5 ноября -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68

5 ноября

Вівіано КОДАЦЦІ (бл. 1605, Бергамо — 5 листопада, 1670, Рим) — італійський художник доби бароко, майстер декоративного живопису, міських пейзажів та руїн. Відомий також під прізвищем Вівіано Кодагора.

Ранній період життя художника залишився невідомим. У віці 20 років він перебрався у місто Неаполь, де навчався і працював у майстерні неаполітанського архітектора і скульптора Козімо Фанзаго. Відомо також, що Кодацці писав пейзажі разом із художником Доменіко Гарджуло. 1647 року у Неаполі відбулося повстання Мазаньєлло. Художник покинув Неаполь і перебрався на житло у папський Рим.

В Римі працювало чимало фламандських і голландських майстрів, що мали різні смаки і власне, неіталійське бачення завдань при створенні нових картин. Серед них були майстри пейзажів, побутового жанру і натюрмортів, мало представлених у бароковому живопису Італії. До колонії голландських майстрів був наближеним і Вівіано Кодацці.

«Римські руїни»


Народився Ва́шингтон ОЛСТОН (5 листопада 1779, Ваккамо, Південна Кароліна - 9 липня 1843, Кембридж, Массачусетс) - американський поет і художник.

Закінчив Гарвардський коледж, від 1801 вчився в Королівській академії в Лондоні. Об'їхавши майже всю Західну Європу, Олстон нарешті оселився в Лондоні, де він завоював широку популярність. У 1818 році митець повернувся до США і жив в Кембриджі протягом 25 років. Він був дядьком художників Джорджа Вайтінга Флагга і Джареда Бредлі Флагга, які навчалися у нього живопису.

Олстон заснував романтичний напрям американського пейзажного живопису. Він був добре відомий сміливим використанням світла і атмосферних кольорів. Сюжети багатьох своїх картин Олстон черпав переважно з Святого Письма.

«Автопортрет», 1805 «Пейзаж при місячному світлі», 1819. Музей красних мистецтв, Бостон


Народилася Маргарет Макдональд МАКІНТОШ (5 листопада 1864, Тіптон поблизу Вулвергемптона - 10 листопада 1933, Лондон) - шотландська художниця, одна з провідних представниць художнього стилю модерн.

Разом з сестрою Френсіс вчилася в Школі мистецтв Глазго. У 1899 році Маргарет їде в Ліверпуль з архітектором і художником Чарльзом Ренні Макінтошем, за якого 1900 року виходить заміж. Макінтош з Маргарет, її сестрою Френсіс і чоловіком Френсіс, Джеймсом Г.Макнейром, створюють ще в Глазго художню групу Четвірка (The Four), що зробила величезний вплив на шотландську школу модерну. У 1900 році Макінтоші виставляють свої роботи на Віденському Сецесіоні. Творчість шотландців серйозно впливає на таких майстрів як Густав Клімт і Йозеф Гофман. У зв'язку з погіршенням стану здоров'я, після 1921 року Маргарет більш не займається художньою діяльністю.

Творчість Маргарет Макдональд Макінтош лежить переважно в царині прикладного мистецтва і дизайну. Вона працювала з різними матеріалами - металом, тканинами, займалася вишивкою тощо. Художниця була особливо успішною в дизайні внутрішніх приміщень. Маргарет розробляла планування і робила ескізи для чайних салонів і житлових приміщень. Вона вважається провідною жінкою-художником стилю модерн у Великобританії. У 2008 році на аукціоні Крістіс її художня панель «Роза біла і троянда червона» (1902) була продана за 1.700.000 фунтів стерлінгів (3,3 млн.доларів).

«Роза біла і троянда червона» (1902)


Родился Кузьма Сергеевич ПЕТРОВ-ВОДКИН (5 ноября 1878, Хвалынск Саратовской губернии — 15 февраля 1939, Ленинград) — российский и советский живописец, график, теоретик искусства, писатель и педагог. Заслуженный деятель искусств РСФСР (1930).

Сын сапожника. Учился рисовать у местных иконописцев. Поскольку не смог поступить в железнодорожное училище в Самаре, то начал заниматься в классах живописи и рисования Ф. Е. Бурова. Талант юноши заметил знаменитый петербургский архитектор Р. Ф. Мельцер, который увёз Кузьму в Петербург, где дал ему хорошее художественное образование в петербургском Центральном училище технического рисования Штиглица. В 1897 году Петров-Водкин переехал в Москву, где поступил в Московское училище живописи, ваяния и зодчества , занимался у Валентина Александровича Серова. С 1905 по 1908 год занимался также в частных академиях Парижа. В этот период посетил Италию (1905) и Северную Африку (1907). В 1911 году Петров-Водкин стал членом объединения «Мир искусства». Призывом и предчувствием грядущего очищения и обновления мира была воспринята критикой появившаяся в 1912 на выставке «Мира искусства» картина Петрова-Водкина "Купание красного коня".

«Купание красного коня», 1912

В начальный период творчества Петров-Водкин испытал сильное воздействие зарубежных мастеров символизма и модерна. В его живописном языке чувствуется влияние образов русской иконописи, Высокого Возрождения и восточного искусства, преемственная связь с искусством Венецианова и А. Иванова, близость исканиям современных французских мастеров, прежде всего Матисса.

Художник создавал тематические картины, портреты, натюрморты. Также работал как график и театральный художник. Занимался литературным трудом, сочиняя рассказы, повести, пьесы и очерки. Писал теоретические статьи, много лет преподавал в ленинградских вузах. В августе 1932 года К. С. Петров-Водкин был избран первым председателем Ленинградского отделения Союза советских художников.

«Автопортрет», 1918 «1919 год. Тревога», 1934.
Государственный Русский музей. Санкт-Петербург


Родилась Варвара Фёдоровна СТЕПАНОВА (5 ноября 1894, Ковно — 20 мая 1958, Москва) — советская художница-авангардистка, представительница конструктивизма, дизайнер и поэт, жена и соратница Александра Родченко. Также работала и выставлялась под псевдонимом Варст.

В 1910-1913 годах училась в Казанской художественной школе, но, не окончив её, переехала в Москву. Тогда же она познакомилась со своим будущим мужем и соратником Александром Родченко. В 1915-1917 годах занималась в студии К. Ф. Юона. В первой половине1920-х годов занималась преподаванием, сотрудничала с Первой ситценабивной фабрикой в качестве дизайнера. Участвовала в иллюстрировании книг («Глы-глы» А. Е. Крученых, 1919), оформлении декораций для театра («Смерть Тарелкина» В. Э. Мейерхольда, 1922) и кино («Отрыв», 1926), создании агитационно-политических альбомов.

Работала художественным редактором в журналах «Кинофот» (1922), «ЛЕФ», «Новый ЛЕФ» (1923—1927), «Советское кино», «Современная архитектура», «Смена», «Книга и революция» и др. (1926—1932), «Советская женщина» (1945—1946), в 1933-1934 годах — в Партиздате. Была членом «Объединения современных архитекторов» (ОСА).

«Музыканты»


5 листопада 1892 року Спілка берлінських художників організувала виставку 55 картин норвезького художника Едварда Мунка. Критика в обуренні назвала його творчість «ексцесом натуралізму». Загальні збори Спілки 120 голосами проти 105 прийняли рішення про закриття виставки картин Мунка, які були названі «огидними, жахливими і потворними». Тим самим між консервативно-реакційною школою з Антоном фон Вернером на чолі і ліберально-модерністською школою, очолюваною Максом Ліберманом, стався остаточний розрив. Під керівництвом Лібермана 60 протестуючих членів Спілки об'єдналися у «Вільне об'єднання художників», з якого згодом народився Берлінський сецесіон.

Едвард Мунк. «Вечір на вулиці Карла Іоанна», 1892


Родился Святослав Николаевич РЕРИХ (5 ноября 1904, Санкт-Петербург — 30 января 1993, Бангалор) — русский и индийский художник, общественный деятель, почетный член Академии Художеств СССР (1978).

Родился в семье русского художника, деятеля искусств Николая Константиновича Рериха и его супруги Елены Ивановны Рерих. Святослав рано начал рисовать и заниматься лепкой. В детстве часто ездил с отцом по древнерусским городам, где изучал историю и культуру Руси, одновременно занимаясь живописью. С 1916-го по 1918 год он вместе с семьёй живёт в Финляндии, где в 13-летнем возрасте пишет первый портрет отца. С 1919 года Святослав Рерих обучается в Лондоне, в Королевской академии искусств. С 1920 года С.Н. Рерих живет в США, учится на архитектурном отделении Колумбийского университета. В это время он пишет много картин, занимается книжной иллюстрацией и графикой. С 1923 г. Святослав Рерих — директор Международного центра искусств «Корона Мунди» в Нью-Йорке, который основал его отец, впоследствии стал вице-президентом Музея Николая Рериха в Нью-Йорке. В 1928 г. Святослав Николаевич переезжает из США к своим родителям в Индию, в г. Дарджилинг (Восточные Гималаи). Творчески восприняв многие художественные идеи и убеждения своего отца, Святослав Николаевич становится самобытным и оригинальным художником. Изучая культуру, искусство и философию Индии, он создает множество необычных и замечательных по красоте полотен. Наряду с пейзажами и символическими композициями, пишет много портретов, в том числе около 30 портретов своего отца. Огромные во весь рост портреты премьер-министров Индии Джавахарлала Неру и Индиры Ганди, написанные Святославом Рерихом, украшают две панели стен исторического Центрального зала парламента Индии в Нью-Дели. Ведет он и большую просветительскую работу, а в дальнейшем руководит Школой Искусства в Бангалоре и одновременно проводит свои персональные выставки.

«Мы сами строим свои тюрьмы», 1967


Народилася Надія Петрівна ХОДАСЕВИЧ-ЛЕЖЕ (5 листопада 1904, с. Асяцішчи Вітебської губернії (за іншими відомостями — в селі Мажанка Мінської губ.) — 8 травня 1983 , Грас, Приморські Альпи) — білоруська і французька художниця.

Походила з бідної, багатодітної сім'ї. На початку 1920-х років вчилася у Владислава Стжемінського в Смоленську, можливо і в Казимира Малевича у Вітебську. У 1922 р. на запрошення Стжемінського переїхала до Варшави, вчилася в Академії Мистецтв у Варшаві. Вийшла заміж за художника Станіслава Грабовського. У 1924 р. разом з чоловіком переїхала до Парижа. Навчалася в Академії Сучасного мистецтва, яку заснували Фернан Леже й Амаду Азанфан. Від 1926 виставляла свої твори на виставках авангардного мистецтва.

У Парижі Ходасевич розлучилася з Грабовським і згодом вийшла заміж за Фернана Леже. У роки війни брала участь у Русі Опору. Після смерті Фернана Леже в 1955 р. в основному займалася пропагуванням його творчості. У пам'ять про чоловіка створила Музей Леже з масштабною колекцією його робіт.

Надія Ходасевич і Фернан Леже «Композиція», 1969


Народився Елтон ТОБІ (5 листопада 1914, Мідлтауне, Коннектикут - 4 січня 2005, Мамаронек, Нью-Йорк) - американський художник, історичний живописець, портретист, ілюстратор і викладач мистецтва.

Навчався в Школі витончених мистецтв Єльського університету, згодом викладав. Неймовірно продуктивний і успішний, Тобі відомий як творець образних і реалістичних робіт у відверто ілюстративному стилі.

«Екіпаж Аполлона»


5 листопада 1917 року в Києві Центральною Радою був затверджений Статут Української академії мистецтва. Урочисте відкриття відбулося 5 грудня того ж року в приміщенні Центральної Ради.

Першим ректором Академії став художник Федір Кричевський. Першими професорами були: М. Бойчук (монументальне мистецтво), М. Бурачек (пейзаж), В. Кричевський (архітектура, композиція), Ф. Кричевський (живопис, портрет), А. Маневич, О. Мурашко, М. Жук (станковий живопис, малюнок), Г. Нарбут (графіка). У 1921 році в професорський склад додатково увійшли: Л. Крамаренко (монументально-декоративний живопис), В. Меллер (театральне оформлення), С. Налепінська-Бойчук (гравюра), Є. Сагайдачний, Б. Кратко (скульптура), А. Таран (мозаїка) та інші.

Спочатку Академія розташовувалася в приміщенні колишнього Педагогічного музею. За пропозицією Г. Нарбута, затвердженого в лютому 1918 року на ректорській посаді, вона отримала статус науково-дослідного інституту. При денікінцях фінансування Академії було припинено, вона працювала на приватних квартирах. У грудні 1920 року, після відновлення радянської влади в Києві, Академія розмістилася в будівлі колишнього Дворянського зібрання. У 1922 році Академію реорганізували в Київський інститут пластичних мистецтв, згодом - Київський державний художній інститут. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 1992 року вузу повернуто первісну назву - Українська академія мистецтв.

Будівля Педагогічного музею в Києві, де була створена Академія Меморіальна дошка засновникам Академії мистецтва України


Народилася Стефанія Михайлівна ШАБАТУРА (5 листопада 1938, Іване-Золоте, Заліщицький район, Тернопільська область — 17 грудня 2014, Львів) — українська митець-килимар, багаторічний політв'язень радянських часів, член Української Гельсінської групи.

Батько Стефанії Шабатури загинув на війні. Мати Анна — знана народна художниця і майстриня. Закінчила Львівське художнє училище (1961) та Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1967). Працювала художницею в текстильній промисловості. Проектувала і ткала гобелени й брала участь у численних виставках. Про її творчість написано в 6 томі «Історії мистецтва України». Член Спілки художників України у 1969-1972 рр.

Брала участь у роботі львівського Клубу творчої молоді «Пролісок» (КТМ), розповсюджувала самвидав. Була членкинею Української Гельсінкської групи. Співавтор листів і звернень до міжнародних і радянських організацій. 12 січня 1972 — КДБ заарештував С. Шабатуру за підозрою в «антирадянській діяльності» (разом з Іриною Калинець, Михайлом Осадчим, В'ячеславом Чорноволом). 5 березня 1972 року — на засіданні правління Львівської організації Спілки художників України С. Шабатуру виключили зі СХУ. Того ж року її засудили у Львові за «антирадянську агітацію і пропаганду» за статтею 62 частини 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. КДБ знищив 70 екслібрисів і понад 150 рисунків Шабатури. Після заслання мешкала у Львові під адміністративним наглядом. У кінці 1980-х рр. була активісткою Львівських організацій «Меморіалу» та Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої УГКЦ. Протягом 1990–1995 була депутатом І демократичного скликання Львівської міської ради.



5 листопада 2014 року в фонд музею Гетті (Лос-Анжелес, США) на аукціоні Christie's за 65 млн. доларів була придбана робота Едуарда Мане «Весна» (Портрет молодої актриси Жанни Демарсі) . Це полотно знаменно тим, що є однією з 30 картин, які виставлялися в Паризькому Салоні 1882 року, і останнє з них, яке перебувало в приватному володінні.

Протягом попередніх 20 років картина на умовах оренди експонувалася в Національній галереї мистецтв (Вашингтон), а тепер стала окрасою колекції імпресіоністів Музей Гетті.

Музей Гетті, Лос-Анджелес Едуард Мане. «Весна (Жанна)», 1881. Полотно, олія, 74 x 51.5 см.