20 июля
Федеріко ЦУККАРІ (бл. 1540, Вадо, князівство Урбіно — 20 липня, 1609, Анкона) — італійський художник, представник римської гілки маньєризму.
Походив з дворянської родини. Батько також був провінційним художником. В родині було восьмеро дітей: найстарший Таддео та третій Федеріко стануть художниками. Художні навички Таддео і Федеріко опановували в майстерні батька, а Федеріко ще й навчався в школі малюнку у місті Флоренція. Деякий час Федеріко працював разом із старшим братом.
В Урбіно Федеріко Цуккарі узяв шлюб із сеньйорою Франческою Генге, що була родичкою родини Рафаеля Санті. Працював у Римі, Брюсселі, майже три роки в Іспанії на запрошення від короля Філіпа ІІ. Був вимушений втекти з Риму через загрозу власному життю. Католик Федеріко Цуккарі з 1574 року переховувався в протестантській Англії, де працював при дворі як художник-портретист.
Зміна пап на престолі надала йому можливість повернутися до Риму. 1595 року з дозволу папи римського Сикста V Федеріко Цуккарі офіційно заснував у Римі художню гільдію, відому як Академія святого Луки. Папа надав йому посаду директора академії.
 |
 |
| Портрет Федеріко Цуккарі. 1604 Художниця Феде Галіція, галерея Уффіці |
«Воскресіння Лазаря» |
Народився в сім'ї заможного єврейського промисловця. З дитинства виявляв схильність до малювання, але батьки ставилися до захоплення сина стримано (батько навіть заборонив 13-річному Максу згадувати прізвище Ліберман на першій публічній виставці його робіт). У школі Макс особливими успіхами не відзначався, але з захопленням відвідував приватні уроки живопису у Едуарда Гольбейна і Карла Штеффека. Теж повторилося в університеті, звідки Макс був відрахований за «відсутність старанності в навчанні». Максу, нарешті, дозволили відвідувати заняття в Художній академії в Веймарі, майстерню бельгійського історичного живописця Паувельса. Заняття перервала франко-прусська війна, на яку Ліберман пішов санітаром.
На молодого художника величезне враження справила творчість Рембрандта, з якою він познайомився в академії. Наступним етапом стала зустріч з Міхаєм Мункачі, під впливом якого Макс почав писати картини з натуралістичним зображенням сцен повсякденного життя («Жінки, що обскубують гусей», «Виготовлення консервів», «Скубальниці вовни»). Макс Ліберман заробив імідж художника, що малює потворність. Проте, його картини купували заможні колекціонери.
 |
| «Жінки, що обскубують гусей», 1872 |
У грудні 1873 Ліберман переїжджає в Париж і селиться на Монмартрі. Він придивляється до художників-барбізонців, особливо його надихають роботи Констана Тройона, Шарля-Франсуа Добіньї, Каміля Коро і Жана-Франсуа Мілле. Відвідуючи Голландію, Макс копіює картини Франса Гальса, знайомиться з Йозефом Ізраельсом і гаагською школою живопису. Ліберман багато разів брав участь у Паризьких салонах, але Париж «не прийняв» художника. Через Італію він їде в Мюнхен, центр художнього життя Німеччини.
 |
| «Дванадцятирічний Ісус у храмі», 1879 |
Ліберман пише давно задумане полотно «Дванадцятирічний Ісус у храмі», яке викликало спалах обурення по всій Німеччині. Художника публіка затаврувала як «осквернителя Господа». Художник кидається в пошуках власного стилю і знаходить його в Амстердамі, де побачив, як в садку будинку для престарілих сонячні промені проникають крізь крони дерев. Так з'явилися «сонячні плями Лібермана».
 |
| «Будинок для престарілих в Амстердамі», 1880 |
Живопис Лібермана стає все більш імпресіоністичним, з більш світлими тонами і енергійним мазком. І Париж нарешті прийняв «німця». Його нові роботи «Майстерня художника» і «Прогулянка в амстердамському сирітському притулку» продаються на Паризькому салоні 1882 року. Але Ліберман не шукає легких шляхів і повертається в зашкарублий Берлін, де його приймають до Спілки берлінських художників, визнають великим талантом і видатним представником модерну. Остання «соціальна» робота була написана Ліберманом у 1889 році: його «Жінка з козою» отримала Велику золоту медаль виставки мюнхенського художнього союзу (1891) і велику золоту медаль у Відні (1893).
У 1890-і художник звертається до більш «легкої» тематики, залишаючись «главою» художньої опозиції. Остаточний розкол між берлінськими художниками стався в 1892, коли більшість зажадала заборони виставки Едварда Мунка, оскільки публіка вважає його картини «огидними, жахливими і потворними». Ліберман очолив меншість - «Вільне об'єднання художників».
Ставши після смерті батька мільйонером, Ліберман працює в стилі імпресіонізму, починає писати портрети, створивши за своє життя галерею образів видатних людей Німеччини. Берлінська академія поступово «повертається» обличчям до сучасного мистецтва. Ліберман стає членом академії і професором, академія нагороджує його до 50-річчя великою золотою медаллю. Але нагороди не «підкуповують» художника: він очолює берлінський Сецесіон, який об'єднав незалежних художників-модерністів. Під керівництвом Лібермана берлінські виставки Сецесіона стали культурною подією європейського масштабу.
 |
| «Гра в теніс на березі моря», 1901 |
Сюжети для своїх картин, головним в яких стає гра світла, художник знаходить у тінистих алеях парків, на терасах відкритих ресторанів, заміських будинках і навіть в амстердамському зоопарку. Його все більше приваблюють графіка і рисунок. На початку ХХ століття на зміну імпресіонізму приходить експресіонізм, але 60-річний Ліберман вже не сприймає нового напряму живопису. 1911 року Ліберман пішов у відставку з посади президента берлінського Сецесіона. Він селиться на віллі на березі озера Ванзеє, охоче займається садом і приймає численні нагороди з різних країн, ставши живописцем №1 в Німеччині. Замовити свій портрет у Лібермана стає в Берліні вельми престижно. У 1917 році Прусська академія мистецтв влаштувала велику ретроспективу творчості Лібермана з нагоди його 70-річчя, де демонструвалося майже 200 картин.
 |
| «Сад у Ванзеє», 1926 |
Від 1920 року і до своєї відставки в 1933 після приходу до влади нацистів Ліберман керував Прусською академією мистецтв. До 80-річчя художник був нагороджений високими державними нагородами. Останні роки життя він провів на самоті в своєму рідному Берліні, ставши живим класиком і почесним громадянином міста. Смерть художника офіційне нацистське керівництво, преса і Академія мистецтв «не помітили», а гестапо заборонило участь в похоронах. Але проводити в останню путь великого художника Макса Лібермана все ж прийшли десятки його друзів.
 |
 |
| «Автопортрет», 1916 | «Велика Озерна вулиця у Ванзеє» |
Родился Илья Семёнович ОСТРОУХОВ (20 июля 1858, Москва — 8 июля 1929, Москва) — русский художник-пейзажист, коллекционер.
Член Товарищества передвижных художественных выставок, Союза русских художников, академик петербургской Академии художеств. Друг П. М. Третьякова, один из руководителей Третьяковской галереи.
Происходил из купеческой семьи. Первые уроки живописи получил у известного в Москве «домашнего профессора» А. А. Киселева, одновременно Остроухов брал уроки у И. Е. Репина. Осенью 1882 года по совету Репина он уехал для продолжения учения в Петербург. Не смог поступить в Академию художеств и остался здесь на один год вольнослушателем. Главными же стали занятия в частной мастерской П. П. Чистякова, где Остроухов занимался на протяжении двух сезонов — 1882/83 и 1883/84 годов. Осенью 1886 года начал заниматься в классе В. Е. Маковского в Училище живописи, ваяния и зодчества.
После смерти П. М. Третьякова Остроухов в период с 1899 по 1903 и с 1905 по 1913 годы был фактическим руководителем попечительского совета Третьяковской галереи. В 1900 году И. С. Остроухов был выбран устроителем Русского отдела на Всемирной выставке в Париже; по окончании выставки он был награждён орденом Почётного легиона. В 1906 году И. С. Остроухов был избран действительным членом Академии художеств. С этого времени он практически прекратил занятия живописью в пользу общественной деятельности.
 |
 |
| Портрет И.С.Остроухова кисти С.Малютина. Третьяковская галерея, Москва |
«Речка в полдень». 1892 |
Народився Ілля Максимович ШУЛЬГА (20 липня 1878, с. Кропивнаї на Черкащині — грудень 1938, Петропавлівськ, Північний Казахстан) — український художник-реаліст.
Мистецьку освіту здобув у Київській малювальній школі М. Мурашка (1899), Московській школі живопису, скульптури і будівництва (1903) та Петербурзькій Академії Мистецтв у майстерні Іллі Рєпіна (1909). Від 1910 — на педагогічній роботі у Вінниці, з 1928 в Києві, з 1934 викладач Київського Художнього Інституту. Заарештований у березні 1938, помер на засланні в Північному Казахстані. Посмертно реабілітований у 1950-х роках.
Працював у різних жанрах: історичні картини («Козаки пішли», «Переїзд полк. Джеджелія через Кропивну», «Козацька розвідка»), побутові («Молодиці в хаті», «Водосвяття», «Перший трактор на селі»), краєвиди («Церква в Вінниці», «Хата в Вінниці», «Перший сніг», «Зима в лісі»), портрети («Шевченко», автопортрети).
 |
| «У вишневому садку», 1913 |
Народився Леон де СМЕТ (20 липня 1881, Гент - 9 вересня 1966, с. Деурле біля Гента) - бельгійський художник-імпресіоніст.
Отримав художню освіту в рідному Генті в Королівській академії красних мистецтв разом зі своїм старшим братом Гюставом. Від самого початку Леон вибрав імпресіоністську манеру в живопису. Великий вплив в цьому напрямку зробив на нього популярний художник Еміль Клаус, який познайомив його зі стилем лумінізма в імпресіонізмі.
У 1914 році з початком Першої світової війни Леон де Смет переїхав до Лондона, де майже відразу ж зміг зробити собі хорошу кар'єру. В Англії Леон створив портрети багатьох провідних суспільних і культурних діячів Лондона, наприклад, знаменитого драматурга Джорджа Бернарда Шоу.
Стиль художника формувався в руслі сучасних йому течій дівізіонізму, імпресіонізму та експресіонізму. Серед улюблених тем Леона де Смета були пейзажі, портрети і натюрморти. Він часто писав своїх дружин - першу дружину Марію і другу дружину Клер, і в цілому свою сім'ю. У 1939 Леон переїхав в село Деурле, що знаходилося неподалік від Гента, де жив до самої своєї смерті.
 |
 |
| «Автопортрет», 1892 | «Жінка у зеленій блузці», 1914 |
Народився Джорджо МОРАНДІ (20 липня 1890, Болонья - 18 червня 1964, Болонья) - італійський живописець, гравер, скульптор і графік.
Від 1907 навчався в Академії образотворчих мистецтв Болоньї і мав намір займатися скульптурою. У 1911 Моранді захопився живописом, тяжів до кубізму. Надалі викладав малювання в початкових школах Болоньї. Після Першої світової війни захопився метафізичної живописом Де Кіріко і К. Карра. У 1930-1956 - професор гравірувального мистецтва болонської академії.
Роботи Моранді відрізняються вишуканою колористикою. Незважаючи на зовнішній мінімалізм його картин, гама художника надзвичайно складна і побудована на найтонших нюансах. Сюжети натюрмортів Дж. Моранді замикаються на звичайних предметах побуту - кавниках, банках, пляшках. Художник прагне показати красу простих форм, знайти різноманіття в уявній монотонності повсякденного життя. Така ж м'яка тональна гама відрізняє і його офорти.
Живопис і графіка Джорджо Моранді були відзначені преміями Венеціанської бієнале (1948), бієнале в Сан-Паулу (1957). У 1962 художник отримав премію Рубенса, в 1963 - Золоту медаль Болоньї. Роботи художника фігурують у фільмі Федеріко Фелліні «Солодке життя» (1960).
 |
 |
| «Натюрморт» |
Родился Лев Александрович БРУНИ (20 июля 1894, село Алексеевка, Новгородская губерния — 26 февраля 1948, Москва) — русский и советский художник-авангардист. Автор многочисленных контррельефов в жанре конструктивизма.
Сын, внук и внучатый племянник академиков архитектуры и живописи: Александра Александровича Бруни, Александра Константиновича Бруни, Фёдора Антоновича Бруни, Александра Петровича Соколова, Петра Фёдоровича Соколова, Карла Павловича Брюллова. В детстве переболел несколькими тяжелыми заболеваниями, в т.ч. менингитом и скарлатиной, после которых осталось сильное косоглазие и частичная потеря слуха. С 14 лет увлёкся живописью. Вольнослушателем посещал Академию художеств: мастерскую Я. Ф. Ционглинского и мастерскую Ф. А. Рубо (1910—1911), Батальный класс Н. С. Самокиша (1913—1916). В 1912—1913 гг. Бруни учился в Академии Жюлиана в Париже (мастерская Жана-Поля Лорана). В 1910-х — начале 1920-х гг. примыкал к футуризму и конструктивизму. По приглашению Фаворского переехал с семьёй в Москву. Возглавлял графическую, затем — монументальную мастерскую ВХУТЕМАСа-ВХУТЕИНа. Умер от лимфогранулематоза.
Лев Бруни вошел в историю искусства как виртуоз рисунка, легкого цветового пятна. Позднее он перешел к более традиционной живописи и графике в духе «тихого искусства», предпочитая помпезным официальным темам лирические пейзажи. Был также мастером монументальной живописи, возглавлял в 1935-1948 гг. студию при Академии архитектуры.
 |
 |
| «Харчевня весёлых мертвецов», 1917 |
Народився Ласло МОХОЙ-НАДЬ (20 липня 1895, Боршод, Австро-Угорщина - 24 листопада 1946, Чикаго) - угорський і американський живописець, фотограф, театральний художник, педагог і скульптор, один з найвідоміших представників конструктивізму.
Здобув юридичну освіту. Брав участь у Першій світовій війні як артилерійський офіцер, після поранення був залишений в Будапешті. Почав відвідувати художню школу, познайомився з представниками будапештського авангарду (кубізм, експресіонізм), брав участь у кількох групових виставках. Після війни переїхав до Відня, потім до Берліна. Увійшов до кола дадаїстів, в архітектурних проектах розвивав принципи конструктивізму, працював у Баухаузі (Вища школа будівництва і художнього конструювання). Створив кілька фотопортретів Володимира Маяковського, писав кіносценарії, знімав короткометражні фільми.
У 1934 Ласло Мохой-Надь емігрував з фашистської Німеччини, від 1937 жив у США. Створив у Чикаго Школу дизайну, якою і керував від 1939 до кінця життя. Помер від лейкемії. Університет мистецтва і дизайну в Будапешті носить ім'я Ласло Мохой-Надя.
 |
 |
| «Жовте коло». Музей сучасного мистецтва, Нью-Йорк |
Народився Фріц ГЛАРНЕР (20 липня 1899, Цюріх - 18 вересня 1972, Локарно) - швейцарський і американський художник-абстракціоніст середини XX століття.
Дитинство майбутнього художника пройшло в південному італійському Неаполі. Тут же, в Академії витончених мистецтв, він у 1914-1920 отримав початкову художню освіту. У 1923 році Фріц живе в Парижі, де бере уроки в Академії Колароссі. Гларнер знайомиться з багатьма представниками художнього авангарду, але на той час він безроздільно залишається під впливом постімпресіонізму, і, особливо, Сезанна, що відбилося в переважанні в його полотнах того часу різких, гранованих форм (сходи, столи, мольберти).
Перша персональна виставка Фріца Гларнера пройшла 1926 року в Парижі. У 1936, після річного перебування в Цюріху, Гларнер емігрує до США, і поселяється в Нью-Йорку. Своєму подальшому художньому розвитку Гларнер зобов'язаний теорії Піта Мондріана, з якими він був близько знайомий протягом останніх двох років життя Мондріана в Нью-Йорку (1942-1944). Від 1944 року Гларнер - учасник об'єднання американських абстрактних художників.
 |
 |
| Relational painting no. 61, 1953 |
Народився Нам Джун ПЕК (20 липня 1932, Сеул, Корея - 29 січня 2006, Майамі, США) - американо-корейський художник, засновник відеоарту.
Нам Джун Пек зіграв ключову роль у залученні художників і аудиторії до можливостей використання відео для творчого самовираження. Нам Джун Пек одним з перших почав трансформувати відеозображення, переходячи від буквальної репрезентації об'єктів і подій до вираження їх художнього бачення. Його роботи зачіпають теми часу і пам'яті, природу музики і мистецтва, суть сенсорного досвіду.
 |
Пек почав інкорпорувати телевізори в серію скульптур, що зображували роботів. У роботі TV Cello телевізори були складені таким чином, що за формою нагадували віолончель. У 1967 стався інцидент, коли віолончелістка Шарлотта Мурман була арештована за виступ топлес під час виконання твору Пека Opera Sextronique. Двома роками пізніше, в 1969, вони представили TV Bra for Living Sculpture, в якій Шарлотта наділа бюстгальтер з маленьких телевізійних екранів.
 |
Ретроспектива робіт Пека пройшла в Whitney Museum of American Art навесні 1982. У 1986 Пек створив роботу Bye Bye Kipling - запис, в якому змішуються події в Сеулі, Токіо і Нью-Йорку. Двома роками пізніше, в 1988, Пек створив The more the better - вежу з тисячі трьох моніторів для Олімпійських ігор в Сеулі.
 |
 |
| «Зверхглашатай», статуя біля «Музею Комунікацій», Франкфурт-на-Майні |