31 октября -Музей українського живопису

31 октября

31 жовтня 1541 року у Ватикані відбулося урочисте відкриття фрески Мікеланджело Буонарроті «Страшний суд» на вівтарній стіні Сикстинської капели, створена ним із 1537 по 1541 роки.

Початкове замовлення фрески із таким сюжетом належало папі Клименту VII. У вересні 1534 року Мікеланджело приїхав до Рима, щоб почати роботу над картоном фрески, але папа помер 25 вересня, і Мікеланджело полишив роботу над цим проектом. Проте новий папа, Павло III (Алессандро Фарнезе), захотів втілити ідею свого попередника. 1 вересня 1535 року митця було призначено головним архітектором, скульптором та живописцем Ватикану, а вже у квітні-травні 1536 року він приступив до роботи над фрескою «Страшний суд».

Традиційно композиція Страшного суду складалася із декількох окремих частин, тоді як у Мікеланджело вона постає овальною водовертю голих м'язистих тіл. Композиційно можна виділити три частини — верхню (люнети), центральну (Христос, Марія та святі) й нижня (воскресіння мертвих, вознесіння святих і падіння грішників).

Перше коло персонажів навколо Христа і Марії

Твір наповнений рухом: скелети встають із землі, врятована душа піднімається вгору по гірлянді з троянд, чоловік, якого диявол тягне вниз, із жаху закриває обличчя руками…

На Тридентському соборі було засуджено оголеність фігур, зображення безбородого Христа та включення до композиції Харона. Даніеле да Вольтерра було доручено домалювати шати на деяких постатях ще за життя Мікеланджело. Також він повністю перемалював фрагмент із Святою Катериною та Святим Власієм, поза яких вважалася дуже неоднозначною. Після нього фреску «одягали» також Джіроламо да Фано та П'єтро да Кортона. Збереглася копія фрески Мікеланджело до змін, зроблена Марчелло Венусті 1549 року (Музей Каподімонте, Неаполь). Протягом 1990 —1994 рр. було проведено реставрацію та часткове відновлення первинного вигляду фрески.

Рисунок-ескіз Мікеланджело Мікеланджело Буонарроті. «Страшний суд», бл. 1537—1541. Розміри - 13,7 x 12,2 м


Хрещений Ян (Йоганнес) ВЕРМЕР, Вермер Делфтський (хрещений 31 жовтня 1632, Делфт — похований 15 грудня 1675, там само) — нідерландський художник, майстер побутового живопису і жанрового портрета. Разом з Рембрандтом і Франсом Галсом є одним з найбільших живописців «Золотого століття» голландського мистецтва.

Про життя Вермера відомо дуже небагато. Він народився в сім'ї підприємця-торговця. Наприкінці 1653 р. Яна Вермера було прийнято до Гільдії Святого Луки. За умовами гільдії, членству в ній передували шість років серйозного навчання живопису у майстра з гільдії. Ян Вермер був знайомий з художниками Леонартом Брамером і Герардом Терборхом. На підставі цього факту будувалися припущення про те, що Вермер, можливо, був у навчанні в одного з них. Окрім цього, надзвичайно поширена, але не має підтверджень гіпотеза про те, що вчителем Вермера був художник Карел Фабріциус, у свою чергу учень Рембрандта. Безумовний величезний вплив на творчість Вермера мав голландський майстер жанрового живопису Пітер де Гоох, що проживав в Делфті з 1652 по 1661 рр. Його стиль знайшов подальший розвиток в полотнах Вермера.

«Краєвид Делфта», Мауріцгейс, Гаага.

20 квітня 1653 р. Ян Вермер одружився з Катариною Болнес з села в околицях Делфта. У Вермера було 15 дітей, четверо з яких померли в ранньому віці. Очевидно, що статки художника були дуже непогані, бо він міг без труднощів прогодувати своїх дітей. Відомо, що Вермер писав тільки по дві картини на рік, тому в нього були й інші джерела прибутку. Він допомагав своїй матері управляти трактиром «Мехелен» на головному ринку Делфта, що дістався їй у спадок після смерті чоловіка. Вважається, що в цьому закладі Вермер міг вести звичайну для голландських художників того часу торгівлю предметами мистецтва. У 1662-63 і 1670-71 рр. Вермер служив за декана гільдії св. Луки та відповідно керував нею. Посада декана гільдії художників була дуже почесною і говорить про авторитет Яна Вермера в Делфті.

«У звідниці». 1656. Дрезденська картинна галерея

Ще за життя художника за картини Яна Вермера платили дуже хороші гроші. В основному Вермер писав для своїх меценатів. Головними покровителями художника і шанувальниками його творчості були пекар Гендрик ван Бойтен і господар друкарської майстерні Якоб Діссіус, в колекції якого згідно з інвентарним переліком 1682 р. було 19 картин Вермера. До кінця життя економічний стан художника значно погіршав, і він мусив брати кредити. В результаті війни з Францією (1672 - 1679) завмерла торгівля живописом. У своєму клопотанні про часткове списання боргів, датоване 30 квітня 1676 р., жінка Вермера пояснювала, що під час війни її чоловік був вимушений продавати картини за заниженою ціною. У 1675 р. Вермер захворів і помер через декілька днів. Його дружина мусила відмовитися від спадку і передала його кредиторам.

У каталозі аукціону, що відбувся 16 травня 1696, значиться двадцять одна картина Вермера, сьогодні з них дослідникам відомі шістнадцять. Мистецтвознавці довгий час вели пошуки невідомих картин Вермера. Величезна цінність цих робіт стала причиною появи в 1930-х ряду вдалих підробок. У результаті, на сьогоднішній день, справжніми картинами Вермера вважається всього тридцять дев'ять або сорок робіт. Більшістю робіт Вермера є композиції в ретельно прописаному інтер'єрі, з невеликим числом фігур. Є також декілька міських пейзажів.

Автопортрет (?) Яна Вермера, 1656 «Дівчина з перловою сережкою». 1665-75. Мауріцгейс. Гаага


Крещен Мейндерт ХОББЕМА (31 октября 1638, Амстердам, — 7 декабря 1709, там же) — самый значительный мастер голландского пейзажа после своего наставника, Якоба ван Рёйсдала.

У Якоба Рейсдаля Хоббема учился всего один год (1656-1657), хотя поддерживал с ним дружеские отношения всю жизнь. Известно, что Хоббема и Рёйсдал вместе путешествовали и делали зарисовки с натуры. Возможно, художник нигде больше и не учился. Хоббема значительно отличался от своего учителя в пейзажной концепции. Он был более трезво глядящим на мир, менее романтичным, но гораздо более интимным по характеру пейзажистом. Изображенная им природа буднична, прозаична, несет следы человеческого труда – мельницы, обжитые домики. На его полотнах нет таинственных развалин и дремучих лесов. Хоббему больше всего привлекали тихие сельские сцены с видами залитых солнечным светом деревень. В то же время эти пейзажи глубоко обобщены — в каждом из них художник дает свое представление о природе Голландии, о жизни ее людей.

В ноябре 1668 г. Хоббема женился на поварихе амстердамского бургомистра и через неё получил должность мелкого таможенного чиновника, следящего за качеством ввозимого вина. Долгое время считалось, что на этом его занятия живописью прекратились, но пару его картин некоторые исследователи датируют и более поздними годами. Художник умер в нищете, но уже в XVIII веке ему много подражали, а его произведения стали предметом соперничества коллекционеров.

«Аллея в Мидделхарнисе», 1681 (?). Национальная галерея, Лондон.


Родился Жан БАРДЕН (31 октября 1732, Монбар — 6 октября 1809 , Орлеан) — французский художник, создававший картины на исторические темы. Учитель Давида и Реньо.

В 16 лет приехал в Париж. В 19 лет поступает в ателье Лагрене-старшего, затем к первому королевскому художнику Пьеру. В 1765 году получил Римскую премию за картину «Tullie faisant passer son char sur le corps de son père». В течение четырёх лет, начиная с 1768 года, взяв с собой юного ученика Реньо, жил в Риме с целью изучения итальянской живописи. Позже — директор изящных искусств в Орлеане. Умер слепым в нищете.

Автопортрет «Туллия переезжает на колеснице тело своего отца». Ландесмузеум, Майнц, Германия.


Народився Кацуші́ка ХОКУСАЙ (близько 31 жовтня 1760, Едо (зараз Токіо), Японія — 10 вересня 1849, Токіо) — японський художник та ілюстратор, майстер укійо-е. Один із найвідоміших митців домодерного японського мистецтва.

Точна дата народження художника невідома, за японською системою літочислення це був 23-ій день 9-ого місяця 10-ого року періоду Хорекі, тобто у жовтні-листопаді 1760 року. Серед конкретних дат дослідники називають 31 жовтня. Вважається, що Хокусай народився у кварталі Варагесуй району Хондзе в Едо (сучасний Токіо). Його справжнє ім'я було Токітаро, але протягом свого життя він творив під різними псевдонімами. Псевдоніми Хокусая нерідко використовуються для періодизації етапів його творчості.

Вважається, що його батьком був Нікаджіма Ісе, що виготовляв дзеркала. Хокусай почав малювати у шість років, можливо, навчаючись мистецтву у батька, чия робота над дзеркалами включала в себе їх розпис. У 1770 році хлопець влаштовується в книгарю рознощиком книг в район Йокомотьо. В цей період його звуть Тецудзо. Вважається, що саме працюючи в книгарні Хокусай вчить грамоту, в тому числі китайську мову. Наступний етап в житті художника — робота в майстерні гравера (приблизно з 1773 року). На той час припадає розквіт гравюри в Японії, котра починає користуватися великою популярністю. В цілому, цей період в Японії характеризується значним розвитком культурної сфери: театр, образотворче мистецтво, література освоюють нові методи, розробляються нові стилі. У віці 18 років Хокусай поступив до школи Кацукави Шюнсе, відомого художника укійо-е, що прославився портретами акторів кабукі. У 1779 молодий митець зробив серію цілком впевнено скомпонованих театральних портретів. Шюнсе благоволить працьовитому та акуратному учневі, який якісно виконує і складні замовлення, що виражається у тому, що Хокусаї дозволено підписуватися як «Шюнро» — ім'ям, утвореним від імені вчителя. Хокусаї дозволено виступити з самостійними роботами, і першим його досвідом в 1784–1785 роках стають гравюри в жанрі якуся-е (один з видів театральної гравюри). Роботи відзначені безсумнівним впливом Шюнсе, однак до цього часу популярність Хокусая в жанрі якуся-е вже порівнянна з популярністю його вчителя.

У цей період Хокусай багато трудиться над ілюструванням книг. Здебільшого це популярна недорога продукція, так звана «кібещі» («книжки в жовтих обкладинках»). Багатство сюжетів цих видань вимагало від художника зображати як побутові сценки, присвячені життю городян, так і створювати малюнки з історії Японії та Китаю.

«Ножиці і горобець»

1793–1794 роки стали переломними в кар'єрі Хокусая. Художник відмовився потурати смакам тодішньої публіки, яка вимагала звичайних робіт у жанрі укійо-е, і став виробляти свій власний стиль, запозичивши деякі прийоми японських шкіл живопису Рімпа й Тоса, а також застосувавши європейську перспективу. Між 1796 і 1799 роками Хокусай створив багато одиночних гравюр на альбомних аркушах. Останні називалися «сурімоно» і мали колосальний успіх. Саме в 1796 році митець почав використовувати широко відомий псевдонім Хокусай.

«Острів Цукада у провінції Мусаші»

З 1812 року почался його тісна дружба з художником Бокусеном, у результаті чого між 1814 і 1834 роками у місті Наґоя вийшла серія ілюстрованих альбомів «Манґа Хокусая» («Веселі картинки Хокусая»). Знаменита серія пейзажних гравюр «36 пейзажів гори Фуджі» була опублікована у 1831, а на початку 1830-х років Хокусай створив гравюри відомих водоспадів, мостів, птахів і примар, тобто ті роботи, за якими він відомий найбільше в наш час. Шедевром його книжкової гравюри стала серія «100 пейзажів гори Фуджі».

«Велика хвиля в Канаґава», 1829—1832

У 1839 у майстерні Хокусая трапилася пожежа, яка знищила всі ескізи і робочі матеріали. Після цього митець, як видно, малював зовсім небагато, і практично не випускав гравюр та книжкових ілюстрацій. Помер Хокусай у бідності, в оточенні своїх учнів. Розповідають, що перед смертю він вигукнув: «Якби я мав ще п'ять років життя, я би міг стати справжнім художником». Поховали митця у монастирі Сейкьо у Едо.

«Блискавки нижче гори Фуджі»

Відрізняє роботи майстра від робіт інших відомих творців гравюр, насамперед, дивовижна увага до зображуваних речей, природи, навколишнього світу. Подібна увага насамперед обертається тим, що кожна деталь збагачується власним змістом. Люди на гравюрах Хокусая перш всього «живі», а не лише зображення. Показані на тлі пейзажу, вони активно з ним взаємодіють.

Хокусай в 1839 році. Автопортрет «Портрет жінки з віялом»


Умер Китагава УТАМА́РО́ (1753 — 31 октября 1806, Эдо, ныне Токио) — японский художник, один из крупнейших мастеров укиё-э, во многом определивший черты японской классической гравюры периода ее расцвета в конце ХVIII в.

Его произведения повлияли на творчество французских импрессионистов. Его имя при рождении — Нобуёси, а Утамаро — псевдоним, который художник стал использовать с 1781 г. В течение семи лет он занимался в студии Торияма Сэкиэн — художника школы Кано. Из современников наибольшее влияние на Утамаро оказал Тории Киёнага.

Утамаро обращался к сюжетам из жизни ремесленников, создавал пейзажи, изображения фауны и флоры (альбомы гравюр «Книга о насекомых», 1788, и др.), однако прославился произведениями, посвященными гейшам квартала Ёсивара (альбом гравюр «Ежегодник зелёных домов Ёсивара», 1804). Часто использовал бесконтурную технику письма, киноварь и слюдяную краску в печати. Его искусство сосредоточено на образах женщин, которые он передает в изысканной лирической манере («Десять типов женских лиц», 1791—1792; «Десять форм женского лица», 1802). Утамаро достигал особой тонкости в передаче душевных состояний своих героинь. В ряде случаев использовал в женских портретах погрудные композиции (впервые в японской ксилографии).

В 1804 г. за изображение героя японской истории Тоётоми Хидэёси «в неподобающем виде» Утамаро попадает в тюрьму. Арест и пребывание в тюрьме нанесли ему тяжелую психологическую травму, и поздний период его творчества окрашен в трагические тона. Вскоре после освобождения из-под стражи Утамаро скончался.



Родился Анта́нас ЖМУЙДЗИНАВИЧЮС (31 октября 1876, с. Сейрияй, ныне Лаздийского района Литвы — 9 августа 1966, Каунас) — литовский художник, живописец; народный художник СССР (1957), член-корреспондент Академии художеств СССР (1958). Основатель единственного в мире «Музея чертей».

После семинарии работал учителем в школах Польши. Живописи учился в частных школах в Варшаве (1898—1901) и в Париже (1905—1906). С 1902 участвовал в выставках. С 1906 года жил в Вильне, в 1907 году стал одним из организаторов первой выставки литовского искусства и одним из учредителей Литовского художественного общества. Был председателем общества до его запрета и упразднения в 1934 г.

В 1919 году обосновался в Каунасе. Преподавал в Художественной школе (1926—1940), после войны в Институте прикладного и декоративного искусства (1944—1951; профессор с 1947), Политехническом институте (1953—1957). В 1951—1953 преподавал в Художественном институте Литовской ССР (ныне Вильнюсская художественная академия). Написал книгу воспоминаний «Палитра и жизнь» (1961). Правнук Антанаса Жмуйдзинавичюса — Ромас Жмуйдзинавичюс, является народным художником Литвы.

Писал преимущественно пейзажи, пронизанные лиризмом и с долей аллегоричности и идеализацией природы, также портреты, фигурные композиции, оформлял книги, создавал плакаты. Общее количество его работ достигает 2000.

Экспонаты «Музея чертей»

В доме художника в Каунасе с 1966 года действует мемориальный музей, часть экспозиции которого составила собранная Жмуйдзинавичюсом коллекция масок и произведений малой пластики, изображающих чертей. Ныне единственный известный «Музей чертей» располагается в возведённой в 1982 году пристройке к Дому-музею Жмуйдзинавичюса и насчитывает свыше 3000 экспонатов.

«Автопортрет» «Устье Немана», 1950


Родилась Мари ЛОРАНСЕН (31 октября 1883, Париж — 8 июня 1956, Париж) — французская художница и гравёр.

Матерью Мари была швея. Девушка посещала занятия в лицее Ламартина, затем брала уроки живописи на фарфоре в Севре и у Мадлэн Лемер. Поступила в Академию Эмбер, где встретилась с Жоржем Браком. Участвовала в 1907 году в Салоне независимых. В том же году Пикассо познакомил Мари с поэтом Гийомом Аполлинером. Их страстная связь продолжалась до 1912 года. Гийом вдохновил ее на картину «Аполлинер и его друзья» (1912), среди которых Пикассо и Гертруда Стайн. Параллельно с живописью Мари занималась гравюрой у Жан-Эмиля Лабурера. В июне 1914 художница вышла замуж за барона Отто фон Ветье. Вскоре после начала войны супруги уехали в Испанию. Тогда же Мари написала свои первые стихи, вошедшие в сборник «Ночной блокнот».

В 1920 году Лорансен возвращается в Париж, разводится и начинает независимо строить карьеру художницы. Она налаживает плодотворное сотрудничество со многими поэтами и писателями, чьи произведения иллюстрирует. Мари Лорансен также рисовала декорации для балета и театра, в том числе для Русских балетов Дягилева. Ее работы на выставке декоративных искусств в 1925 году вызвали восхищение публики. Вдохновение художница впоследствии находит в станковой живописи. Наиболее известны ее живописные произведения, в которых сочетаются мотивы рококо 18 в. и стиль персидских и монгольских миниатюр. Отдавая предпочтение светло-розовым и голубым тонам, Мари Лорансен создала многочисленные портреты женщин и детей, ее привлекали также цирковые персонажи. Женские образы художницы называют «созданиями страны фей».

«Автопортрет»


Родился Иван Николаевич ШУЛЬГА (31 октября 1889, с. Михайловка, Таврическая губ. — 23 апреля 1956, Киев) — выдающийся украинский художник, педагог, мастер живописи и графики. Заслуженный деятель искусств Украинской ССР (с 1946). Входит в неофициальный список 100 лучших художников Украины.

Родился в крестьянской семье недалеко от Скадовска. С 1906 года учился в Одесском художественном училище, где его преподавателями были К. К. Костанди, Г. А. Ладыженский, Д. К. Крайнев. В 1911 г. с отличием окончив училище, И. Шульга был рекомендован для поступления в Императорскую Академию художеств на живописное отделение без сдачи вступительных экзаменов. С 1911 по 1917 год обучался в Высшем художественном училище при Императорской Академии художеств в Санкт-Петербурге (педагоги: И. И. Творожников, Я. Ф. Ционглинский, В. Е. Савинский).

«Сельский ловелас», 1920

После революции художник некоторое время жил и работал на родине – в Скадовске, затем в Херсоне: писал картины и агитационные панно, преподавал. С 1922 года И.Н. Шульга — в Харькове. Он преподавал живопись и рисунок в Харьковском государственном художественном институте, а также работал в редакциях харьковских газет и журналов. Был членом Ассоциации художников Красной Украины (1926), Украинского Художественного Объединения (1930), Союзa советских художников Украины (1938). Одним из первых начал писать картины на тему индустриализации – бывал на Днепрогэсе, других «стройках социализма», в колхозах, воинских частях. Его картины неоднократно репродуцировались в на художественных открытках. С 1927 года Иван Шульга был участником многочисленных региональных, республиканских, всесоюзных и зарубежных художественных выставок.

Иван Николаевич Шульга работал в разных жанрах. Писал портреты, жанровые картины, пейзажи, марины, в жанре ню, исторические полотна, натюрморты, панно, рисунки для почтовых открыток, политические плакаты, иллюстрировал журналы и книги. Работал в технике акварели, рисунка карандашом, гуашью, тушью и сангиной, пастели, масляной и темперной живописи.

Умер художник в 1956 году от воспаления лёгких в Киеве, где как делегат участвовал в работе II-го съезда Художников Украинской ССР.

«Пионеры в гостях у краснофлотцев», 1940


Родился Эдуард Григорьевич СЕМЕШКО (31 октября 1946, Пхеньян, Сев.Корея — 4 февраля 2014, Днепропетровск) – днепропетровский живописец и педагог.

Окончил физико-технический факультет Днепропетровского национального университета, работал проектантом в КБ «Южное» и в Институте геотехнической механики. Кандидат технических наук (1993). Увлекся живописью, которой стал отдавать всё свободное время. Начал заниматься в студии изобразительного искусства ДНУ, затем окончил художественно-графический факультет Южноукраинского государственного педагогического университета им. К. Ушинского (2001, педагог по специальности - Орест Слешинский).

Эдуард Семешко был членом Национального союза художников Украины с 2012 г., много работал в жанре пейзажа. Преподавал рисунок и живопись, заведовал кафедрой изобразительного искусства и дизайна Днепропетровского национального университета. Доцент (2007).

«Гурзуф. Утро», 2005