20 июля -Музей українського живопису

20 июля

Помер Федеріко ЦУККАРІ (бл. 1540, Вадо, князівство Урбіно — 20 липня, 1609, Анкона) — італійський художник, представник римської гілки маньєризму.

Походив з дворянської родини. Батько також був провінційним художником. В родині було восьмеро дітей: найстарший Таддео та третій Федеріко стануть художниками. Художні навички Таддео і Федеріко опановували в майстерні батька, а Федеріко ще й навчався в школі малюнку у місті Флоренція. Деякий час Федеріко працював разом із старшим братом.

В Урбіно Федеріко Цуккарі узяв шлюб із сеньйорою Франческою Генге, що була родичкою родини Рафаеля Санті. Працював у Римі, Брюсселі, майже три роки в Іспанії на запрошення від короля Філіпа ІІ. Був вимушений втекти з Риму через загрозу власному життю. Католик Федеріко Цуккарі з 1574 року переховувався в протестантській Англії, де працював при дворі як художник-портретист.

Зміна пап на престолі надала йому можливість повернутися до Риму. 1595 року з дозволу папи римського Сикста V Федеріко Цуккарі офіційно заснував у Римі художню гільдію, відому як Академія святого Луки. Папа надав йому посаду директора академії.

Портрет Федеріко Цуккарі. 1604
Художниця Феде Галіція, галерея Уффіці
«Воскресіння Лазаря»


.
Родился Макс ЛИБЕРМАН (20 июля 1847, Берлин — 8 февраля 1935, Берлин) — известный немецкий художник и график, считается одним из ведущих представителей импрессионизма за пределами Франции.

Родился в семье состоятельного еврейского промышленника. С детства проявлял склонность к рисованию, но родители относились к увлечению сына сдержанно (отец даже запретил 13-летнему Максу упоминать фамилию Либерман на первой публичной выставке его работ). В школе Макс не блистал, но с увлечением посещал частные уроки живописи у Эдуарда Гольбейна и Карла Штеффека. Тоже повторилось в университете, откуда Макс был отчислен за «отсутствие прилежания в учёбе». Максу, наконец, позволили посещать занятия в Художественной академии в Веймаре, мастерскую бельгийского исторического живописца Паувельса. Занятия прервала франко-прусская война, на которую Либерман пошел санитаром.

На молодого художника огромное впечатление произвело творчество Рембрандта, с которым он познакомился в академии. Следующим этапом стала встреча с Михаем Мункачи, под влиянием которого Макс начал писать картины с натуралистическим изображением сцен повседневной жизни («Женщины, ощипывающие гусей», «Изготовительницы консервов», «Щипальщицы шерсти»). Макс Либерман заработал имидж художника, рисующего уродство. Тем не менее, его картины покупали богатые коллекционеры.
«Женщины, ощипывающие гусей». 1872

В декабре 1873 Либерман переезжает в Париж и селится на Монмартре. Он присматривается к художникам-барбизонцам, особенно его вдохновляют работы Констана Тройона, Шарль-Франсуа Добиньи, Камиля Коро и Жан-Франсуа Милле. Посещая Голландию, Макс копирует картины Франса Хальса, знакомится с Йозефом Израэльсом и гаагской школой живописи. Либерман много раз принимал участие в Парижских салонах, но Париж «не принял» художника. Через Италию он едет в Мюнхен, центр художественной жизни Германии.
«Двенадцатилетний Иисус в храме». 1879

Либерман пишет давно задуманное полотно «Двенадцатилетний Иисус в храме», вызвавшее бурю негодования по всей Германии. Художника публика заклеймила как «осквернителя Господа». Художник мечется в поисках собственного стиля и находит его в Амстердаме, где увидел, как в садике дома престарелых солнечные лучи проникают сквозь кроны деревьев. Так появились «солнечные пятна Либермана».
«Дом престарелых в Амстердаме». 1880

Живопись Либермана становится всё более импрессионистической, с более светлыми тонами и энергичным мазком. И Париж наконец-то принял «немца». Его новые работы «Мастерская художника» и «Прогулка в амстердамском сиротском приюте» продаются на Парижском салоне 1882 года. В Париже художника принимают в Общество изящных искусств. Но Либерман не ищет легких путей и возвращается в косный Берлин, где его принимают в Союз берлинских художников, признают большим талантом и выдающимся представителем модерна. Последняя «социальная» работа была написана Либерманом в 1889 году: его «Женщина с козой» получила Большую золотую медаль выставки мюнхенского художественного союза (1891) и большую золотую медаль в Вене (1893).

В 1890-е художник обращается к более «легкой» тематике, оставаясь «главой» художественной оппозиции. Окончательный раскол между берлинскими художниками произошел в 1892, когда большинство потребовало запрета выставки Эдварда Мунка, поскольку публика считает его картины «отвратительными, ужасными и безобразными». Либерман возглавил меньшинство — «Свободное объединение художников».

Став после смерти отца миллионером, Либерман работает в стиле импрессионизма, начинает писать портреты, создав за свою жизнь галерею образов выдающихся людей Германии. Берлинская академия постепенно «поворачивается» лицом к современному искусству. Либерман становится членом академии и профессором, академия награждает его к 50-летию большой золотой медалью. Но награды не «подкупают» художника: он возглавляет берлинский Сецессион, объединивший независимых художников-модернистов. Под руководством Либермана берлинские выставки Сецессиона стали культурным событием европейского масштаба.
«Игра в теннис на берегу моря», 1901

Сюжеты для своих картин, главным в которых становится игра света, художник находит в тенистых аллеях парков, на террасах открытых ресторанов, загородных домах и даже в амстердамском зоопарке. Его всё больше влечёт графика и рисунок. В начале ХХ века на смену импрессионизму приходит экспрессионизм, но 60-летний Либерман уже не принимает нового направления живописи. 16 ноября 1911 года Либерман ушёл в отставку с поста президента берлинского Сецессиона. Он селится на вилле на берегу озера Ванзее, охотно занимается садом и принимает многочисленные награды из разных стран, став живописцем №1 в Германии. Заказать свой портрет у Либермана становится в Берлине весьма престижно. В 1917 г. Прусская академия художеств устроила большую ретроспективу творчества Либермана по случаю его 70-летия, где демонстрировалось почти 200 картин.
«Сад в Ванзее», 1926

С 1920 года и до своей отставки в 1933 после прихода к власти нацистов Либерман руководил Прусской академией художеств. Последние годы жизни он провёл в уединении в своём родном Берлине, став живым классиком и почётным жителем города. К 80-летию художник был награжден высокими государственными наградами. Смерть художника официальное нацистское руководство, пресса и Академия художеств «не заметили», а гестапо запретило участие в похоронах. Но проводить в последний путь большого художника Макса Либермана всё же пришли десятки его друзей.

«Автопортрет», 1916 «Большая Озерная улица в Ванзее»


Родился Илья Семёнович ОСТРОУХОВ (20 июля 1858, Москва — 8 июля 1929, Москва) — русский художник-пейзажист, коллекционер.

Член Товарищества передвижных художественных выставок, Союза русских художников, академик петербургской Академии художеств. Друг П. М. Третьякова, один из руководителей Третьяковской галереи.

Происходил из купеческой семьи. Первые уроки живописи получил у известного в Москве «домашнего профессора» А. А. Киселева, одновременно Остроухов брал уроки у И. Е. Репина. Осенью 1882 года по совету Репина он уехал для продолжения учения в Петербург. Не смог поступить в Академию художеств и остался здесь на один год вольнослушателем. Главными же стали занятия в частной мастерской П. П. Чистякова, где Остроухов занимался на протяжении двух сезонов — 1882/83 и 1883/84 годов. Осенью 1886 года начал заниматься в классе В. Е. Маковского в Училище живописи, ваяния и зодчества.

После смерти П. М. Третьякова Остроухов в период с 1899 по 1903 и с 1905 по 1913 годы был фактическим руководителем попечительского совета Третьяковской галереи. В 1900 году И. С. Остроухов был выбран устроителем Русского отдела на Всемирной выставке в Париже; по окончании выставки он был награждён орденом Почётного легиона. В 1906 году И. С. Остроухов был избран действительным членом Академии художеств. С этого времени он практически прекратил занятия живописью в пользу общественной деятельности.

Портрет И.С.Остроухова кисти С.Малютина.
Третьяковская галерея, Москва
«Речка в полдень». 1892



Народився Ілля Максимович ШУЛЬГА (20 липня 1878, с. Кропивнаї на Черкащині — грудень 1938, Петропавлівськ, Північний Казахстан) — український художник-реаліст.

Мистецьку освіту здобув у Київській малювальній школі М. Мурашка (1899), Московській школі живопису, скульптури і будівництва (1903) та Петербурзькій Академії Мистецтв у майстерні Іллі Рєпіна (1909). Від 1910 — на педагогічній роботі у Вінниці, з 1928 в Києві, з 1934 викладач Київського Художнього Інституту. Заарештований у березні 1938, помер на засланні в Північному Казахстані. Посмертно реабілітований у 1950-х роках.

Працював у різних жанрах: історичні картини («Козаки пішли», «Переїзд полк. Джеджелія через Кропивну», «Козацька розвідка»), побутові («Молодиці в хаті», «Водосвяття», «Перший трактор на селі»), краєвиди («Церква в Вінниці», «Хата в Вінниці», «Перший сніг», «Зима в лісі»), портрети («Шевченко», автопортрети).

«У вишневому садку», 1913


Народився Леон де СМЕТ (20 липня 1881, Гент - 9 вересня 1966, с. Деурле біля Гента) - бельгійський художник-імпресіоніст.

Отримав художню освіту в рідному Генті в Королівській академії красних мистецтв разом зі своїм старшим братом Гюставом. Від самого початку Леон вибрав імпресіоністську манеру в живопису. Великий вплив в цьому напрямку зробив на нього популярний художник Еміль Клаус, який познайомив його зі стилем лумінізма в імпресіонізмі.

У 1914 році з початком Першої світової війни Леон де Смет переїхав до Лондона, де майже відразу ж зміг зробити собі хорошу кар'єру. В Англії Леон створив портрети багатьох провідних суспільних і культурних діячів Лондона, наприклад, знаменитого драматурга Джорджа Бернарда Шоу.

Стиль художника формувався в руслі сучасних йому течій дівізіонізму, імпресіонізму та експресіонізму. Серед улюблених тем Леона де Смета були пейзажі, портрети і натюрморти. Він часто писав своїх дружин - першу дружину Марію і другу дружину Клер, і в цілому свою сім'ю. У 1939 Леон переїхав в село Деурле, що знаходилося неподалік від Гента, де жив до самої своєї смерті.

«Автопортрет», 1892 «Жінка у зеленій блузці», 1914



Народився Джорджо МОРАНДІ (20 липня 1890, Болонья - 18 червня 1964, Болонья) - італійський живописець, гравер, скульптор і графік.

Від 1907 навчався в Академії образотворчих мистецтв Болоньї і мав намір займатися скульптурою. У 1911 Моранді захопився живописом, тяжів до кубізму. Надалі викладав малювання в початкових школах Болоньї. Після Першої світової війни захопився метафізичної живописом Де Кіріко і К. Карра. У 1930-1956 - професор гравірувального мистецтва болонської академії.

Роботи Моранді відрізняються вишуканою колористикою. Незважаючи на зовнішній мінімалізм його картин, гама художника надзвичайно складна і побудована на найтонших нюансах. Сюжети натюрмортів Дж. Моранді замикаються на звичайних предметах побуту - кавниках, банках, пляшках. Художник прагне показати красу простих форм, знайти різноманіття в уявній монотонності повсякденного життя. Така ж м'яка тональна гама відрізняє і його офорти.

Живопис і графіка Джорджо Моранді були відзначені преміями Венеціанської бієнале (1948), бієнале в Сан-Паулу (1957). У 1962 художник отримав премію Рубенса, в 1963 - Золоту медаль Болоньї. Роботи художника фігурують у фільмі Федеріко Фелліні «Солодке життя» (1960).

«Натюрморт»



Родился Лев Александрович БРУНИ (20 июля 1894, село Алексеевка, Новгородская губерния — 26 февраля 1948, Москва) — русский и советский художник-авангардист. Автор многочисленных контррельефов в жанре конструктивизма.

Сын, внук и внучатый племянник академиков архитектуры и живописи: Александра Александровича Бруни, Александра Константиновича Бруни, Фёдора Антоновича Бруни, Александра Петровича Соколова, Петра Фёдоровича Соколова, Карла Павловича Брюллова. В детстве переболел несколькими тяжелыми заболеваниями, в т.ч. менингитом и скарлатиной, после которых осталось сильное косоглазие и частичная потеря слуха. С 14 лет увлёкся живописью. Вольнослушателем посещал Академию художеств: мастерскую Я. Ф. Ционглинского и мастерскую Ф. А. Рубо (1910—1911), Батальный класс Н. С. Самокиша (1913—1916). В 1912—1913 гг. Бруни учился в Академии Жюлиана в Париже (мастерская Жана-Поля Лорана). В 1910-х — начале 1920-х гг. примыкал к футуризму и конструктивизму. По приглашению Фаворского переехал с семьёй в Москву. Возглавлял графическую, затем — монументальную мастерскую ВХУТЕМАСа-ВХУТЕИНа. Умер от лимфогранулематоза.

Лев Бруни вошел в историю искусства как виртуоз рисунка, легкого цветового пятна. Позднее он перешел к более традиционной живописи и графике в духе «тихого искусства», предпочитая помпезным официальным темам лирические пейзажи. Был также мастером монументальной живописи, возглавлял в 1935-1948 гг. студию при Академии архитектуры.

«Харчевня весёлых мертвецов», 1917



Народився Ласло МОХОЙ-НАДЬ (20 липня 1895, Боршод, Австро-Угорщина - 24 листопада 1946, Чикаго) - угорський і американський живописець, фотограф, театральний художник, педагог і скульптор, один з найвідоміших представників конструктивізму.

Здобув юридичну освіту. Брав участь у Першій світовій війні як артилерійський офіцер, після поранення був залишений в Будапешті. Почав відвідувати художню школу, познайомився з представниками будапештського авангарду (кубізм, експресіонізм), брав участь у кількох групових виставках. Після війни переїхав до Відня, потім до Берліна. Увійшов до кола дадаїстів, в архітектурних проектах розвивав принципи конструктивізму, працював у Баухаузі (Вища школа будівництва і художнього конструювання). Створив кілька фотопортретів Володимира Маяковського, писав кіносценарії, знімав короткометражні фільми.

У 1934 Ласло Мохой-Надь емігрував з фашистської Німеччини, від 1937 жив у США. Створив у Чикаго Школу дизайну, якою і керував від 1939 до кінця життя. Помер від лейкемії. Університет мистецтва і дизайну в Будапешті носить ім'я Ласло Мохой-Надя.

«Жовте коло». Музей сучасного мистецтва, Нью-Йорк