23 октября -Музей українського живопису

23 октября

У ніч з 23 на 24 жовтня 1621 року величезна пожежа повністю знищила в Парижі мости Міняйл і Маршан з усіма їх будівлями.

Все почалося з Великого моста, який був побудований в 1141 році і який згодом за указом Людовика VII став єдиним місцем в Парижі, де міняйли і лихварі могли пропонувати свої послуги городянам. Він згодом отримав назву Міст Міняйл (фр. Pont au Change). На початку 17 століття всі мости Парижа були споруджені з дерева і щільно забудовані по всій своїй довжині будинками з торговими лавками. Ідеальні умови для пожежі, яка не минула виникнути.

Теодор Джозеф Губерт Хоффбауер (1839-1922). Пожежа на мосту Міняйл в 1621 році.


Після цієї грандіозної пожежі міняйли і крамарі звернулися до короля Людовика XIII з проханням про дозвіл на відновлення моста за рахунок власних коштів, за умови що вони знову зможуть відбудувати на ньому свої будинки. Ця пропозиція була затверджена королівським указом в травні 1639 року. Новий кам'яний міст був відбудований з 1639 по 1647 роки за проектом Андре де Серсо під тією ж назвою - міст Міняйл.

Вид на Міняйльний міст, розпочатий в 1639 при Людовику XIII і добудований за Людовіка XIV. Гравюра Авеліна, музей Карнавале, Париж.


Забудова моста складалася з двох рядів однакових будинків з крамничками на першому поверсі, що виходили на вулицю між ними. З боку річки біля будинків були закриті балкони, і на ту ж сторону виходили вікна кухонь, які розміщувалися на антресольному поверсі над магазинами. Над кухнями були три житлові поверхи та ще мансарда на четвертому.

Міст Міняйл. Художник Луї Дюпре (1789-1837).


На той час це був найбільший і найширший міст Парижа. Він складався з семи арок, а на ньому розмістилося близько 140 будинків, 112 лавок і майстерень ремісників, а також млин. Міст став головною фінансовою артерією Парижа.

Міст Міняйл. Художник Nicolas Raguenet (1715-1793)


Однак за едиктом від 7 вересня 1786 року всі будівлі на мосту повинні були бути знесені, що і було зроблено протягом наступних двох років, відповідно до плану реконструкції міста.

Руйнування будинків на Мосту Міняйл. Художник Юбер Робер


Планом передбачалося, що "Русло річки, будучи повністю відкритим, представить погляду самий неосяжний і дивовижний вид, який тільки можливо споглядати у великому місті".

Каміль Коро. "Вид на Міст Міняйл з набережної". 1830 р.

Джузеппе Ганел Старший "Квітковий Ринок біля Часової Вежі" (Міст Міняйл на передньому плані)


В середині 19-го століття міст був розібраний. Нинішній міст, розроблений інженерами Романі і Водрей, був побудований у 1858-1860 роках у час правління Наполеона III і, як наслідок цього, носить його імперські відзнаки - ініціал у вигляді літери N в оточенні лаврового вінка. Міст був відкритий для руху 15 серпня 1860 року. Довжина моста 103 метра.

Міст Міняйл. Сучасний вигляд


Родился Вильгельм ЛЕЙБЛЬ (23 октября 1844, Кёльн — 4 декабря 1900, Вюрцбург) —выдающийся представитель немецкого реализма, мастер бытового жанра и типажного портрета.

Родился в семье капельмейстера Кёльнского собора. В 1864 году Вильгельм поступил в мюнхенскую Академию изобразительных искусств. В 1869 году у него появляется в Мюнхене мастерская, которую он делит с другими художниками. Лейбль побывал в Париже, где познакомился с творчеством Эдуара Мане. Большое влияние на него оказал Гюстав Курбе. В 1870 году в Мюнхене возник так называемый «Кружок Лейбля». В 1892 году Лейбль получил профессорское звание.

Вильгельм Лейбль является одним из наиболее известных художников-реалистов в Германии. На своих картинах Лейбль в большинстве своём изображал людей – без идеализации и без прикрас.

«Три женщины в церкви», 1881

Родился Жан-Луи ФОРЕН (23 октября 1852, Реймс — 11 июля 1931, Париж) — французский художник, график, книжный иллюстратор, карикатурист.

Из семьи ткачей. Учился в Высшей школе изящных искусств у Карпо и Жерома. Участвовал во Франко-прусской войне. Дружил с Верленом и Рембо, Моне, Мане и Дега. Несколько раз выставлялся с импрессионистами. Первая персональная экспозиция состоялась в 1890 в галерее Тео ван Гога. В 1921 году Форен подарил Реймсу большое собрание своих рисунков.

Острый карикатурист, наблюдательный критик общественных нравов. По манере наиболее близок к Домье, Дега, Тулуз-Лотреку: у них немало общих мотивов (балет, скачки, суд, цирк, бордель и др.). Член Академии изящных искусств Франции (1923), Британской Королевской академии (1931).

«Танцовщица на проволоке», 1895


Родился Иван Иванович ЕНДОГУРОВ (23 октября 1861, Кронштадт — 17 мая 1898, о. Капри) — русский живописец-пейзажист, график, акварелист, член Товарищества передвижных художественных выставок. Старший брат акварелиста С. И. Ендогурова (1864—1894).

Родился в семье адмирала. Живописью начал заниматься ещё в гимназии под руководством известного пейзажиста Е. Е. Волкова. Учился в Петербургском университете на юриста, но решил посвятить себя живописи. В 1884 году Иван Ендогуров поступает вольнослушателем в Императорскую Академию художеств. На академической выставке 1885 года впервые появляются его картины — «Задворки», «Березовая роща», «Ранняя весна». За свои работы Ендогуров был отмечен поощрительными медалями Академии.

Краткий расцвет творчества И. Ендогурова приходится на начало 1890-х гг. Художник участвует в выставках передвижников, Общества поощрения художеств, Всемирных выставках в Париже (серебряная медаль за картину «Зимние сумерки») и в Чикаго, Международной художественной выставке в Берлине. Туберкулез лёгких заставляет Ендогурова жить на Украине и в Крыму, на Кавказе, в Италии и Франции. Художник много путешествует, работает как пейзажист и маринист; обращается к технике акварели. Умер Иван Ендогуров в возрасте неполных 37 лет на острове Капри. Его картины отличает глубина проникновения в мир окружающей природы, «они наполнены и одухотворены восхищённой нежностью и бережной любовью художника к ней».

«Начало весны», 1890-е


Родился Георгий Константинович САВИЦКИЙ (23 октября 1887, Санкт-Петербург – 13 августа 1949, Москва) — русский советский живописец, график. Действительный член Академии художеств СССР (1949), заслуженный деятель искусств РСФСР и лауреат Сталинской премии (1942).

Сын К.А. Савицкого, русского художника-передвижника, академика живописи, директора Пензенской художественной школы. Именно в этой школе Георгий Савицкий получил первые знания и навыки по рисунку, живописи и композиции. Лучшие ученики школы без экзаменов принимались в Академию художеств. Далее последовало обучение в Академии (1908-1915), где его преподавателями были В.Е. Маковский и Ф.А. Рубо - автор знаменитых панорам «Оборона Севастополя», «Бородино». За конкурсную дипломную работу "Смерть Приама" выпускнику в 1915 году присудили звание художника и командировочную поездку за границу.

Самостоятельная творческая работа Г.К. Савицкого началась в первые годы советской власти. Превалирует историко-революционный жанр, множество этюдов посвящено животным. Г.К. Савицкий один из организаторов Ассоциации художников революционной России (1922). Член АХРР – АХР (1922–29), член ССХ с 1929. В 1935–38 годах руководил бригадой художников по созданию панорамы и диорам «Штурм Перекопа».

С первых дней советско-немецкой войны художник работает в "Окнах ТАСС". За эту работу Г.К. Савицкому присудили Государственную (Сталинскую) премию.

«Стихийная демобилизация царской армии в 1917 году», 1928


Народився Михайло Іванович ХМЕЛЬКО (23 жовтня 1919, Київ — 15 січня 1996) — український радянський художник, один з найвизначніших радянських художників 1940-х. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1951), Народний художник УРСР (1963), двічі лауреат Сталінської премії (1948, 1950).

Народився в Києві у родині робітника заводу «Арсенал», революціонера та партійного діяча Івана Миколайовича Хмелька та домогосподарки. З дитинства захоплювався малюванням, з 10 років відвідував художню студію Михайла Ярового. У 1933 році вступає до Київського художнього технікуму та влаштовується гравером до Першої державної типографії. З 1935 року навчався в Одеський художній технікум, який закінчив у 1940 році, після чого одразу був призваний до армії артилеристом-обчислювачем.

Брав участь у Другій світовій війні, був тяжко поранений. В 1946 році закінчив Київський художній інститут, де вчився у Карпа Трохименка. З 1947 року регулярно бере участь у республіканських та всесоюзних виставках.

З 1948 до 1973 року Хмелько викладає в Київському художньому інституті, з 1962 — професор. З 1960 по 1970 роки був завідувачем кафедри живопису, керував майстернею історичного живопису (1960—1973). У 1951 — 1955 роках керував Спілкою художників УРСР.

У 1970-х почав зловживати алкоголем, через що був звільнений з художнього інституту. З початком перебудови попит на картини художника про партійних та військових діячів пропав, художник тяжко переживав розпад СРСР, крім того, почалися сімейні негаразди. Це, а також зловживання алкоголем, призвело до смерті Хмелька 1996 року після тривалої хвороби.

«Тріумф Батьківщини-переможниці», 1949


Михайло Хмелько автор багатофігурних композицій: «Тост за великий російський народ» (1947), «Тріумф Батьківщини-переможниці» (1949, про Парад Перемоги), «Навіки з Москвою» (1951, про Переяславську раду), «Шахтарське весілля» (1957), «На вірність партії» (1958, про I з'їзд ВЛКСМ) тощо. Також писав картини на тему німецько-радянської війни, зокрема, «Форсування Дніпра» (1946), «Над Києвом прапор Перемоги» (1975) «1941 — оборона Києва. Голосіївський ліс» (1988). У 1961 був запрошений на зустріч Юрія Гагаріна, за зібраним з якої матеріалом написав картину «Батьківщина зустрічає героя», яку згодом високо оцінив сам Гагарін.

Творчість художника високо цінували провідні партійні діячі, зокрема, Йосип Сталін, Микита Хрущов, Климент Ворошилов та Володимир Щербицький. Хмельку присвячені деякі вірші радянських поетів.

«Шахтарське весілля», 1957


Народився Яків Петрович КАЛАШНИК (23 жовтня 1927, с. Листопадове, Златопільський район, Кіровоградська область — 5 листопада 1967, Дніпропетровськ) — український художник і педагог.

З 16 років брав участь у Другій світовій війні. Після закінчення війни навчався в фабрично-заводському училищі. У 1946–1951 роках навчався в Одеському художньому училищі, у 1952–1959 роках — у латвійській Академії Мистецтв в Ризі (вчителі — Отто Скулме та Едуард Калниньш). У 1952–1962 роках викладав у Дніпропетровському художньому училищі (нині — Дніпропетровський театрально-художній коледж). Брав участь у численних виставках, зокрема, у Всесоюзній виставці 1966 року та художніх виставках у Польській Народній Республіці та Фінляндії. Виховав плеяду українських митців XX століття: Феодосія Гуменюка, В. Макарова, Михайла Надєждіна, В. Волохова та інших.

Його творчість - живописні та графічні роботи, безліч етюдів. Ім'я художника на кілька десятиліть було майже забуте, але зараз відроджується інтерес до його творчості. До 85-річчя від дня народження художника в Кіровоградському обласному художньому музеї відкрилася експозиція його творів «Майстер етюдів». Велика ретроспективна виставка творчості Якова Калашника пройшла в червні 2015 року в Музеї українського живопису, м.Дніпро.

«Кохання», 1961


Родился Эдвард КИНХОЛЬЦ (23 октября 1927, Фэрфильд, Вашингтон — 10 июня 1994, Хоп, Айдахо) — американский художник, работавший в жанре инсталляции.

Эд Кинхольц вырос на ферме в американском захолустье. Он не получил диплома, но умел работать руками и разбирался в механике. Он любил барахолки, блошиные рынки, гаражные распродажи. Ему казалось, что вещи в таких местах говорят безжалостнее о нас, чем те, что попадают в музеи, рекламу или списки потребительских вожделений. И он умел собирать из таких вещей нашу действительность.

Одна из его наиболее известных инсталляций «Рокси» – это реально существовавший бордель, который Кинхольц посещал в молодости. Спустя двадцать лет, в начале 60-х, он воспроизвел его в деталях. Вещи, что там присутствуют, собраны художником по барохолкам и распродажам. Нагромождение пошлых узоров, удушливых орнаментов, уродливых ковров – не игра в китч, а место, где прошла чья-то жизнь. Оболочку сменили лишь люди. Кинхольц отбирает у манекенов самое человеческое — лицо.

Инсталляция «Рокси»


Народився Іван Іванович ЖУПАН (23 жовтня 1966, Казань) — закарпатський художник-графік, учень знаменитого Павла Бедзіра.

У 1976 року переїхав у м. Мукачево (Закарпаття). У 1986 році закінчив з відзнакою художнє училище в м.Ужгороді. У 1989-91 рр. навчався у Вищому художньо-промисловому училищі ім. В. І. Мухіної в Ленінграді. У 1997 р прийнятий в члени Спілки художників Росії в Санкт-Петербурзі. У 2014 р прийнятий до Національної спілки художників України.

Іван Жупан є одним з учнів відомого художника Павла Бедзіра, засновника закарпатської графічної школи, знаного майстра техніки граттаж («царапки» за словами Бедзіра). Граттаж - процарапування голкою по багатошаровому і багатобарвному грунту, нанесеному на картон; дуже копітка і трудомістка техніка.

Іван Жупан - єдиний з учнів Бедзіра досконало володіє цією технікою і продовжує плідно в ній працювати. Він продовжує розвивати традиції свого Вчителя в напрямку стилю модерн. Інший напрямок робіт Івана Жупана - пейзажі Криму і Закарпаття, виконані пастеллю і маслом.

«Ажурне дерево»