23 октября -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68
Музей працює: середа – неділя з 11.00 – 19.00
Понеділок -вівторок – ВИХІДНИЙ

23 октября

У ніч з 23 на 24 жовтня 1621 року величезна пожежа повністю знищила в Парижі мости Міняйл і Маршан з усіма їх будівлями.

Все почалося з Великого моста, який був побудований в 1141 році і який згодом за указом Людовика VII став єдиним місцем в Парижі, де міняйли і лихварі могли пропонувати свої послуги городянам. Він згодом отримав назву Міст Міняйл (фр. Pont au Change). На початку 17 століття всі мости Парижа були споруджені з дерева і щільно забудовані по всій своїй довжині будинками з торговими лавками. Ідеальні умови для пожежі, яка не минула виникнути.

Теодор Джозеф Губерт Хоффбауер (1839-1922). Пожежа на мосту Міняйл в 1621 році.


Після цієї грандіозної пожежі міняйли і крамарі звернулися до короля Людовика XIII з проханням про дозвіл на відновлення моста за рахунок власних коштів, за умови що вони знову зможуть відбудувати на ньому свої будинки. Ця пропозиція була затверджена королівським указом в травні 1639 року. Новий кам'яний міст був відбудований з 1639 по 1647 роки за проектом Андре де Серсо під тією ж назвою - міст Міняйл.

Вид на Міняйльний міст, розпочатий в 1639 при Людовику XIII і добудований за Людовіка XIV. Гравюра Авеліна, музей Карнавале, Париж.


Забудова моста складалася з двох рядів однакових будинків з крамничками на першому поверсі, що виходили на вулицю між ними. З боку річки біля будинків були закриті балкони, і на ту ж сторону виходили вікна кухонь, які розміщувалися на антресольному поверсі над магазинами. Над кухнями були три житлові поверхи та ще мансарда на четвертому.

Міст Міняйл. Художник Луї Дюпре (1789-1837).


На той час це був найбільший і найширший міст Парижа. Він складався з семи арок, а на ньому розмістилося близько 140 будинків, 112 лавок і майстерень ремісників, а також млин. Міст став головною фінансовою артерією Парижа.

Міст Міняйл. Художник Nicolas Raguenet (1715-1793)


Однак за едиктом від 7 вересня 1786 року всі будівлі на мосту повинні були бути знесені, що і було зроблено протягом наступних двох років, відповідно до плану реконструкції міста.

Руйнування будинків на Мосту Міняйл. Художник Юбер Робер


Планом передбачалося, що "Русло річки, будучи повністю відкритим, представить погляду самий неосяжний і дивовижний вид, який тільки можливо споглядати у великому місті".

Каміль Коро. "Вид на Міст Міняйл з набережної". 1830 р.

Джузеппе Ганел Старший "Квітковий Ринок біля Часової Вежі" (Міст Міняйл на передньому плані)


В середині 19-го століття міст був розібраний. Нинішній міст, розроблений інженерами Романі і Водрей, був побудований у 1858-1860 роках у час правління Наполеона III і, як наслідок цього, носить його імперські відзнаки - ініціал у вигляді літери N в оточенні лаврового вінка. Міст був відкритий для руху 15 серпня 1860 року. Довжина моста 103 метра.

Міст Міняйл. Сучасний вигляд


Народився Вільгельм ЛЕЙБЛЬ (23 жовтня 1844, Кельн - 4 грудня 1900, Вюрцбург) - видатний представник німецького реалізму, майстер побутового жанру і типажного портрета.

Народився в сім'ї капельмейстера Кельнського собору. 1864 року Вільгельм вступив в мюнхенську Академію образотворчих мистецтв. У 1869 році у нього з'являється в Мюнхені майстерня, яку він ділить з іншими художниками. Лейбль побував в Парижі, де познайомився з творчістю Едуара Мане. Великий вплив на нього справив Гюстав Курбе. У 1870 році в Мюнхені виник так званий «Гурток Лейбля». У 1892 році Лейбль отримав професорське звання.

Вільгельм Лейбль є одним з найбільш відомих художників-реалістів в Німеччині. На своїх картинах Лейбль в більшості своїй зображував людей - без ідеалізації і без прикрас.

Автопортрет у 18 років «Три жінки в церкві», 1881

Народився Жан-Луї ФОРЕН (23 жовтня 1852, Реймс - 11 липня 1931, Париж) - французький художник, графік, книжковий ілюстратор, карикатурист.

З родини ткачів. Навчався у Вищій школі образотворчих мистецтв у Карпо і Жерома. Брав участь у Франко-пруській війні. Дружив з Верленом і Рембо, Моне, Мане і Дега. Кілька разів виставлявся з імпресіоністами. Перша персональна експозиція відбулася 1890 року в галереї Тео ван Гога. У 1921 році Форен подарував Реймсу велике зібрання своїх малюнків.

Гострий карикатурист, спостережливий критик суспільних звичаїв. За манерою найбільш близький до Дом'є, Дега, Тулуз-Лотрека: у них чимало спільних мотивів (балет, кінні перегони, суд, цирк, борделі та ін.). Член Академії витончених мистецтв Франції (1923), Британської Королівської академії (1931).

«Танцівниця на дроті», 1895


Родился Иван Иванович ЕНДОГУРОВ (23 октября 1861, Кронштадт — 17 мая 1898, о. Капри) — русский живописец-пейзажист, график, акварелист, член Товарищества передвижных художественных выставок. Старший брат акварелиста С. И. Ендогурова (1864—1894).

Родился в семье адмирала. Живописью начал заниматься ещё в гимназии под руководством известного пейзажиста Е. Е. Волкова. Учился в Петербургском университете на юриста, но решил посвятить себя живописи. В 1884 году Иван Ендогуров поступает вольнослушателем в Императорскую Академию художеств. На академической выставке 1885 года впервые появляются его картины — «Задворки», «Березовая роща», «Ранняя весна». За свои работы Ендогуров был отмечен поощрительными медалями Академии.

Краткий расцвет творчества И. Ендогурова приходится на начало 1890-х гг. Художник участвует в выставках передвижников, Общества поощрения художеств, Всемирных выставках в Париже (серебряная медаль за картину «Зимние сумерки») и в Чикаго, Международной художественной выставке в Берлине. Туберкулез лёгких заставляет Ендогурова жить на Украине и в Крыму, на Кавказе, в Италии и Франции. Художник много путешествует, работает как пейзажист и маринист; обращается к технике акварели. Умер Иван Ендогуров в возрасте неполных 37 лет на острове Капри. Его картины отличает глубина проникновения в мир окружающей природы, «они наполнены и одухотворены восхищённой нежностью и бережной любовью художника к ней».

«Начало весны», 1890-е


Родился Георгий Константинович САВИЦКИЙ (23 октября 1887, Санкт-Петербург – 13 августа 1949, Москва) — русский советский живописец, график. Действительный член Академии художеств СССР (1949), заслуженный деятель искусств РСФСР и лауреат Сталинской премии (1942).

Сын К.А. Савицкого, русского художника-передвижника, академика живописи, директора Пензенской художественной школы. Именно в этой школе Георгий Савицкий получил первые знания и навыки по рисунку, живописи и композиции. Лучшие ученики школы без экзаменов принимались в Академию художеств. Далее последовало обучение в Академии (1908-1915), где его преподавателями были В.Е. Маковский и Ф.А. Рубо - автор знаменитых панорам «Оборона Севастополя», «Бородино». За конкурсную дипломную работу "Смерть Приама" выпускнику в 1915 году присудили звание художника и командировочную поездку за границу.

Самостоятельная творческая работа Г.К. Савицкого началась в первые годы советской власти. Превалирует историко-революционный жанр, множество этюдов посвящено животным. Г.К. Савицкий один из организаторов Ассоциации художников революционной России (1922). Член АХРР – АХР (1922–29), член ССХ с 1929. В 1935–38 годах руководил бригадой художников по созданию панорамы и диорам «Штурм Перекопа».

С первых дней советско-немецкой войны художник работает в "Окнах ТАСС". За эту работу Г.К. Савицкому присудили Государственную (Сталинскую) премию.

«Стихийная демобилизация царской армии в 1917 году», 1928


Народився Михайло Іванович ХМЕЛЬКО (23 жовтня 1919, Київ — 15 січня 1996) — український радянський художник, один з найвизначніших радянських художників 1940-х. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1951), Народний художник УРСР (1963), двічі лауреат Сталінської премії (1948, 1950).

Народився в Києві у родині робітника заводу «Арсенал», революціонера та партійного діяча Івана Миколайовича Хмелька та домогосподарки. З дитинства захоплювався малюванням, з 10 років відвідував художню студію Михайла Ярового. У 1933 році вступає до Київського художнього технікуму та влаштовується гравером до Першої державної типографії. З 1935 року навчався в Одеський художній технікум, який закінчив у 1940 році, після чого одразу був призваний до армії артилеристом-обчислювачем.

Брав участь у Другій світовій війні, був тяжко поранений. В 1946 році закінчив Київський художній інститут, де вчився у Карпа Трохименка. З 1947 року регулярно бере участь у республіканських та всесоюзних виставках.

З 1948 до 1973 року Хмелько викладає в Київському художньому інституті, з 1962 — професор. З 1960 по 1970 роки був завідувачем кафедри живопису, керував майстернею історичного живопису (1960—1973). У 1951 — 1955 роках керував Спілкою художників УРСР.

У 1970-х почав зловживати алкоголем, через що був звільнений з художнього інституту. З початком перебудови попит на картини художника про партійних та військових діячів пропав, художник тяжко переживав розпад СРСР, крім того, почалися сімейні негаразди. Це, а також зловживання алкоголем, призвело до смерті Хмелька 1996 року після тривалої хвороби.

«Тріумф Батьківщини-переможниці», 1949


Михайло Хмелько автор багатофігурних композицій: «Тост за великий російський народ» (1947), «Тріумф Батьківщини-переможниці» (1949, про Парад Перемоги), «Навіки з Москвою» (1951, про Переяславську раду), «Шахтарське весілля» (1957), «На вірність партії» (1958, про I з'їзд ВЛКСМ) тощо. Також писав картини на тему німецько-радянської війни, зокрема, «Форсування Дніпра» (1946), «Над Києвом прапор Перемоги» (1975) «1941 — оборона Києва. Голосіївський ліс» (1988). У 1961 був запрошений на зустріч Юрія Гагаріна, за зібраним з якої матеріалом написав картину «Батьківщина зустрічає героя», яку згодом високо оцінив сам Гагарін.

Творчість художника високо цінували провідні партійні діячі, зокрема, Йосип Сталін, Микита Хрущов, Климент Ворошилов та Володимир Щербицький. Хмельку присвячені деякі вірші радянських поетів.

«Шахтарське весілля», 1957


Народився Яків Петрович КАЛАШНИК (23 жовтня 1927, с. Листопадове, Златопільський район, Кіровоградська область — 5 листопада 1967, Дніпропетровськ) — український художник і педагог.

З 16 років брав участь у Другій світовій війні. Після закінчення війни навчався в фабрично-заводському училищі. У 1946–1951 роках навчався в Одеському художньому училищі, у 1952–1959 роках — у латвійській Академії Мистецтв в Ризі (вчителі — Отто Скулме та Едуард Калниньш). У 1952–1962 роках викладав у Дніпропетровському художньому училищі (нині — Дніпропетровський театрально-художній коледж). Брав участь у численних виставках, зокрема, у Всесоюзній виставці 1966 року та художніх виставках у Польській Народній Республіці та Фінляндії. Виховав плеяду українських митців XX століття: Феодосія Гуменюка, В. Макарова, Михайла Надєждіна, В. Волохова та інших.

Його творчість - живописні та графічні роботи, безліч етюдів. Ім'я художника на кілька десятиліть було майже забуте, але зараз відроджується інтерес до його творчості. До 85-річчя від дня народження художника в Кіровоградському обласному художньому музеї відкрилася експозиція його творів «Майстер етюдів». Велика ретроспективна виставка творчості Якова Калашника пройшла в червні 2015 року в Музеї українського живопису, м.Дніпро.

«Кохання», 1961


Народився Едвард КІНГОЛЬЦ (23 жовтня 1927, Ферфільд, Вашингтон - 10 червня 1994, Гоуп, Айдахо) - американський художник, який працював в жанрі інсталяції.

Ед Кінгольц виріс на фермі в американській глушині. Він не отримав диплома, але вмів працювати руками і розбирався в механіці. Ед любив барахолки, блошині ринки, гаражні розпродажі. Йому здавалося, що речі в таких місцях розповідають про нас безжалісніше, ніж ті, що потрапляють в музеї, рекламу або списки споживчих прагнень. І він умів збирати з таких речей нашу дійсність.

Одна з його найбільш відомих інсталяцій «Роксі» - це реально існуючий бордель, який Кінгольц відвідував в молодості. Через двадцять років, на початку 60-х, він відтворив його в деталях. Речі, що там присутні, зібрані художником по барохолкам і розпродажам. Нагромадження вульгарних візерунків, задушливих орнаментів, потворних килимів - не гра в кітч, а місце, де пройшло чиєсь життя. Оболонку змінили лише люди. Кінгольц відбирає у манекенів найбільш людське - обличчя.

Інсталяція «Роксі»


Народився Іван Іванович ЖУПАН (23 жовтня 1966, Казань) — закарпатський художник-графік, учень знаменитого Павла Бедзіра.

У 1976 року переїхав у м. Мукачево (Закарпаття). У 1986 році закінчив з відзнакою художнє училище в м.Ужгороді. У 1989-91 рр. навчався у Вищому художньо-промисловому училищі ім. В. І. Мухіної в Ленінграді. У 1997 р прийнятий в члени Спілки художників Росії в Санкт-Петербурзі. У 2014 р прийнятий до Національної спілки художників України.

Іван Жупан є одним з учнів відомого художника Павла Бедзіра, засновника закарпатської графічної школи, знаного майстра техніки граттаж («царапки» за словами Бедзіра). Граттаж - продряпування голкою по багатошаровому і багатобарвному грунту, нанесеному на картон; дуже копітка і трудомістка техніка.

Іван Жупан - єдиний з учнів Бедзіра, що досконало володіє цією технікою і продовжує плідно в ній працювати. Він продовжує розвивати традиції свого Вчителя в напрямку стилю модерн. Інший напрямок робіт Івана Жупана - пейзажі Криму і Закарпаття, виконані пастеллю і олійними фарбами.

«Ажурне дерево»