30 августа -Музей українського живопису

30 августа

Крещен Виллем Корнелис ДЕЙСТЕР (30 августа 1599, Амстердам — 31 января 1635, Амстердам) — голландский художник, получил известность изображением жанровых сцен.

Документов о жизни художника сохранилось немного. Он был старшим из четырех детей Корнелиса Диркса и матери норвежского происхождения Хендрики Иеронимус. Дом, в котором проживала семья, назывался «The Duystere Werelt» (в переводе — «Тусклый мир»). В честь этого дома Виллем Корнелис и получил своё прозвище «Duystere».

Виллем Корнелис Дейстер был сверстником, хорошим знакомым и, возможно, соучеником художника Питера Кодде в мастерской живописца Барента ван Сомерена (среди других учителей Дейстера предполагают художника Корнелиса ван дер Воорта). Дейстер сначала проявил себя как портретист, но затем перешёл на жанровые композиции. В основном, он изображал эпизоды праздников, дружеских вечеринок и сцены из жизни военных. Дейстер избегал изображения девиц легкого поведения, чем он отличается от своих современников. Женщина на его картинах обычно предстаёт заложницей или жертвой грабителей или солдат. Сюжетами его картин становились также часто азартные игры и музицирование. Дейстер искусно изображал текстуру, характеры персонажей, часто театрально преувеличивал жесты и мимику, славился умелым изображением полутьмы и игры огня. Виллем Дейстер умер в 1635 году, заразившись чумой.

«Солдаты, играющие в карты». Между 1625 и 1630


Народився Джованні Доменіко ТЬЄПОЛО (30 серпня 1727, Венеція — 3 березня 1804, там само) - венецанський художник і гравер, представник венеціанського варіанту рококо.

Був старшим сином відомого художника Джованні Баттіста Тьєполо, в родині якого було десятеро дітей. Батько був завалений замовленнями і сина рано залучили у помічники батька. Починав як гравер і малювальник, але мало що міг запропонувати сам. Митець працював на замовлення церкви і створював чимало релігійних картин, що були варіантами вдало знайдених композицій обдарованого і темпераментного батька.

З роками декоративна майстерність Джованні Доменіко зросла і це відбилось при створенні фресок. Споглядання за італійською реальністю і реалізм у її відтворенні дадуть найкращі зразки у побутових сценах. Творча розкутість, реалізм і добрий гумор найбільше відбились у численних замальовках і картинах, присвячених пульчінеллам, цим венеціанським маскам і попередникам циркових клоунів.

«Танцюють менует», 1756 р., Національний музей мистецтва Каталонії, Барселона


Родился Жак Луи ДАВИД (30 августа 1748, Париж — 29 декабря 1825, Брюссель) — французский художник, придворный живописец Наполеона, основоположник французского неоклассицизма.

Родился в зажиточной буржуазной семье. Среди родственников Жака Луи были архитекторы, строительные подрядчики, поощрявшие страсть мальчика к рисованию. В 1766 году Давид поступает в Королевскую Академию живописи и скульптуры и начинает заниматься у одного из ведущих мастеров исторической живописи Жозефа Мари Вьена. Педагогическая система последнего была основана на изучении античного искусства, творчества Рафаэля, братьев Карраччи, Микеланджело, требовании достижения в живописи «правды» и «величия». В 1775—1780 Давид обучался во Французской академии в Риме, где изучал античное искусство и творчество мастеров эпохи Возрождения. В 1783 году был избран членом Академии живописи.

«Портрет мадам Рекамье» (1800)


Давид активно участвовал в революционном движении, в 1792 году был избран депутатом Национального Конвента, где примкнул к монтаньярам во главе с Маратом и Робеспьером, голосовал за смерть короля Людовика XVI. Являлся членом Комитета общественной безопасности, в качестве которого подписывал приказы об аресте «врагов революции». В 1794 году после термидорианского переворота заключён в тюрьму за революционные взгляды. В 1797 Давид стал пылким сторонником Наполеона и его придворным живописцем.

«Наполеон на перевале Сен-Бернар» (1800)


В конце XVIII века Жак Луи Давид был признанным лидером так называемого революционного классицизма, опиравшегося на культ разума и естественного чувства, призывавшего воспитывать у зрителя высокие моральные качества и гражданские добродетели. Работы художника отличают возвышенность замысла, сценическая торжественность композиции, преобладание объемно-светотеневого начала над колористическим. Давид широко обращается к образам античной истории («Клятва Горациев», 1784; «Смерть Сократа», 1787; «Ликторы приносят Бруту тела его сыновей», 1789). Художник также писал портреты, обращался к трагическим событиям современности («Убитый Лепелетье», «Смерть Марата» - обе 1793).

«Клятва Горациев», 1784. Лувр

«Смерть Сократа» (1787)


Будучи придворным живописцем Наполеона, Давид увековечивал на полотне славные события Консульства и Империи («Бонапарт на перевале Сен-Бернар», «Коронация Наполеона», «Раздача орлов» и многие другие).

Как бывший якобинец, голосовавший за казнь Людовика XVI, Жак Луи Давид после реставрации Бурбонов был вычеркнут из списков французской Академии художеств и Почетного легиона. Он поселился в Брюсселе, где продолжал писать картины («Купидон, покидающий Психею», «Марс, обезоруживаемый Венерой, Амуром и Грациями») и учить молодых художников. Давид стал основателям живописной школы, в которой его ученикам предоставлялась возможность развивать свои способности сообразно их натуре, без рабского подражания учителям.

«Автопортрет», 1794 «Смерть Марата», 1793.
Королевские музеи изящных искусств, Брюссель


Ян Криштоф ДАМЕЛЬ (1780, Мітава — 30 серпня 1840, Мінськ) — художник початку ХІХ століття. Залишив значний слід в мистецтві Білорусі та Литви.

Народився в Курляндському герцогстві в сім'ї купця. З 1799 року навчався живопису у Вільнюському університеті в Франциска Смуглевича і Яна Рустема. В 1809 став майстром живопису та віце-професором. Паралельно з навчанням та працею в університеті займався творчістю. В лютому 1815 року Дамель опинився під слідством у справі по підробці грошей. Його становище було ускладнене і тим, що в університеті почалися переслідування професорів, які в 1812 році виступали на боці Наполеона, бо пов'язували надії на відновлення незалежності Литви з імператором французів.

У 1820 році 40-річний художник був відправлений у заслання в Сибір. У Сибіру розписував католицькі храми та малював сибірські пейзажі («Захід сонця в Тобольську»). Після повернення із заслання Дамель аж до своєї смерті в 1840 році проживав у Мінську.

Ян Дамель писав переважно на історичні теми: «Смерть магістра хрестоносців Ульріха фон Юнгінгена в битві під Грюнвальдом», «Хрещення княгині Ольги», «Смерть князя Юзефа Понятовського», «Павло I визволяє Костюшка з вязниці», «Розбиті війська Наполеона у Вільні», «Переправа французів через Березіну» (остання не закінчена), а також деякі інші полотна. Відомі його твори і на релігійну тематику, портрети, пейзажі Мінська та його околиць, малюнки та замальовки на тему побуту народів Сибіру.

Автопортрет. 1828 (?) «Портрет Марії Ганни Равіцової (уродженої Гутман)»


Родился Джулиан Олден УИР (30 августа 1852, Уэст-Пойнт - 8 декабря 1919, Нью-Йорк) - американский художник-импрессионист.

Дж.О.Уир родился в семье художника, профессора Военной академии, Роберта Уолтера Уира. Художником был также его брат, Джон Фергюсон Уир, руководивший с 1869 по 1913 год Школой изящных искусств Йельского университета. Первоначально оба брата брали уроки рисования у своего отца, затем Джулиан поступает в Национальную Академию дизайна в Нью-Йорке. В 1873-1877 он совершает поездку в Европу, чтобы продолжить художественное образование в Париже. В 1875 он впервые выставляется в Парижском салоне. В этот период Уир не принимает как живопись импрессионистов, так и своего соотечественника Уистлера, с которым знакомится в Лондоне в 1877 году.

Осенью 1877 года художник возвращается в Нью-Йорк. В том же году он становится одним из основателей Общества американских художников, президентом которого становится в 1882 году. В 1878 Уир начинает преподавательскую деятельность. Сам же он занимается преимущественно портретной и жанровой живописью, пишет также натюрморты, изображающие цветы.


В 1886 году, под влиянием работ Эдуарда Мане и увиденного на организованной в Нью-Йорке выставке французских имсперссионистов, он пишет свои первые импрессионистские полотна. В 1889 году Уир завоёвывает на Всемирной выставке в Париже серебряную медаль. В последующие годы художник развивает свой собственный художественный стиль, включая в него различные элементы, в том числе и из японской цветной графики. В 1915 году Дж.О.Уир становится президентом Национальной Академии дизайна в Нью-Йорке.

«Ноктюрн, мост Квинсборо», 1910


Родилась Эвелин де МОРГАН (30 августа 1855, Лондон — 2 мая 1919, Лондон) — английская художница, последовательница прерафаэлитов.
Урождённая Эвелин Пикеринг. Происходила из состоятельной семьи среднего класса. С 15 лет брала уроки рисования. В 1873 году поступила в Школу изящных искусств Слэйда, где стала самой молодой студенткой. После окончания она уехала во Флоренцию к своему дяде, художнику-прерафаэлиту Джону Спенсеру Стэнхоупу . По возвращении в Англию Эвелин написала свою первую имевшую большой успех картину «Ариадна на Наксосе».

«Ариадна на Наксосе», 1877


Она писала главным образом произведения на литературные и мифологические сюжеты («Маленькая морская русалка», «Фосфор и Геспер»). В 1887 году она вышла замуж за художника по керамике Вильяма де Моргана и прожила с ним до его смерти в 1917 году. Сама Эвелин де Морган умерла два года спустя в Лондоне.

«Красный крест»


Родился Исаак Ильич ЛЕВИТАН (30 августа 1860, Кибартай, Литва — 4 августа 1900, Москва) — российский художник, мастер «пейзажа настроения».

Выходец из обедневшей образованной еврейской семьи. Происхождение художника не совсем ясно: по мнению исследователей, Исаак мог быть усыновлен своим дядей, а дата его рождения искажена. Осенью 1873 года 13-летний Исаак поступил в Московское училище живописи, ваяния и зодчества, как и двумя годами раньше его брат Авель. Его учителями были художники Василий Перов, Алексей Саврасов и Василий Поленов. В 1877 году умер отец, Илья Левитан, и материальное положение братьев стало крайне тяжелым. В том же году шестнадцатилетний художник получил одобрение прессы за свои выставленные работы, а также малую серебряную медаль и 220 рублей «для возможности продолжить занятия» в пейзажном классе у Саврасова. В 1879 году после покушения на царя евреям было запрещено жить в «исконно русской столице». 18-летний художник поселился на даче в Подмосковье. Его картины уже начали покупать, и Левитан много работает на натуре. «Талантливый еврейский мальчик раздражал иных преподавателей. Еврей, по их мнению, не должен был касаться русского пейзажа. Это было дело коренных русских художников», — писал Константин Паустовский.

«Берёзовая роща», 1885—1889.


Весной 1885, в 24 года, Левитан окончил училище. Звания художника он не получил — ему был выдан диплом учителя чистописания.

Материальное положение художника постепенно улучшалось, но здоровье расстроилось — у него резко обострилась болезнь сердца. Поездка в 1886 году в Крым укрепила силы. Левитан едет на Волгу – любимые места его учителя Саврасова, где открывает для себя красоты маленького, тихого городка Плёс. Около 200 работ, выполненных им за три лета в Плёсе, принесли Левитану широкую известность.

«Лилии. Ненюфары», 1895


В конце 1880-х — начале 1890-х годов Левитан возглавлял пейзажный класс в Училище изящных искусств художника-архитектора А. О. Гунста. Художник посетил Францию и Италию, чтобы познакомиться с современной живописью – особенно его интересовали художники барбизонской школы и импрессионисты. В марте 1891 года Исаак Левитан стал членом Товарищества передвижных художественных выставок. В 1892 году художник как «некрещеный еврей» был снова выселен из Москвы и некоторое время жил в Тверской и Владимирской губерниях, где нашёл для себя сюжет для картины «Владимирка». Заступничество влиятельных друзей позволило Левитану «в порядке исключения» вернуться в Москву.

«Владимирка», 1892


Запутанная личная жизнь – роман с женой друга Софьей Кувшинниковой (ставшей героиней чеховского рассказа «Попрыгунья»), сменившийся романом с Анной Николаевной Турчаниновой, женой заместителя градоначальника Санкт-Петербурга, – подтолкнула Левитана к имитации попытки самоубийства. В 1896 после вторично перенесенного тифа усилились симптомы аневризмы сердца. Болезнь стала тяжёлой и неизлечимой.

В 1898 Левитану было присвоено звание академика пейзажной живописи. Он начал преподавать в Москве в родном училище. Но сердце художника сдавало. Не помогла и поездка в 1899 году в Ялту. Летом следующего года 40-летний Исаак Левитан скончался у себя дома. В 1901 прошла посмертная выставка произведений Левитана в Петербурге и Москве.

«Март», 1895

«Золотая осень», 1895


Исаак Левитан – самый великий из тех русских пейзажистов, которые в XIX веке открыли для современников скромную красоту русской природы. Существует мнение, что картина «Над вечным покоем» является «самой русской» из всех, когда-либо написанных на русскую тему картин.

«Автопортрет», 1880 «Над вечным покоем», 1894.
Государственная Третьяковская галерея, Москва


Народився Ніколаї АСТРУП (30 серпня 1880, Бремангер - 21 грудня 1928, Ферде) - норвезький художник. Вважається, що роботи Аструпа найглибше відбили ідентичність Західної Норвегії.

Народився в сім'ї священика. Почав займатися живописом, не маючи ніякої формальної освіти і будучи самоуком. У 1899 році Аструп вступив до художньої школи в Христіанії, потім почав брати уроки в приватній школі, організованій художницею Харрієт Баккер. У 1901 році він закінчив школу і отримав стипендію, яка дала йому право на поїздку по Європі. У грудні Аструп приїхав до Парижа і почав вчитися в художній академії у норвезького художника Крістіана Крога. У 1902 році він повернувся до Норвегії. У 1905 році в Христіанії пройшла його перша виставка, яка викликала доброзичливі відгуки критики, а одна з його картин була придбана Національною галереєю. Аструп, який страждав більшу частину життя від астми, помер від запалення легенів у віці 47 років.

«Свято Івана Купала»

Для Аструпа характерне поєднання реальних пейзажів з фантастичними елементами - так, гори і дерева часто приймають в його творах антропоморфні форми. Іншим частим мотивом його творів, що багаторазово повторюється, є свято з розведеним багаттям на дальньому плані, яке спостерігає людина, що сидить спиною на передньому плані, - часто дитина, асоційована з самим художником. Стиль Аструпа своєрідний і не має аналогій в сучасному йому норвезькому мистецтві.

Портрет роботи Генріка Лунда (1900) «Біла ніч»


Народився Жорж МІННЕ (30 серпня 1866, м. Гент, Бельгія — 20 лютого 1941, м. Сінт-Мартенс-Латем) — бельгійський скульптор, художник і графік.

У 1880 році Жорж Мінне поступив у Гентську Академію мистецтв на відділення архітектури. Потім тут же вивчав живопис і скульптуру. Ілюстрував книги співвітчизника-лауреата Нобелівської премії з літератури Моріса Метерлінка, який був до того ж його особистим другом. У 1895—96 роках художник навчався на курсі Шарля ван дер Стапена при Королівській академії наук і мистецтв у Брюсселі.

У 1912 році Жорж Мінне викладав у Гентській Академії мистецтв на посаді доцента. З початком Першої світової війни, і наближенням німецьких військ, митець і його дружина емігрували до Великобританії, де жили у Вельсі. По закінченні війни Мінне продовжив свою викладацьку діяльність. У 1930 році йому дарували титул барона.

Найбільший інтерес являють виконані Ж. Мінне під впливом містичного символізму і прерафаелітів скульптури — це зазвичай бронзові уклінні фігури, що випромінюють почуття болю або ніжності.

Жорж Мінне. Фонтан у Брюсселі


Родился Тео ван ДУСБУРГ (настоящее имя Christian Emil Marie Küpper; 30 августа 1883, Утрехт — 7 марта 1931, Давос) — нидерландский художник, архитектор и скульптор, теоретик искусства, один из основателей группы «Стиль» и художественного направления «неопластицизм».

«Композиция», 1918. Музей Соломона Гуггенхайма, Нью-Йорк

По профессии ван Дусбург был архитектором, живописи же учился самостоятельно. Вместе с Питом Мондрианом организовал движение абстрактного искусства «Стиль» (De Stijl), программу и основные идеи которой выразил в издаваемом им художественном журнале того же названия. Основой взглядов ван Дусбурга была попытка, объективную гармонию произведения искусства свести во всех формах к определённым геометрическим элементам. Эти новые принципы вскоре оказали значительное влияние на развитие архитектуры, литературы, графики и музыки.

«Автопортрет» «Игроки в карты», 1916-1917


Родилась Леонор ФИНИ (30 августа 1908, Буэнос-Айрес — 18 января 1996, Париж) — французская художница.

Отец — аргентинец, эмигрант из России, мать — итальянка из Триеста. Детство и юность Леонор провела в Триесте, с 1925 жила в Милане, в 1933 переселилась в Париж. Вошла в круг сюрреалистов, принимала участие во всех крупных выставках сюрреалистов наравне с Сальвадором Дали, Максом Эрнстом и Пикассо, но не отождествляла себя с сюрреалистским движением, всегда и во всем оставаясь самостоятельной.

Леонор не получила профессионального образования, на ее желание рисовать повлиял недуг, перенесенный в детстве. Из-за проблем со зрением девочка вынуждена была носить глазную повязку, после нескольких месяцев "слепоты" у нее появилось непреодолимое желание рисовать. На многих ее картинах можно увидеть женщин, Фини по праву считается борцом за права "слабого пола", певцом женской красоты и сексуальности. Помимо портретов, фантастической живописи и графики с сильными эротическими мотивами, Фини писала прозу, занималась дизайном, книжной иллюстрацией, работала в театре.

«Автопортрет», 1968


Народився Олександр Іванович ШУЛЬДИЖЕНКО-СТАХОВ (30 серпня 1922, Київ — 15 листопада 1988, Київ) — представник українського андеґраунду 1960-1980-х років, дослідник психології мистецтва, послідовник руху британського образотворчого мистецтва Kitchen sink realism.

1934 року поступив до Київської художньої школи. 1941 року був призваний в армію зв'язківцем. Під Полтавою потрапив у полон й опинився у концтаборах у Німеччині й Австрії, звідки утік до Італії. Під прізвищем Стахов пішов до польського корпусу Армії Андерса. 1947 року переїхав до Лондона.

Закінчив відділення графіки в Лондонській школі мистецтва «Central School of Arts & Crafts» і два курси філософського відділення Лондонського університету. 1954 року Шульдиженко повернувся до Києва. Працював художником із різними спеціалізаціями на Київській студії телебачення, художником-постановником на «Укртелефільмі». Від 1967 року влаштувався художником-монументалістом у Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. До Спілки художників УРСР Шульдиженко так і не був прийнятий.

За життя художник створив близько 2000 творів станкової графіки, а також монументальні твори та шрифти. Перша персональна виставка «Браво, художнику» відбулася 1990 року в Українському домі в рамках «Днів Лондона» в Києві. Творив у дивовижному за технікою виконанні малюнку «зоровий шум». Більшість творів була втрачена, коли художника виселили з його майстерні у 1973 році.

Автопортрет «На пляжі», 1979


Народився Микола Павлович РАБОТЯГОВ (30 серпня 1924, с. Шішено Бєлгородської обл., Росія - 2004) - український живописець, графік, мистецтвознавець.

Учасник і інвалід Другої світової війни. Закінчив Харківський державний художній інститут, де вчився у А.Кокеля, С.Бесєдіна. Учасник виставок з 1952, республіканських - з 1965. Персональні виставки художника неодноразово проходили в Харкові і містах Харківщини. Микола Павлович працював директором Харківського художнього музею в 1960-1987 роках. Автор журнальних і газетних статей з питань творчості дореволюційних та сучасних художників Харкова, путівників, буклетів і альбому "Харківський художній музей".

«Седнів. Будинок біля пляжу», 1973


Народилася Надія Григорівна ВЕЛИЧКО (30 серпня 1955, Алупка, АР Крим, Україна) - український живописець. Заслужений художник АР Крим (2007).

Від 1973 до 1977 року навчалася в Сімферопольському художньому училищі ім. М.Самокиша на живописному відділенні, з 1982 по 1988 рік - в Київському державному художньому інституті на відділенні станкового живопису (педагоги - В. Гурін, О. Лопухов). В даний час живе і працює в Ялті. Ще студенткою художнього училища Надія Величко почала брати участь у виставках. У 1998 році успішно пройшла її персональна виставка в кримській столиці. Роботи Надії Григорівни знаходяться в приватних колекціях країн СНД, а також в Німеччині, Югославії, США, Японії, Польщі, Туреччині.

Ялтинський мистецтвознавець Аза Пальчикова так описує творчість Величко: «Надія Григорівна працює у всіх жанрах: однаково цікаві, а часом своєрідні її сюжетні картини і портрети, пейзажі та натюрморти. Багато з них написані в кращих традиціях реалістичного живопису - соковито і широко, точно, конкретно, але завжди відзначені особистісним ставленням. В інших пейзажах легкий вібруючий мазок з імпресіоністичною тремтливістю передає ледве вловимі зміни в стані природи... Іноді щільне, пастозне письмо зі скупою гамою кольору викликає асоціації з картинами постімпресіоністів».

Портрет Надії Величко.
Автор Тетяна Сіняєва, 2010 рік
«Літні канікули (Двоє)», 1998


30 серпня 2013 року в Одесі «отримав ім'я» бюст українського художника, одесита грецького походження Киріака Костянтиновича Костанді.

Пам'ятник був встановлений 2010 року у дворі будинку по вулиці Пастера, 46. Саме тут жив художник від 1910 до 1921 року. Про це повідомляє меморіальна дошка на будинку №46, а ось на самому пам'ятнику іменної таблички не було. Редакції газети «Одесская жизнь» за свій рахунок встановила іменну табличку на пам'ятник. На ній вказані не тільки ім'я, прізвище і роки життя художника, але також імена скульптора і архітектора пам'ятника - Зоя Ломикіна і Володимир Бреславець.

Киріак Костянтинович Костанді народився в 1852 році в сім'ї рибалки в селі Дофінівка під Одесою. Навчався в одеській художній школі, а потім в Санкт-Петербурзі, в Імператорській Академії мистецтв. Після її закінчення він повернувся до Південної Пальміри, викладав тут у художньому училищі, був директором Одеського міського музею. Став одним із засновників Товариства художників Південної Росії. Є загальновизнаним класиком одеської живописної школи.

К. Костанді. «Автопортрет на пленері», 1903 Пам'ятник К. К. Костанді в Одесі