2 июля -Музей українського живопису

2 июля

Народився Якопо САНСОВІНО (2 липня 1486, Флоренція - 27 листопада 1570, Венеція) - скульптор і архітектор епохи Високого Відродження.

Уроджений Якопо Татті. У Флоренції у 1500 році вступив в учні до Андреа Сансовіно, чиє прізвище він згодом узяв. У 1510 році супроводжував учителя в Рим, де вивчав античну скульптуру. Якопо був найнятий Папою Юлієм II для реставрації пошкоджених статуй, також він створив бронзову копію скульптурної групи «Лаокоон та його сини». У наступні роки створив кілька скульптур у Флоренції та Римі.

У 1527 році Якопо був змушений тікати з пограбованого Риму. По дорозі до Франції він зупинився у Венеції, де його прийняли Тіціан і П'єтро Аретіно. Замовлення на відновлення головного купола базиліки Сан-Марко змусило його відмовитися від своїх планів. Незабаром Сансовіно стає головним архітектором Венеціанської республіки. У Венеції він залишився до кінця життя.

Архітектор Якопо Сансовіно. Бібліотека Марчіана, Венеція

Сансовіно зробив величезний внесок в архітектуру Венеції. Під його керівництвом були побудовані бібліотека, монетний двір, Лоджетта. Якопо побудував кілька палаців, церкви Сан-Джуліано і Сан-Франческо делла Вінья, яку закінчував Палладіо. Як скульптор, Сансовіно виліпив статую Марса і Нептуна, встановлені на парадних сходах Палацу дожів.

Портрет Якопо Сансовіно роботи Тінторетто «Марс», 1567


Народився Теодор РОМБОУТС (2 липня 1597, Антверпен — 14 вересня 1637, Антверпен) — художник доби бароко з Південних Нідерландів (Фландрія, нині — Бельгія), представник фламандського караваджизму.

Народився в місті Антверпен. Художню освіту опановував в майстернях місцевих художників, спершу у Франса Ланквелта, а потім у Абрахама Янсенса старшого. Як і більшість митців Антверпену розділяв уяву про значний мистецький авторитет художників Італії, тому 1617 року відбув у Італію, де працював у папському Римі. Значний вплив на художню манеру молодого художника мали твори не митців римської академії Св. Луки і «Велична манера» Аннібалє Каррачі чи П'єтро да Кортона, а демократична гілка римського бароко, твори Караваджо та його послідовників. З Риму перебрався у Флоренцію, яка втрачала авторитет художнього центру і жила лише уславленим минулим.

«Гра в карти», музей Прадо, Мадрид

Перебування в Італії закінчилось у 1625 році, коли художник повернувся в Антверпен. Того ж року його прийняли до антверпенської гільдії Св. Луки. На відміну від багатьох антверпенських митців — Теодор Ромбоутс не підпав під могутній вплив творів Пітера Пауля Рубенса. Хоча розділяв настанови римського та фламандського бароко і створював і алегорії, і релігійні картини («Вигнання торгашів з храму»), і міфологічні композиції («Покарання Прометея»).

Антоніс ван Дейк «Портрет Теодора Ромбоутса»,
Стара Пінакотека, Мюнхен
«Лютніст»


Хосефа де ÓБИДОС, в португальском произношении – Жозефа де Óбидуш, также подписывалась как Хосефа де Аяла (1630, Севилья – 2 июля 1684, Обидуш) – португальская художница и график, крупнейшая представительница португальского барокко.

Родилась в Испании. Отец – португальский живописец Балтазар Гомиш Фигейра, родившийся в Обидуше и приехавший в Севилью совершенствоваться в искусстве, работал в мастерской Франсиско Эрреры. В 1634 семья переехала в Португалию. Решающее воздействие на художницу оказал её отец. В её манере отмечают также влияние Сурбарана. Помимо живописи и графики на священные сюжеты, созданной по заказам монастырей и храмов, она выступала как портретист и автор натюрмортов, которые выполняла для частных заказчиков. Оставила портреты членов королевской семьи - королевы Марии-Франциски и её дочери доньи Изабель. Известна также своими гравюрами (в том числе, аллегорическими изображениями в книге уставов Коимбрского университета).

«Рождество Иисуса», 1669


Родился Пётр МИХАЛОВСКИЙ (2 июля 1800, Краков — 9 июня 1855, Кшиштофожице близ Кракова) — польский художник и общественный деятель; крупнейший представитель романтизма в польской живописи XIX века.

В 1815—1820 годы обучался в Ягеллонском университете в Кракове точным и естественным наукам, а также филологии, а в 1821—1823 годы изучал в Гёттингене естественные науки и юриспруденцию, готовясь поступить на государственную службу. Занятия живописью для него были второстепенны; несмотря на это Михаловский берёт в 1817—1818 годы в Кракове уроки рисования. С 1823 года начал службу в Варшаве. За заслуги в области управления металлургической промышленностью был награждён орденом Святого Станислава (1828). Как политик многократно выезжал за границу, член Галицийского сейма до 1848 года. Принимал участие в Польском ноябрьском восстании 1830—1831 годов, после подавления которого эмигрировал в Париж.

Здесь он начал всерьёз работать как художник, делать копии картин старых мастеров: Гойи, Веласкеса и «голландцев» XVII века, следя в то же время за всеми современными течениями в искусстве.

После поездки в Лондон в 1835 году возвратился на родину. Частые мотивы конных скачек и сражений у Михаловского следует отнести к его увлечению французским романтизмом и, в особенности, Делакруа и Жерико. Кроме этого, в его творчестве представлены жанровые картины из польской народной жизни и великолепные портреты. Его художественные интересы стилистически простираются от романтического идеализма и до бескомпромиссного реализма.

Автопортрет «Парад для Наполеона», около 1837


Родился Константин Егорович МАКОВСКИЙ (2 июля 1839, Москва – 30 сентября 1915, Санкт-Петербург) – русский художник. Брат художников Владимира и Николая Маковских.

Родился в семье художника-любителя Егора Ивановича Маковского, основателя «Натурного класса» – художественного училища, которое со временем стало известно как Московское училище живописи, ваяния и зодчества. Среди друзей семьи были Карл Брюллов и Василий Тропинин.

Константин Маковский блестяще учился в Московском училище живописи, ваяния и зодчества. В 1858 году поступил в Императорскую Академию художеств в Санкт-Петербурге. С 1860 года Маковский участвовал в выставках Академии с картинами «Исцеление слепых» (1860) и «Агенты Дмитрия Самозванца убивают Бориса Годунова» (1862). В 1863 вместе со своими товарищами по Академии отказался от участия в конкурсе на большую золотую медаль и покинул стены учебного заведения, не получив диплома («бунт 14-ти»).

«Народное гулянье во время масленицы на Адмиралтейской площади в Петербурге». 1869

Маковский присоединился к артели художников, возглавляемой Иваном Крамским, однако, став популярным живописцем, одним из первых вышел из нее. В 1867 году за картины «Бедные дети», «Селедочница» и за три портрета был признан академиком, а год спустя за монументальную картину «Масленица в Петербурге» произведен в профессоры. К. Маковский своими работами участвовал как в выставках Академии, так и в передвижных выставках (он был одним из соучредителей Товарищества передвижных художественных выставок).

В середине 1870-х художник путешествовал по Египту и Сербии. После этой поездки он постепенно отошел от социальных и психологических проблем в своей живописи. В 1880-х Константин Маковский стал модным автором портретов и исторических картин. На Всемирной выставке 1889 года в Париже он получил Большую золотую медаль за картины «Смерть Ивана Грозного», «Суд Париса», «Демон и Тамара». Маковский получал за свои работы астрономические гонорары, которые российским коллекционерам зачастую были не по карману. За свою картину «Боярский свадебный пир в XVII веке» художник просил у П. Третьякова 20 000 рублей; в результате продал полотно американскому ювелиру Шуману за 60 000.

«Свадебный пир в боярской семье XVII столетия». 1883

Русская старина на полотнах Маковского нередко выглядит идеализированной в угоду вкусам богатых покупателей и духу официальной народности. Критики отмечали достоинства и недостатки работ К. Маковского: «Эффектность композиции и освещения, выразительный, хотя и недостаточно верный рисунок, сильный, блестящий, но излишне цветистый колорит, мастерство кисти, особенно при выписке костюмов и проч. аксессуаров, отличают все вообще работы Маковского…»

Погиб Константин Егорович в возрасте 76 лет в результате несчастного случая: в его экипаж врезался трамвай. В советское время работы К. Е. Маковского в большинстве своем были признаны «вредными», выставлялись редко и при случае раздаривались зарубежным гостям.


«Дети, бегущие от грозы», 1872.
Государственная Третьяковская галерея, Москва


Народилася Наталія Іванівна ВЕРГУ́Н (2 липня 1938, м. Охтирка, нині Сумська обл.) – живописець. Народний художник України (1997).

Дочка поета Івана Виргана. Закінчила Харківське художнє училище (1958; викл. М. Сліпченко), Інститут живопису, скульптури та архітектури у Ленінграді (1964; майстерня А. Мильникова, стажувалась у нього ж у Творчих майстернях АМ). Працювала викладачем у Київському художньому інституті (1964–66) та Харківському художньо-промисловому інституті (1968–78).

Член Харківського відділення Спілки художників України від 1971 року. Від 1978 – на творчій роботі. Учасниця республіканських, всесоюзних та міжнародних. мистецьких виставок від 1966. Персональні – у Харкові (1984–85, 1998–99), Києві (1987, 1999), Краснограді (Харків. обл., 1987). У доробку – тематичні картини, натюрморти, автопортрети, етюди, малюнки. Роботи приваблюють оптимістичним сприйняттям світу, поетичністю, витонченістю тональних рішень.

«Вечеря хліборобів» (1984)


Народився Рамазан Еннанович УСЕЇНОВ (2 липня 1949, Самарканд, Узбекистан) - кримський художник. Заслужений художник АР Крим (2001), Заслужений художник України (2009).

Закінчив Ташкентське художнє училище ім. П. Бенькова в 1971. Від 1988 - член Спілки художників СРСР. Згодом повернувся на батьківщину своїх предків, до Криму. Персональні виставки Рамазана Усеїнова пройшли в Києві, Одесі, Севастополі, Вашингтоні, Сімферополі, Москві. Його картини знаходяться в галереях та приватних колекціях США і Європи.

Оригінальна художня мова Усеїнова несе в собі риси мистецтва Сходу, але нерозривно пов'язана і з європейським живописом. Символічні образи його картин розкривають найважливіші філософські аспекти людського життя, відображаючи їх у поетично-декоративному ключі.

«Кентавр»


Народився Василь Іванович МІРОШНИЧЕНКО (2 липня 1957, Дніпропетровськ - 27 лютого 2017, м Дніпро) - живописець, графік, архітектор. Заслужений діяч мистецтв України (2008). У 2004-2017 роках - голова Дніпропетровської організації Національної спілки художників України.

Закінчив Київський державний художній інститут у 1980 році, за освітою - архітектор. Від 1979 року є постійним учасником обласних, республіканських і міжнародних виставок. З 1987 року В.І.Мірошниченко - член Спілки художників України. За його проектами здійснено художнє оформлення інтер'єрів Палацу юнацтва, Будинку органної та камерної музики, готелю «Світанок» у Дніпрі, музею Великої Вітчизняної війни в Донецьку і ін. Неодноразово його пейзажі, створені в процесі роботи в творчих групах пленерного живопису, експонувалися на персональних виставках в Україні і за кордоном. Полотна Василя Мірошниченка зберігаються в музеях і приватних колекціях України та зарубіжжя.

«Смереки», 1990