамківському районі на черкаській землі», 1955-56

В основному Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. Окрім квітів Катерина Білокур малювала пейзажі та портрети. Аквареллю й олівцем працювала мало. Художницю більше приваблювали олійні фарби. Сама робила пензлі — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна.

… Катерина Білокур померла у віці 60 років від важкої хвороби після операції в Яготинській районній лікарні.

«Хата в Богданівці», 1955


Родился Имре АМОШ (7 декабря 1907, Надькалло, Венгрия — 1944, Ордруф, Германия) — венгерский художник еврейского происхождения.

В начале 1930-х учился в Школе изобразительных искусств. Его учителем был Дюла Руднаи. Живопись Амоша первоначально находилась под влиянием Йозефа Риппл-Ронаи и Роберта Береня. Женился на художнице Маргит Анна. В 1936 был избран членом «Нового общества художников». Летом жил и работал Сентендре. Посетил Париж в 1937, где встречался с Марком Шагалом, оказавшим большое влияние на его творчество.

В 1940 году, во время Второй мировой войны, был отправлен в трудовой лагерь в Воеводине, а в 1944 был выслан в концентрационный лагерь Ордруф в Тюрингии, где погиб в возрасте 37 лет. В 1940-е написал серию картин об ужасах войны: «Темные времена», «Избегая», «Война». В городе Сентендре создан Музей Имре Амоша и Маргит Анна, где выставлены некоторые их картины.

«Так говорит петух», 1938


Народився Вадим Володимирович ДОБРО́ЛІЖ (7 грудня 1913, м. Ніжин, нині Чернігівської обл. – 4 жовтня 1973, м. Едмонтон, провінція Альберта, Канада) – художник театру і живописець.

Закінчив Київський художній інститут (1935; викладач В. Кричевський), навчався в Інституті скульптури, живопису та архітектури у Ленінграді (1936). Після повернення у Київ ілюстрував книжки. Був заарештований і засланий на Колиму, потім - до Хабаровська. Звільнений за амністією 1938 року. Працював оформлювачем фільмів під керівництвом О. Довженка. Під час війни потрапив в оточення і був полонений. У 1942 втік із концтабору, повернувся до Києва, працював механіком. Вивезений німцями, опинився у таборі для переміщених осіб Гайденау поблизу Гамбурґа, де організував художню студію. 1948 року переїхав до Канади.

Розписував храми, оформляв іконостаси, писав ікони у традиціях української живописної школи. Іконостас церкви св. Івана в Едмонтоні (1970–73) виконав у стилі українського бароко. Оформив театральні вистави в Едмонтоні - «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Ніч на Івана Купала», «Лис Микита», «Annie, Get Your Gun», «Фанні», оперу «Кармен». Створював портрети, пейзажі, натюрморти, сюжетні композиції, скульптурні роботи.

«Козацька доля. Кодня», 1947


Вночі 7 грудня 2002 року з музею Вінсента Ван Гога було викрадено дві картини Ван Гога - «Вид на море біля Схевенінгена» і «Вихід з протестантської церкви в Нюенені». Їх пошуки не принесли успіху.

Музей Вінсента Ван Гога - художній музей в Амстердамі, який зберігає найбільшу в світі колекцію картин і малюнків Вінсента Ван Гога, а також роботи його сучасників, в тому числі Поля Гогена, Жоржа Сера, Поля Сіньяка, Клода Моне, Анрі Тулуз-Лотрека, Пабло Пікассо. Музей Вінсента ван Гога є найбільш відвідуваним музеєм у Нідерландах, а також знаходиться на 23-му місці за відвідуваністю в світі.

«Вихід з протестантської церкви в Нюенені», 1884 «Вид на море біля Схевенінгена», 1882