29 сентября -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68

29 сентября

29 вересня 1258 року був освячений головний корпус Солсберійського собору.

Солсберійський собор — готичний собор Діви Марії в англійському місті Солсбері, який був споруджений в своїй основній частині всього за 38 років, вважається одним з найкращих шедеврів англійської готики. Собор має найвищий церковний шпиль у Великій Британії (123 м) серед побудованих до 1400 р. Відвідувачі можуть оглянути шпиль зсередини і побачити старовинні дерев'яні риштування.

Джон Констебл. «Вид на собор в Солсбері з єпископського саду», 1923

Собор також є найбільшим монастирем в Британії. В соборі знаходиться найстарший у світі працюючий годинник (1386) і одна з чотирьох копій Великої хартії вольностей. Також всередині собору знаходиться фонтан у вигляді хреста, який використовується в тому числі для ритуальних цілей (зокрема при хрещенні). Це головна церква Солсберійської єпархії і резиденція Солсберійського єпископа.



Народився Якопо Робусті, більше відомий як ТІНТОРЕТТО (29 вересня 1518, Венеція — 31 травня 1594, Венеція) — італійський художник, представник пізнього венеціанського Відродження і маньєризму. Малював портрети, релігійні і алегорочні композиції.

Батько майбутнього художника був фарбувальником бавовни (tintore). Можливо, від цього йшло і виникнення прізвиська майстра. Якопо не ображався на це прізвисько. Більше того, він узяв його офіційно, про що свідчить збережений документ від нотаріуса від 1539 року.

Молодий Якопо заробляв на життя фарбуванням і розписом будинків та весільних скринь — кассоне. Нема точних відомостей і про вчителів Якопо, а коротке навчання у Тіціана вважають легендою. Він міг багато чого запозичити з картин своїх попередників і сучасників.

16 століття в Італії було здебільшого мистецтвом доби маньєризму. І великий присмак маньєризму має ціла низка творів Тінторетто. Але в Венеції ясне і гармонійне мистецтво Відродження затрималось довше, ніж у Флоренції чи Римі. Тому ранішні твори Тінторетто і портрети його пензля цілком в стилі Відродження, а релігійні образи здебільшого в стилістиці маньєризму. Його творчість була на довгому переході цих напрямків із одної ідейно-стилістичної системи в другу.

«Венера, Вулкан і Марс», 1551. Стара Пінакотека, Мюнхен


Навіть серед венеціанських майстрів, таких індивідуальних і особистих, художня манера Тінторетто посіла окреме місце. Розробляючи якусь композицію, майстер ліпив маленькі фігури і прив'язував їх мотузками до рами. Він міняв їх розташування, декор тощо. Композиції Тінторетто дивують свіжістю і незвичністю. Як ніхто, він володів мистецтвом використання незвичного ракурсу. Не менш індивідуальною була і його манера накладання фарб на полотно — швидка, темпераментна, різна за товшиною на різних місцях картини. За висловом російського художника 19 століття Сурикова, Тінторетто орав і боронив фарби, наче землю в полі.

«Створення тварин», 1552, Галерея Академії, Венеція


Як більшість майстрів Венеції, він часто малював одразу на полотні, покладаючись на віднайдену на моделях композицію і свою могутню уяву. Це не завжди працювало на виразність і завершений вигляд картин. Сучасників і замовників картин дратували фігури другого ряду на полотнах майстра з погано вимальованими обличчями чи схематичним одягом, через який проглядали дерева чи деталі на тлі. Є картини, що цілком створені без спостережень за натурою, а лише за уявою майстра. Їх відрізняє штучність, фантазійність, яку помітили і сучасники. Картини Тінторетто дуже різні за мистецькими якостями, іноді — недбалі. Тінторетто виправдовувався великою кількістю замов і вимушеною швидкістю своєї роботи. Але він не вимагав великих коштів за свої картини, як Тіціан, а частку картин віддавав взагалі безкоштовно.

«Христос миє ноги апостолам», Національна галерея, Лондон

У родині художника було троє дітей, два сини і дочка - Маріетта Робусті Тінторетто. Діти допомагали батьку у виконанні багатьох замовлень. А дочка стане одною з перших жінок художниць в Венеції. Маріетта померла у віці 30 років, що було великою втратою для родини. Батько був настільки пригніченим передчасною смертю дочки, що дав обіцянку мовчання.

«Таємна вечеря», 1594

Слава Тінторетто перетнула Венецію і майстер отримав замовлення від герцога з міста Мантуя. Художник з помічниками за рік виконали роботу, і Тінторетто отримав запрошеня до герцогського двору, аби представити там свої картини. Художник відвідав Мантую, таку не схожу на Венецію. Дослідники вважають, що то була єдина далека подорож майстра, що ніколи не полишав рідного міста.

«Автопортрет», близько 1547 «Введення Марії в храм», 1555. Церква Мадонна дель Орто, Венеція


Народився Мікеланджело Мерізі да КАРАВАДЖО (29 вересня 1573, Мілан, Ломбардія — 18 липня 1610, Монте-Арджентаріо, Тоскана) — італійський живописець періоду раннього бароко, засновник європейського реалістичного живопису 17 століття, який працював у Римі між 1592 та 1606, потім у Неаполі і на Мальті.

Син архітектора Фермо Мерізі та його другої дружини Лючії Аратори, дочки землевласника з містечка Караваджо, неподалік від Мілана. У 1576 під час чуми померли батько і дід, мати з дітьми переїхала в Караваджо. Першими покровителями майбутнього художника стали герцог і герцогиня Колона.

У 1584 в Мілані Мікеланджело Мерізі приходить в майстерню Петерцано, який вважався учнем Тіціана. У той час в художньому світі Італії панував маньєризм, але в Мілані були сильні позиції ломбардського реалізму. Вже наприкінці 1580-х років життя запального за характером Мерізі затьмарюється скандалами, бійками і буцегарнею, які будуть супроводжувати його все життя. Восени 1591 він змушений тікати з Мілана після сварки за картковою грою, що завершилася вбивством. Заїхавши спочатку до Венеції, він направляється в Рим.

«Шулери» (1594)


У столиці за звичаєм італійських художників того часу він отримує прізвисько, пов'язане з місцем народження: так Мікеланджело Мерізі став Караваджо. Ранні роботи Караваджо написані під впливом Леонардо да Вінчі, Джорджоне, Тіціана, Джованні Белліні, Мантеньї.

Перші багатофігурні картини створені Караваджо в 1594 році - це «Шулери» і «Ворожка». У цих роботах він виступає як сміливий новатор, який кинув виклик головним художнім напрямками тієї епохи - маньєризму і академізму, протиставивши їм суворий реалізм і демократизм свого мистецтва. Герой Караваджо - людина з вуличного натовпу. Ці жанрові за своєю суттю персонажі, залиті яскравим світлом, впритул присунуті до глядача, зображені з підкресленою монументальністю і пластичною відчутністю.

У 1596 Караваджо створює перший натюрморт в історії італійського живопису - «Кошик з фруктами». Справжню славу Караваджо принесли картини на біблійні сюжети. Караваджо став знаменитий. Він створює численні картини для церков, ці твори Караваджо побачив весь Рим. 1601 року Караваджо зняв власну майстерню, з'явилися і учні. Для церкви К'єза Нуово Караваджо створив шедевр «Положення в труну» (1603), який будуть копіювати багато художників від Рубенса до Сезанна. Але попервах картина була відкинута церковниками.

«Покликання апостола Матвія» (1600)


Створення шедеврів у Караваджо супроводжувалося розгульним життям, сутичками і бійками, штрафами і арештами. Він звинувачувався в тому, що поранив шпагою людину, яка погано відгукнулася про його картини. 29 травня 1606 року суперечка на майданчику для гри в м'яч переросла в бійку, під час якої був убитий Рануччіо Томассоні. У вбивстві був звинувачений Караваджо. Павло V оголосив художника «поза законом», його тепер міг вбити будь-хто і навіть отримати за це винагороду. Кілька місяців Караваджо переховувався в маєтку Колона. Там він написав кілька картин, але стиль його став похмурим: «Святий Франциск в роздумах» (1606), «Вечеря в Еммаусі» (1606). Фігура Христа нагадує фреску Леонардо «Таємна вечеря». Художник їде працювати до Неаполя, потім на Мальту, де знову потрапляє до в'язниці. Втікши з Мальти, Караваджо відвідує Мессіну, Палермо, Неаполь. Чекаючи папського помилування, художник вирішив перебратися ближче до Риму, але по дорозі вмирає.

«Лютніст». Ермітаж, С.-Петербург


Караваджо одним з перших застосував манеру письма «кьяроскуро» - різке протиставлення світла і тіні. Не виявлено жодного його малюнка або ескізу, художник свої складні композиції відразу реалізовував на полотні. Мистецтво Караваджо справило величезний вплив на творчість не тільки багатьох італійських, а й провідних західноєвропейських майстрів XVII століття - Рубенса, Йорданса, Жоржа де Латура, Сурбарана, Веласкеса, Рембрандта. Караваджисти з'явилися в Іспанії (Хосе Рібера), Франції (Трофім Біго), Фландрії і Нідерландах (Герріт ван Гонтгорст, Гендрік Тербрюгген, Юдіт Лейстер) та інших країнах Європи, не кажучи про саму Італію (Ораціо Джентілескі, його дочка Артемізія Джентілескі).

Портрет Караваджо роботи Оттавіо Леоні «Покладення в труну», 1603


Хрещений Міхель СВЕРТС (29 вересня 1618, Брюссель, Австрійські Нідерланди — 1664, Гоа, Португальська Індія) - південнонідерландський художник першої половини 17 століття.

Збережено надзвичайно мало свідоцтв про ранні роки митця. Невідомо, хто був його першим вчителем, логічно вважати, що художнє ремесло він почав опановувати в Брюсселі. Ймовірно, походив з ремісничого стану, бо дворянський титул отримав тільки в Римі, де жив у 1646-1651. Відомо також, що Міхель Свертс приходив на засідання римської академії Св. Луки, хоча не рахувався серед її постійних членів. Меланхолійний Свертс користувався популярністю в Римі і як художник, і як агент фламандських та голландських багатіїв, що робили освітню подорож у Рим. Серед улюблених сюжетів художника «Вчинки Милосердя» та «Майстерні художників».

«Малювальна школа». Музей Франса Галса, Гарлем (Нідерланди)

На художника звернув увагу римський аристократ Калілло Памфілі (племінник папи римського Іннокентія X) , сам художник-аматор. Для нього Свертс робив як картини, так і театральні декорації. Камілло Памфілі сприяв отриманню художником титулу Кавальєре де Крісті і подарував коня. Підвищення соціального статусу спонукало митця до створення автопортретів. У тогочасному жорстко розмежованому суспільстві це сприяло підвищенню статусу художника взагалі.

Одним з перших в нідерландському живописі Свертс став писати портрети простих людей. Серед них найбільш відомий «Портрет молодої служниці» (бл.1660), створений кількома роками раніше знаменитої «Дівчіна з перловою сережкою» Вермера. Ряд його робіт приписувалися Вермеру і Терборху.

Незважаючи на успіх у Римі, художник повернувся до Брюсселя. Повернення пов'язують з посадою керівника художньої школи, яку запропонували митцю. З 1656 року він став членом гільдії Св. Луки міста. Побожного художника не влаштовувала посада і він покинув її, подарувавши черговий автопортрет у 1658-му на згадку брюссельській гільдії, а сам емігрував в Амстердам.

Серед стимулів еміграції до Амстердаму - нагляд за побудовою вітрильника, бо художник зажадав стати католицьким місіонером. Човен 1661 року відбув у Марсель, а звідти разом з єпископом Франсуа Фалу та сьома священиками відбув до Сирії. Виснажений постами художник не зайшов спільної мови з католицькою місією, представники якої вважали старого і дратівливого митця - збожеволівшим. Важкий шлях через Тебріз до Ісфахану не покращив відносини, і митця визнали непринадним для місіонерства через психічну нестабільність. Він таки дістався католицького поселення португальських єзуїтів у Гоа, Індія, де мешкав два роки. В Гоа він і помер 1664 року. Митця забули більш ніж на двісті років.

«Автопортрет», бл. 1656 «Борцівський поєдинок», 1649


Народився Антуан КУАЗЕВО (Куазево́кс) (29 вересня 1640, Ліон — 10 жовтня 1720, Париж) — скульптор і декоратор Франції 2-ї половини 17 століття.

Навчався в Королівській Академії живопису і скульптури в Парижі. В 20 років за успіхи в скульптурі був призначений придворним скульптором короля Франції. Був викладачем в Королівській академії, яку сам же і закінчив. Як скульптор брав участь у проектах короля Луї XIV-го по оздобленню палацу в Версалі і тамошнього парку, створеного геніальним садівником Ленотром.

Працював у стилістиці бароко, хоча офіційним стилем доби правління короля Луї XIV проголосили класицизм. Робив портретні бюсти, працював у меморіальній пластиці (надгробок кардинала Дж. Мазаріні).

Автопортрет «Бог морів Нептун», 1705, Лувр


Народився Франсуа БУШЕ (29 вересня 1703, Париж - 30 травня 1770, Париж) - французький живописець, гравер, декоратор. Яскравий представник художньої культури рококо.

Створив численні серії гравюр, ілюстрував книги Овідія, Боккаччо, Мольєра. Працював у багатьох видах декоративного та прикладного мистецтва: створював декорації для опер і вистав, картини для королівських шпалерних мануфактур; виконував орнаментальні розписи виробів севрської порцеляни, розписував віяла, виконував мініатюри і т. п.

Творчість Буше-живописця виключно багатогранна: він звертався до алегоричних і міфологічних сюжетів, зображував сільські ярмарки і фешенебельне паризьке життя, писав жанрові сцени, пасторалі, пейзажі, портрети.

«Геркулес і Омфала», 1731—1740.
Музей образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна, Москва


Буше був удостоєний безлічі почестей, включаючи звання придворного художника (1765 рік). Активно долучався до прикраси резиденцій короля і мадам де Помпадур, приватних особняків Парижа. Фаворитка Людовика XV маркіза де Помпадур, яку він зобразив на кількох портретах, була його прихильницею. В останні роки життя був директором Королівської академії живопису і скульптури і «першим живописцем короля». Кращі роботи Буше відрізняються незвичайною чарівністю і досконалим виконанням.

«Народження і тріумф Венери», 1740


Його картини ефектні за композицією, виконані динамічним мазком. Буше любив не тільки використання певних кількох кольорів (обігруючи їх тональні варіації або, навпаки, локальні поєднання), а й показні прийоми. Він вдавався до рясних лесуваннь, надаючи живопису вид мініатюри або порцелянової поверхні, то писав вільними рідкими мазками, наслідуючи манері Дж. Б. Тьєполо, а в палітрі - колориту венеціанських «віртуозів». Буше був інтерпретатором багатьох манер, відчуваючи творчу свободу як справжній майстер XVIII століття.

«Дівчина, що лежить», 1751. Музей Вальрафа-Ріхарца, Кельн

У жанрових сценах в інтер'єрі Буше з великою майстерністю не тільки передає деталі зображуваних будуарів, костюми персонажів - дам, зайнятих туалетом і бесідою із служницями, матерів, що розташувалися за столом, або гувернанток з дітьми, - а й вміє надати сцені цікавість, об'єднати всіх загальним настроєм.

Портрет Франсуа Буше пензля Г. Лундберга «Туалет», 1742


Родился Фёдор Андреевич БРОННИКОВ (29 сентября 1827, Шадринск, ныне Курганская область, Россия — 14 сентября 1902, Антиколи-Коррадо, Рим, Италия) — русский художник, профессор исторической живописи.

Родился в семье шадринского иконописца. С детских лет увлекался рисованием. Отец дал ему первые уроки живописи. После смерти отца шестнадцатилетним отправляется с попутным обозом в Петербург, мечтая поступить в Академию художеств. Но двери этого заведения оказались закрытыми для Бронникова. Тогда он становится учеником в гравёрной мастерской ксилографа Е. Е. Бернардского. На способного юношу обратил внимание известный скульптор Пётр Клодт. Он и выхлопотал ему бесплатный билет вольнослушателя классов рисования Академии. Фёдор Бронников успешно проходит все классы и получает серебряную медаль.

Но только после того, как по ходатайству покровителей художника, в Шадринске в 1850 году дали согласие отчислить его из своего мещанского общества, он становится учеником Академии, где занимается у профессора исторической живописи А. Т. Маркова. В 1853 году Ф. А. Бронников оканчивает Императорскую Академию художеств. За картину на заданную тему «Божия матерь — всех скорбящих радость» получает большую Золотую медаль, звание художника и командировку в Италию.

В 1854 году отправился за границу пенсионером Академии и поселился в Риме, где на Виа Виттория у него была своя студия. В Италии он много работал: писал портреты состоятельных граждан, итальянские пейзажи, улицы городов и селений, жанровые сцены из итальянской жизни, картины на темы из истории Древнего Рима и Средневековья. В Италии он остаётся и после окончания срока командировки, так как слабое состояние здоровья требовало тёплого и мягкого климата.

«Гимн пифагорейцев восходящему солнцу». 1869

В 1863 году Бронников привозит в Россию большое полотно: «Квестор, читающий смертный приговор сенатору Тразею Пету». За эту работу он получает звание профессора исторической живописи. В 1870 году Академия присудила ему золотую медаль за картину «Бедное семейство, прогоняемое с квартиры». На Родине он сближается с передвижниками и под их влиянием пишет ряд жанровых картин. В Академии Художеств в Санкт-Петербурге имел все чины, которые даются только тем, истинные заслуги которых вполне признаны, и потому ему дали не только звание академика, но и профессора, и даже он был избран почетным членом Академии. Его лучшие работы экспонировались на Всемирных выставках вместе с выдающимися произведениями русской школы.

Автопортрет, 1856 «Крещение князя Владимира», 1883


Народився Гаральд Оскар СОЛЬБЕРГ (29 вересня 1869, Християнія - 19 червня 1935, Осло) - норвезький художник-пейзажист. Вважається найбільш яскравим представником символістичного пейзажу в норвезькому живопису кінця XIX століття. Його картини позначаються як «пейзажі для душі».

Сольберг з раннього віку вирішив стати художником. Спочатку він під тиском батьків здобув фах художника-декоратора, потім відвідував Королівську школу мистецтв у Кристиянії (нині Осло). Після 1889 року працював в основному самостійно, хоча короткі проміжки часу навчався у різних норвезьких художників, найбільш відомими з яких були Ерік Вереншелль і Ейліф Петерсен. У 1892 році він навчався в Копенгагені в художній школі Християна Зартманна. Однак його художній стиль склався під впливом відвідин виставок і знайомства з творами Поля Гогена і Йенса Віллумсена.

Перша виставка робіт Сольберга відбулась у 1893 році, а в 1894 році до нього прийшов успіх після завершення пейзажу «Нічне сяйво». Він зміг отримати стипендію, на яку поїхав в Париж і Берлін. Вірогідно, саме в Дрездені Сольберг познайомився з творчістю німецьких художників-романтиків, в першу чергу, Каспара Давида Фрідріха, вплив яких на його твори проглядається досить виразно.

Світло було для Сольберга головним компонентом картини, все інше підпорядковувалося йому. Він дуже добре опрацьовував малюнок, так що іноді його пейзажі нагадують японські гравюри.

Автопортрет, 1896 «Зимова ніч у Рондані», 1914. Національний музей, Осло


Народився В'ячеслав Олександрович ХОВАЄВ (29 вересня 1911, Катеринослав - 26 липня 1977, Дніпропетровськ, нині – м.Дніпро) - живописець і графік, один з корифеїв дніпровської живописної школи, досвідчений педагог.

Від 1930 по 1932 рік навчався в Дніпропетровському державному художньому училищі. У 1939 році закінчив факультет живопису Всеросійської Академії мистецтв у Ленінграді (керівники майстерні: Ісаак Ізраїльович Бродський, Олександр Михайлович Любимов. Дипломна робота - «Папанінці», оцінка - добре). Працював у галузі станкового живопису та графіки. Ховаєв почав викладати і виставлятися незадовго до початку радянсько-німецької війни. Член Спілки художників СРСР від 1954 року. Твори В'ячеслава Ховаева зберігаються в Музеї українського живопису (м.Дніпро), Дніпропетровському художньому музеї, Національному художньому музеї України, музеях Криму, приватних колекціях.

«Рибалки», Музей українського живопису, Дніпро

Родился Андрей Константинович СОКОЛОВ (29 сентября 1931, Ленинград — 16 марта 2007) — советский и российский художник-фантаст. Народный художник РСФСР (1982).

Отец художника Константин Михайлович Соколов был одним из руководителей строительства космодрома Байконур, Останкинской телебашни, автозавода «ВАЗ». После окончания МАРХИ в 1955 году А. К. Соколов работал по специальности, в том числе в составе архитектурных групп по проектированию «закрытых» спецгородков. С 1955 года участник художественных выставок. С детства любил фантастику и первые работы в жанре научно-фантастической живописи он посвятил роману Рэя Брэдбери «451 градус по Фаренгейту».

После запуска первого искусственного спутника Земли в 1957 году всё творчество А. Соколова посвящено теме освоения космоса — он первый в мире художник, который начал рисовать открытый космос, не выходя из мастерской. Рисунки темперой на картоне и полотна, написанные маслом на холсте, отличает подробная пропись деталей конструкции космических кораблей, пейзажей, космических явлений. Некоторые его полотна представляют собой как бы сериалы: этапы строительства космической станции, высадка на Луне, Марсе, Венере, спутниках планет. Начиная с 1965 года соавтором А. Соколова стал космонавт Алексей Леонов.

«Селенодезисты»


Народився Василь Якимович ЯРИЧ (29 вересня 1951, с. Велика Тур'я, Долинський район, Івано-Франківська область) — український скульптор. Заслужений діяч мистецтв України (1999).

Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1979). Після навчання працював у Художньому фонді. Персональні виставки - Україна, Німеччина, США, Франція, Італія. Член НСХУ від 1987. Член заснованого у Львові 1989 року Клубу українських митців.

Автор пам’ятників, зокрема Королю Данилу Галицькому та Просвіті у Львові, Михайлові Грушевському (1990; перший встановлений пам'ятник Грушевському в Україні) і «Борцям за Українську державу» у місті Долина, жертвам комуністичних репресій у Стрию, серія «Блудний син» (2001) та ін. Ряд монументальних робіт виконано для Франції. Неодноразово отримував відзнаки, зокрема на Скульптурному Салоні та Бієнале скульптури в Києві.

Живе та працює у Львові. Дружина — художниця Світлана Ярич, викладач Академії мистецтв у Львові.

Пам’ятник «Просвіті» у Львові (1993)


29 вересня 1971 року був заснований Запорізький обласний художній музей.

Музей, не маючи власної колекції, відкрився виставкою з фондів Державної Третьяковської галереї. Виставкова діяльність на певний час стала провідним напрямком у роботі музею. Було організовано близько 400 виставок в музеї і більше 5 000 пересувних виставок.

Сьогодні колекція музею, зібрана руками маленького колективу мистецтвознавців, надзвичайно різноманітна і насичена і налічує понад 13 тисяч експонатів. Український і російський живопис ХІХ-ХХ ст., графіка, скульптура представлені такими іменами, як І. Шишкін, І. Айвазовський, К. Крижицький, С. Світославський, С. Васильківський, Д. Бурлюк, Т. Яблонська, М. Глущенко, В. Касіян, Г. Якутович, І. Кавалерідзе, М. Лисенко, Є. Прокопов і інші. Колекція українського народного декоративного мистецтва - одна з найбільших на Подніпров'ї (4,5 тисячі експонатів). У ній зібрані всі види народного мистецтва, представлені відомі імена - М. Приймаченко, Г. Самарська, А. Бокотей, Д. Головко, Г. Верес, Ф. Панько…

Зібрання живопису комплектувалося переважно з приватних колекцій творами художників Петербурга, Москви, Одеси, Києва, Харкова. Вирішальну роль у формуванні колекції національного живопису XIX - поч. XX ст. зіграв народний артист України Дмитро Гнатюк. Найбільш відомі полотна, які зараз стали перлинами запорізького музею, передані саме Дмитром Михайловичем. Всього до музею з його колекції надійшло майже 60 видатних творів. Адреса музею: Запоріжжя, вул. Незалежності України, 76 Б

Запорізький художній музей Із зібрання музею: В.Орловський. «Пейзаж з гірським струмком»

29 сентября 1974 г. в Москве, в Измайлово, прошла художественная выставка на открытом воздухе, которая длилась несколько часов.

За две недели до этого – 15 сентября – в Беляево московскими художниками-авангардистами была сделана попытка провести неофициальную выставку своих работ на опушке Битцевского лесопарка. Выставка была через полчаса жестоко разогнана властями с привлечением большого количества милиции, а также с участием поливочных машин и бульдозеров, отчего и получила своё название – «Бульдозерная». Часть картин была уничтожена на месте, часть – конфискована, многие художники были избиты и задержаны. Пострадали и иностранные журналисты. Формально всё выглядело как гневная спонтанная реакция группы работников по благоустройству и развитию лесопарка.

После этого события, вызвавшего громкий резонанс в зарубежной прессе, советские власти вынуждены были уступить и официально разрешили проведение подобной выставки на открытом воздухе в Измайлово двумя неделями позже, 29 сентября 1974 года. Новая выставка представляла работы уже не 20, а более чем 40 художников, длилась 4 часа и привлекла по разным данным около полутора тысяч человек. Участник выставки — известный график Борис Жутовский — отмечал, что качество картин на вернисаже в Измайлово было несравнимо ниже, чем на первой разгромленной выставке в Беляеве, из-за того, что там были выставлены только лучшие работы, многие из которых были уничтожены. Впоследствии, преимущественно в зарубежных СМИ, четыре часа в Измайлово часто вспоминали как «полдня свободы». Выставка в Измайлово в свою очередь дала дорогу для других выставок нонконформистов, которые имели важное значение в истории современного искусства.



29 вересня 1991 року в селі Вовків на Львівщині відкрився Художньо-меморіальний музей Устияновичів - як філія Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького.

Музей знаходиться в колишньому службовому приміщенні священиків місцевої церкви. Саме тут, в родині священика Миколи Устияновича, відомого письменника і поета, народився Корнило Устиянович - знаний український художник і громадський діяч. У хаті-музеї представлені копії його картин ( «Шевченко на засланні», «Мазепа на переправі», «Бойківська пара», «Автопортрет» і ін.).

Музей займає гектар старого саду, в колишній коморі для зберігання зерна розміщена етнографічна експозиція, у дворі знаходиться найглибший колодязь у селі. У музеї проводяться виставки, творчі зустрічі, конференції.

Адреса: художньо-меморіальний музей Устияновичів, с.Вовків Пустомитівського району Львівської обл.

Пам'ятник художнику К. Устияновичу на території музею

Художньо-меморіальний музей Устияновичів