25 марта -Музей українського живопису

25 марта

Жак КАЛЛО (1592, Нансі — 25 березня, 1635, Нансі) — відомий французький графік та гравер-офортист 17 ст. родом з Лотарингії, котрий працював у стилі маньєризму.

Точна даа народження Жака Калло невідома. Графік родом з Лотарингії, котра тоді була суверенною державою і не входила до складу Франції. Батько митця, Жан Калло, був герольдом Лотарінгії та мав багатодітну родину. Хлопець рано виявив художні здібності. Ще в Нансі його влаштували в майстерню ювеліра. За переказами, 1609 року він втік з дому і пішки намагався дістатися Риму. За більш пізніми дослідженнями він був мандрівним майстром і працював у Римі (1609–1611), Флоренції (1611–1621), Нансі (1621–1628), Парижі (1629–1630), а також знову у Нансі (1630–1635), де й помер.

«Страта на колесі». 1633 рік.

Техніку офорту опановував в майстерні італійського художника і гравера Антоніо Темпеста. Твори Жака Калло ще за життя майстра розійшлися країнами Західної Європи. Їх знали, розшукували, купували і колекціонували всі, хто цікавився мистецтвом або працював в техніці офорту, серед них і голландець Рембрандт. Твори Жака Калло розглядались як програмні для низки західноєвропейських представників доби романтизму на початку 19 ст.

«Сліпий і жебрак», 1622


Родился Хуан Карре́ньо де МИРАНДА (25 марта 1614, Авилес — 3 октября 1685, Мадрид) — испанский художник эпохи барокко.

Сын художника. Прошел обучение в Мадриде в конце 1620-х годов как ученик Педро де Лас Куэваса и Бартоломе Романа. Дворянин по происхождению, он хорошо понимал внутреннюю структуру и психологию королевского двора. В 1669 году Мира́нда был назначен придворным художником. В 1671 году — главным придворным живописцем. В правление Карлоса II он играл роль, аналогичную роли Веласкеса при Филиппе IV.

До поступления на королевскую службу Миранда работал преимущественно в жанре религиозной живописи. В Прадо находится его «Святой Себастьян» (1656), где необычайная выразительность сочетается с мягкой и чувственной венецианской манерой, а также «Воспитание девы Марии», написанное позднее, но в схожей венецианской манере. Его портреты испанской королевской семьи носят беспрецедентной документальный характер. В них сочетается суровая сдержанность Веласкеса с более элегантной и светской манерой ван Дейка. Лица при этом всегда выписаны с исключительной тщательностью.

Памятник Миранде в Испании «Королева Марианна Австрийская во вдовьем облачении», 1669. Музей Прадо, Мадрид


Родился Алексей Петрович АНТРОПОВ (25 марта 1716, Санкт-Петербург – 23 июня 1795, Санкт-Петербург) – русский живописец-портретист, автор монументальных росписей, академик Императорской Академии художеств.

Родился в семье чиновника – отец художника служил в Канцелярии от строений, ведавшей застройкой Санкт-Петербурга. В этом госучреждении до открытия Академии художеств учились и служили практически все русские художники. С 1732 года Алексей также учился в Канцелярии от строений у своего родственника А. М. Матвеева, а также у француза Л. Каравакка, с 1739 г. работал там же в «живописной команде» у И. Я. Вишнякова с весьма солидным по тем временам окладом в 120 руб.

В 1840-е Антропов занимался росписями в стиле европейского барокко для Оперного дома, Зимнего, Летнего и Аничкова дворцов, работал в Царском Селе и Петергофе… Когда в Киеве было закончено строительство по проекту Растрелли «царской церкви», Алексея Антропова пригласили туда на «письмо икон в куполе и прочих местах нового храма Андрея Первозванного». Три года художник проработал в Киеве. В барочной Андреевской церкви его кисти, помимо росписей кафедры, купола и образов Девы Марии и архангела Гавриила из царских врат, принадлежат также икона «Успение Богоматери» и запрестольная алтарная роспись «Тайная вечеря». Искусствоведы отмечают, что его образы апостолов – «земные», почти простонародные, а решение композиции напоминает схему парадного портрета — ниспадающие драпировки с кистями и колонна в глубине.

В последующие годы Антропов работал в Москве и Петербурге, где в его доме поселились ученики из Украины, одним из которых был Дмитрий Левицкий. В конце 1789 года Антропов во флигеле собственного дома открыл частное училище, в котором уже в первый год обучалось 119 человек. Училище, которому художник завещал весь свой дом, существовало еще многие годы и стало своеобразным памятником прекрасному русскому живописцу.

За свою жизнь Алексей Антропов создал целую галерею парадных портретов российских вельмож, в том числе императоров и императриц, став одним из зачинателей жанра светского портрета.

«Автопортрет». 1784 «Портрет императрицы Елизаветы Петровны»


Родился Алексей Георгиевич ЯВЛЕНСКИЙ (25 марта 1864, Торжок, Тверская губерния — 15 марта 1941, Висбаден) — русский художник-экспрессионист, живший и работавший в Германии. Входил в группу художников «Синий всадник».

Явле́нский был русским гвардейским офицером и, в дополнение к этому, учеником Ильи Репина при Петербургской академии художеств. В конце концов он решил оставить военную службу и посвятить себя целиком живописи. В 1896 году он вместе с Марианной Верёвкиной переехал в Мюнхен, где вместе с Василием Кандинским поступил в художественную студию Антона Ажбе. После мюнхенского реализма он некоторое время писал в стиле ван Гога, до 1908 года, когда под влиянием французских художников он развил свой собственный стиль цветовой гаммы, сохранённый им до начала Первой мировой войны.

В 1909 году он основал вместе с Василием Кандинским, Адольфом Эрбслёхом, Габриэль Мюнтер, Марианной Верёвкиной и другими «Новое Мюнхенское художественное объединение», предшествовавшее «Синему всаднику», группе, которую создали Кандинский и Франц Марк и к которой тесно примыкал сам Явленский. Он выставлял свои работы совместно с работами художников группы.

В 1914 году, после начала войны, Явленскому пришлось покинуть Германию и переселиться в Швейцарию. Здесь он начал свои «Вариации» — цикл работ, посвящённый ландшафтной тематике. Окончательно расставшись с Марианной Верёвкиной в 1919 году, он переехал в 1921 году в Висбаден, где жил до своей смерти. С 1927 года его постоянно мучил артрит, и в 1938 году он прекратил заниматься живописью. В 1937 году 72 его работы были конфискованы нацистами как «Дегенеративное искусство».

«Автопортрет», 1912 «Фабрика», 1910


Народився Ігор Еммануїлович ГРАБА́Р (25 березня 1871, Будапешт – 16 травня 1960, Москва) – живописець, мистецтвознавець.

З походження українець. Академік АМ СРСР (1947), академік АН СРСР (1943). Народний художник СРСР (1956). Лауреат Сталінської премії першого ступеню (1941). Починав, як імпресіоніст, потім став офіційним представником соціалістичного реалізму. Численні праці, 5-томова «История русского искусства» (1909—1916) за редакцією Грабара має багато українського матеріалу, зокрема розділ «Українське бароко» (1912).

Батько, Емануїл Грабар, був депутатом австрійського парламенту. Незважаючи на угорське оточення, родина дотримувалась слов'янської ідеї і вважала себе русинами. Слов'янофільську діяльність батька розцінили як державну зраду і родина була вимущена емігрувати в Італію, а потім - в Париж.

«Хризантеми», 1905

Родина перебралась в Російську імперію 1876 року. Ігор Грабар закінчив 1893 року Петербурзький університет, юридичний факультет. Ще в роки навчання в Москві він відвідував уроки малювання в Московському товаристві прихильників мистецтв. 1894 року Ігор Грабар став студентом Петербурзької академії мистецтв, яку закінчив 1898 року і перебрався в Європу, де удосконалював майстерність в Парижі та в Мюнхені.

1903 року Ігор Грабар перебрався до Москви. Брав участь в виставках «Світу мистецтва». Твори художника беруть на виставки в Мюнхені і в Парижі, виставляють в Осінньому Салоні. Художня творчість не стала справою життя для Ігоря Грабаря. Так, в період 1909-1923 рр. він відійшов від живопису. Грабар поринає в мистецвознавство, в історію мистецтва, в музейну справу, в охорону пам'яток старовини, котра тісно пов'язана з мистецвознавством і музейною справою. 1917 року він оприлюднив практично перший каталог очоленої ним Третьяковської галереї (1913-1925).

«Васильки. Груповий портрет», 1914

Грабар був ключовою фігурою художнього життя радянської Росії. Кремлівський уряд призначає його головою числених радянських комісій, що відають конфіскаціями ікон з церков і монастирів та творів мистецтва з покинутих напризволяще садиб і палаців. У 1918-1930 роках він керував Центральними реставраційними майстернями в Москві, створеними за його ініціативою, а з 1944 року працював науковим керівником майстерень. Брав безпосередню участь у реставрації ікони Андрія Рубльова «Трійця». Сучасний Всеросійський художній науково-реставраційний центр носить його ім'я.

Наприкінці Другої світової війни Ігор Грабар розробив і подав проект-обґрунтування компенсацій радянській стороні з боку музеїв і промисловості фашистської Німеччини та її союзників. Саме він очолив Бюро експертів, котре готувало списки коштовних творів мистецтва з музеїв Німеччини, а також готувало «трофейні бригади» для конфіскації означених музейних речей і приймало ешелони з творами мистецтва.

«Автопортрет з палітрою». 1934 «Іній». 1905


Вера ПАГАВА (1907, Тифлис — 25 марта 1988, Монруж, департамент О-де-Сен) — княжна, французская художница грузинского происхождения. Принадлежала к Парижской школе.

Происходила из княжеского рода Пагава. Отец — адвокат, мать — педагог. В 1920 году вместе с семьей приехала в Швейцарию для поправки здоровья брата. После установления советской власти в Грузии семья решила не возвращаться на родину, в 1923 году переехала в Париж.

Вера училась в Школе декоративного искусства, Школе искусства и рекламы (1926—1933), посещала мастерскую Андре Лота. В 1932 году поступила в частную Академию Рансона, где занималась в мастерской фресковой живописи Роже Бисьера. Во время войны служила медсестрой. В 1943 году познакомилась с галеристкой Жанной Бюше, которая в 1944 году устроила выставку её работ вместе с Дорой Маар в своей галерее на бульваре Монпарнас. Выставляла свои работы в этой галерее до 1960, позднее выставлялась в галерее Жакоба и галерее Дарьял. В 1966 году представляла Францию на Венецианской биеннале. С 1960-х годов работала в абстрактной манере. Занималась настенной живописью, иллюстрациями, витражным искусством.

«Битва персов и греков». 1952


Народилася Марфа Ксенофонтівна ТИМЧЕНКО (25 березня 1922, с.Петриківка, Царичанський район, Дніпропетровська область — 26 березня 2009, Київ) — українська художниця, майстриня петриківського розпису і народного декоративного живопису. Народний художник України, лауреат Шевченківської премії (2000), перший лауреат премії імені Катерини Білокур, нагороджена орденом «Знак Пошани» (1967), заслужений майстер народної творчості УРСР, член Національної спілки художників України.

У 1936—1938 навчалась у Петриківській школі декоративного малювання у Т. Пати, у 1938—1941 — у Київській школі майстрів народної творчості. Стояла у витоків створення українського стилю розписів порцелянових виробів. З 1954 — старший художник експериментального кераміко-художнього заводу в Києві.

Для розписів Марфи Тимченко (стінопис, дерев'яні вироби і порцеляна) характеристична компактна композиція з рослинністю і птахами. Автор плакатів, книжкової графіки. Їй належать також розписи на папері й картоні («У морі» (1963), «Сині птахи» (1966), «Курінь» (1970), «Ведмежа сім’я» (1972—73), «Дощ у Седневі» (1975)). Серед робіт художниці розписи подарункових ваз для Мао Цзедуна, Ніксона, Тіто, Брежнєва, Косигіна, Щербицького та ін.



Народився Борис Кузьмич ЄГОРОВ (25 березня 1925, Знам'янка Кіровоградської обл.) - запорізький художник, майстер пейзажу і портрета.

З 1945 по 1950 рік навчався в Одеському художньому училищі у М. Шелюто, М. Павлюка, М. Тодорова. З 1950 року учасник обласних, республіканських і всесоюзних художніх виставок. Член Спілки художників України з 1972 року.

Борис Єгоров належить до когорти відомих запорізьких художників старшого покоління, які стверджували самобутність регіональної живописної школи. У Запорізькому обласному художньому музеї в жовтні 2012 року відбулася персональна виставка творів Бориса Кузьмича Єгорова "Запоріжжя моє кохане".



Народилася Надія Йосипівна ЛОПУХОВА (25 березня 1928, Брусилів Житомирської області - 1 лютого 2014 року, Київ) - український графік. Народний художник України (1998).

У 1945 році вступила в 9-й клас Республіканської художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка. З 1948 по 1954 рр. навчалася в Київському державному художньому інституті у І.Плещинського. Закінчила майстерню книжкової графіки на "відмінно". З 1959 року бере участь в обласних, республіканських і всесоюзних виставках. З 1960 року Надія Йосипівна Лопухова - член Спілки художників. У 1967 році їй присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР. Багато книг з ілюстраціями Надії Лопухової відзначено дипломами на республіканських і всесоюзних конкурсах.

Основні твори: офорти за мотивами "Лісової пісні" Лесі Українки (1967 рік), серія «Фізкультурна» (1979 рік), офорти з мотивів українських народних пісень (1981 рік), серія «Туркменська» (1986 рік).

Чоловік, Олександр Лопухов, — дійсний член Академії мистецтв України. Родина Лопухових виростила двох доньок, Наталія Олександрівна теж художниця.

«Мавка з лілією» (за творами Лесі Українки)


Народився Юрій Олександрович КАРГАПОЛОВ (25 березня 1930, м. Кунгур Пермської обл.- 14 травня 2013, Житомир) - житомирський художник і графік, заслужений художник України (2003).

У 1947 навчався в художній майстерні «ІЗО» у випускника Петербурзької Академії мистецтв В.В. Варжанського. Працював у жанрі пейзажу, побував у різних куточках Радянського Союзу і України, але головним у його творчості було житомирське Полісся. Зробив значний внесок у розвиток регіональної школи живопису.



Народився Володимир Іванович СИНГАЇВСЬКИЙ (25 березня 1933, Житомирська обл. - 2007) - живописець, монументаліст. Заслужений діяч мистецтв України (1992).

У 1966 році закінчив Київський художній інститут, де вчився у Іллі Штільмана, Михайла Хмелька, Петра Сльоти. Після закінчення навчання і по 1988 рік викладав в інституті. З 1964 року В.І. Сингаївський - учасник республіканських, всесоюзних і зарубіжних художніх виставок. Член Спілки художників України з 1980 року. Працював у галузі станкового живопису. Автор жанрових картин, портретів, пейзажів і натюрмортів.

«Свято врожаю». 1980