5 марта -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68

5 марта

Лоренцо КОСТА (1460, Феррара - 5 березня 1535, Мантуя) - італійський живописець епохи Відродження.

Народився у Феррарі, але у віці близько двадцяти років переїхав до Болоньї і мав більший вплив на Болонську школу живопису. Однак, оскільки багато художників в той час працювали в обох цих містах, його іноді вважають представником Феррарської школи. Існують припущення, що він навчався у Козімо Тура.

У 1483 році написав відомий «Вівтар Бентівольйо» та інші фрески у капелі Бентівольйо в церкві Сан Джакомо Маджоре, Болонья. Був другом Франческо Франча, на якого здійснив значний вплив. У 1509 році переїхав до Мантуї, де був придворним художником маркіза Франческо Гонзаги і Ізабелли д'Есте. Для кабінету останньої у Палаццо Дукале в Мантуї він виконав «Алегорію двору Ізабелли д'Есте» (нині в Луврі) і «Міф про Камуса» — дві міфологічні картини, засновані на малюнках Мантеньї.

«Кардинал», близько 1519. Інститут мистецтв в Міннеаполісі, США


Антонио да КОРРЕДЖО (около 1489, Корреджо, Эмилия — около 5 марта 1534, там же) — итальянский живописец периода Высокого Возрождения.

Настоящее имя — Антонио Аллегри. Работал в Парме и Корреджо (от которого получил свое прозвище), пользовался покровительством графини Корреджо поэтессы Вероники Гамбары, рекомендовавшей его мантуанскому герцогу.

Испытал воздействие Андреа Мантеньи, Леонардо да Винчи, Рафаэля, Микеланджело, Доссо Досси. Исполненные мягкой грации и интимного очарования произведения Корреджо отражают постепенную утрату героических ренессансных идеалов, сложение новых художественных форм и принципов. В монументальной живописи Корреджо игривая лёгкость и декоративное изящество сменяются поисками динамической экспрессии: сложные ракурсы и устремленная вверх вихреобразная композиция предвосхищают пространственные эффекты эпохи барокко. Станковые композиции Корреджо, проникнутые праздничным светским духом, отличаются интимной мягкостью образов, эффектностью грациозных поз и движений, динамической асимметрией композиции, светлым, нарядным, прихотливо-изменчивым колоритом. Произведения Корреджо на мифологические темы отмечены утончённым гедонизмом и эротикой, гибкостью композиционных решений.

«Обручение святой Екатерины». Музей Лувр, Париж


Джуліо КАМПІ (1502, Кремона - 5 березня 1572, Кремона) - італійський художник.

Джуліо був старшим сином художника Галеаццо Кампі. У 1522 році він вступає в майстерню Джуліо Романо в Мантуї, де, крім живопису, вивчає також скульптуру і архітектурну майстерність. Крім релігійного, Джуліо Кампі займався також портретним живописом.

«Гра в шахи» (бл. 1535)


Родился Джова́нни Батти́ста ТЬЕПОЛО (5 марта 1696, Венеция – 27 марта 1770, Мадрид) – последний великий представитель венецианской школы, мастер фресок и гравюр.

Детство будущего художника, рано потерявшего отца, было полно лишений. Живописи Тьеполо учился у венецианского художника Грегорио Ладзарини, но особое влияние на его раннее творчество оказал Джованни Баттиста Пьяцетта с его характерной темной цветовой гаммой и резкими контрастами света и тени. Юноша был очень одарен и уже в 19 лет получил свой первый заказ на картину «Принесение Исаака в жертву».

В 1717 году молодой художник покинул мастерскую Ладзарини и вступил в гильдию живописцев Фралья. Вскоре он женился на сестре известных художников Гварди. Уже к 30 годам Тьеполо стал знаменитым. Его приглашали расписывать фресками церкви и дворцы в Венеции, Милане, Бергамо... Его работы динамичны, воздушны, полны жизни, и в то же время величественные и декоративно-пышные. Их рисунок становится все более свободным, колорит светлеет и обогащается тонкими нюансами, фресковые композиции поражают зрителей неожиданностью точек зрения и ракурсов.

«Видение святого Климента», 1730-1735.
Лондонская национальная галерея

Слава художника вышла за пределы Венеции и Италии. В 1750 году он вместе со своими сыновьями расписал тронный зал и плафон над лестницей архиепископского дворца в Вюрцбурге (Бавария). Эти фрески стали одной из вершин творчества Тьеполо.

Вскоре Тьеполо был избран первым президентом венецианской Академии художеств. В 1762 году испанский король Карл III пригласил художника в Мадрид, где он, снова вместе с сыновьями, расписывал плафоны нового королевского дворца.

Тьеполо был также замечательным графиком: наибольшую известность получили две серии его офортов: «Вари Каприччи» («Разнообразные причуды») и «Скерци ди фантазия» («Шутки-фантазии»). Станковые произведения Тьеполо сравнительно немногочисленны. Творчество Тьеполо завершает развитие итальянской монументально-декоративной живописи 16–18 вв.

«Венера и Вулкан», 1762-66 гг. Мадрид, Королевский дворец


Родился Юзеф Каспар ПОХВАЛЬСКИЙ (5 марта 1816, Станёнтки (ныне гмина Неполомице в Величском повяте, Малопольского воеводства Польши) — 2 июля 1875, Краков) — польский художник, реставратор и консерватор произведений искусства.

Один из представителей семьи потомственных краковских художников Похвальских. Сын Каспера Аполинария Похвальского. Отец художников Казимира Похвальского и Владислава Похвальского. Обучался в Краковской Инженерной школе (1836—1837), где учился рисованиею у Яна Непомука Бизаньского. Жил и творил в Кракове. Член краковского цеха художников. За участие в Краковском восстаним 1846 года был арестован и некоторое время находился в тюрьме. За время заключения вырезал деревянные ложки, украшенные патриотическими символами, которые и поныне сберегаются в бенедиктинском женском монастыре в Станёнтках.

Основные работы художника относятся к станковой живописи. Занимался реставрацией и росписью костелов.

Автопортрет (около 1850 года) Портрет князя Ю. Понятовского. 1865 г.


Народився Авгу́ст Фрідріх ЗІГЕРТ (5 березня 1820, Нойвід — 13 жовтня 1883, Дюссельдорф) — німецький живописець.

З 1835 по 1846 навчався в Дюссельдорфській академії мистецтв, після чого працював у Голландії і Франції. З 1851 жив у Дюссельдорфі. Розпочав свою кар’єру історичними полотнами («Лютер на Вормському соборі», «Імператор Максиміліан допомагає Альбрехту Дюреру», «Давид і Авесса в шатрі Саула» та ін.), Зігерт незабаром перейшов до жанрового живопису, який і приніс йому популярність. Багато його картин, повних життя, дотепності та веселощів, привабливих стільки ж за змістом, скільки й завдяки майстерному виконанню, набули великої популярності. Вони широко розповсюджувалися в гравюрах і фотографіях. З них кращими можна визнати наступні: «Ласкаво просимо» (1851), «Діти трубача», «Святковий день» (1852), «Сімейство бідняка, що пригощається в багатому домі», «Солдати, що грають в кості», «Діти в майстерні художника», «Монастирські двері», «Любовна послуга» (1871), «У хаті лісничого» та деякі інші.



Родился Жан-Жак ЭННЕР (5 марта 1829, Бернви́ллер — 23 июня 1905, Париж) — французский художник, представитель академизма.

Обучался в Страсбурге, позже в парижской Национальной высшей школе изящных искусств, ученик Мишеля Мартена Дроллинга. В 1858 был удостоен Римской премии Французской академии в Риме, что позволило ему провести несколько лет в Италии (1859—1865), где на него оказало сильное влияние творчество Корреджо и Джорджоне.

Писал изящную обнаженную натуру и несколько идеализированные портреты молодых женщин, автор ряда картин на религиозную тему. В Париже на ул. de Villiers, 43 сейчас работает национальный музей Жана-Жака Эннера, где экспонируются произведения мастера.

Автопортрет, 1877 «Целомудренная Сусанна»


Родился Вацлав БРОЖИК (5 марта 1851, Железни-Гамр, Тршемошна — 15 апреля 1901, Париж) — один из крупнейших чешских художников XIX столетия.

В 1868 году поступил в пражскую Академию изящных искусств, в класс Эмиля Лауфера. В 1871 году Брожик продолжил своё обучение в Академии живописи в Дрездене, а с 1873 года — в мюнхенской Академии. По окончании учёбы Брожик жил попеременно в Париже и в Праге, где он, начиная с 1893 года, преподавал в Академии художеств. В 1896 года он стал членом парижской Академии изящных искусств. Умер в результате острой сердечной недостаточности. Похоронен в Париже, на Монмартрском кладбище.

Художественное мастерство В. Брожика получило признание уже при его жизни. Мастер придерживался академического стиля в живописи. Особенным интересом пользовались многочисленные полотна художника, посвящённые историческим событиям, в первую очередь из прошлого Чехии.

«Поликсена из Лобковиц»


Народився Дін КОРНУЕЛЛ (5 березня 1892, Луїсвілл, Кентуккі - 4 грудня 1960, Нью-Йорк) - американський художник і викладач першої половини 20 століття, монументаліст і ілюстратор.

Народився в сім'ї інженера-будівельника, з дитинства цікавився технікою. Як художник Дін Корнуелл починав карикатуристом в місцевій газеті. Згодом закінчив Чиказький інститут мистецтв. Працював у газеті Chicago Tribune. У 1915 році прибув до Нью-Йорка, де Ліга студентів-художників стала другим місцем його художнього навчання. Здійснив подорож в Лондон, де під керівництвом художника Френка Бренгвіна вивчав технології створення монументального живопису.

Працював як ілюстратор в редакціях журналів, був президентом Товариства ілюстраторів у період від 1922 по 1926 рр. До кінця 1920-х років художник працював практично у всіх популярних виданнях того періоду. Підраховано, що з 1914 по 1959 рік Корнуелл створив понад 1000 ілюстрацій для віршів, оповідань і романів.

«Паризька сцена, 1928

Корнуелл багато працював і як монументаліст. Створив розписи для двадцяти громадських центрів. Автор військових плакатів і рекламних проспектів. У 1934 році він був обраний до Національної академії дизайну як асоційований академік, ставши повноправним академіком в 1940 році. У ці ж роки Корнуелл викладав рисунок у Лізі студентів-художників в Нью-Йорку, читав лекції в музеях і художніх товариствах на всій території Сполучених Штатів. Продуманість, академічна грунтовність, переконливість і достовірність - складові стилю майстра. "Декан ілюстраторів", - так називали сучасники Діна Корнуелла.

«На ціль»


Народився Федір Якович ПАВЛЕНКО (5 березня 1936 - 6 лютого 2008, Дніпропетровськ) - один з найбільш нестандартних представників дніпровської школи живопису.

Вищої мистецької освіти не отримав, в Спілці художників не перебував. Але завдяки наполегливій праці і постійній самоосвіти пройшов шлях від графіки до кераміки, потім до живопису і знайшов своєрідну, притаманну лише йому одному, художню пластику. На початку 1990-х, несподівано для багатьох, буквально увірвався на виставкову арену Дніпропетровська, а через 10 років говорили вже про цілком сформовану творчу індивідуальність художника.

«Міжсезоння», 2002. Музей українського живопису (м.Дніпро)

Павленко створив серію пейзажів-настроїв. Писав портрети, неоднозначні по сприйняттю й оцінці. Його автопортрети стали своєрідною живописною автобіографією художника. В останні роки життя він все далі відходить від образотворчості до живописно-пластичної знаковості, особливу увагу приділяючи при цьому фактурі самої живописної поверхні полотна. Його твори оцінювалися неоднозначно, але не можна було заперечувати, що саме індивідуальні особливості роблять живописне обличчя Павленка неповторним.

«Натура для мене, - говорив Павленко, - основа роботи, але безпосередньо з натури я не пишу. Багато що в моїй творчості визначено інтуїцією і підсвідомістю. Спостереження життя природи пов'язане з виникненням майже «реальних» по відчуттю образів-бачень, які я намагаюся висловити живописними засобами».

Автопортрет. Музей українського живопису (м.Дніпро) «Сусіди», 2004. Музей українського живопису (м.Дніпро)