2 января -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68
Музей працює: середа – неділя з 11.00 – 19.00
Понеділок -вівторок – ВИХІДНИЙ

2 января

Народився П'єро ді КОЗІМО (2 січня 1462, Флоренція — 12 квітня 1522, Флоренція) — італійський художник флорентійської школи.

Син ювеліра і золотих справ майстра Лоренцо Козімо. З дитинства виявив хист до малювання. Спочатку проходив навчання у батька. Близько 1480 року стає учнем Козімо Росселлі. Разом з вчителем у 1481–1483 роках працював у Римі, куди Росселлі був запрошений папою римським Сікстом IV для розпису папської капели. П'єро ді Козімо виконав в Римі багато портретів знатних осіб. Після Риму працював у Флоренції, створюючи вівтарні образи і картини для церков.

У своїх творах П'єро ді Козімо нерідко трактував сюжети в химерній манері, що породило чутки про його ексцентричну поведінку. Разом з живописом художник займався також влаштуванням маскарадів, святкувань і тріумфальних ходів.

«Смерть Прокріди»

Дарування П'єро ді Козімо було гостро індивідуальним і своєрідним. Притаманні Сандро Боттічеллі елементи сміливого втілення мотивів античної міфології виразилися у нього ще гостріше. Образи П'єро ді Козімо поетичні, але їм часом властивий якийсь душевний надлом, гостра печаль. Тонке відчуття поетичної краси світу поєднується в творах П'єро ді Козімо з вишуканою стилізацією і атмосферою казковості, виразним малюнком («Смерть Прокріди»; «Легенда про Прометея»; «Персей і Андромеда»). Пильна увага до натури і водночас деяка манірність притаманні його портретам («Сімонетта Веспуччі»).

«Персей рятує Андромеду», 1510 або 1513. Галрея Уффіці.


Хрещений Антон ван БОРССОМ (хрещений 2 січня 1631, Амстердам - похований 19 березня 1677, Амстердам) - голландський художник епохи бароко.

Переважна більшість дослідників історії голландського живопису вважають ван Борссома учнем Рембрандта. Підписані як AVBorssom полотна, як правило, мають однакову композицію: на передньому плані у них знаходиться яка-небудь водойма - ставок, озеро або річка. В середині картини - селянське господарство, млин або занедбані господарські будови. На лінії горизонту - інші окремі споруди. Точна графічна передача зображення малюнків ван Борссома в поєднанні з яскравими акварельними фарбами мала в XVIII столітті великий попит і популярність.

Художник зображував також численні замки, церкви і міські укріплення, а також міські ландшафти, які він побачив під час своїх подорожей по провінціях Голландії і Північно-Західної Німеччини.

«Селянський будинок біля річки»


Народився Крістіан Даніель РАУХ (2 січня 1777, Арользен — 3 грудня 1857, Дрезден) — німецький скульптор періоду класицизму.

Батьки його були небагаті і не могли віддати сина на навчання до відомого майстра. Тому вчився він спочатку у вальдекського скульптора Ф.Валентіна, а потім у Рюля в Касселі. У 1797 році Раух приїхав до Берліна, поступив у камердинери до прусського короля Фрідріха-Вільгельма II. Після його смерті залишився на цій посаді при Фрідріху-Вільгельму III, який, як і його дружина королева Луїза, не тільки не перешкоджав художнім заняттям молодого скульптора, але і всіляко схиляв його до вдосконалення. Для вдосконалення у роботі з мармуром Раух їздив до Італії, де тісно спілкувався з Торвальдсеном і Кановою. По смерті королеви Луїзи саме його проект надгробку виявився кращим і згодом, виконаний в мармурі, був встановлений в мавзолеї в Шарлоттенбурзі.

«Вікторія (Перемога)», 1837/38. Стара Національна галерея, Берлін Пам'ятник Іммануїлу Канту в Кенігсберзі (Калінінграді), 1864/1992

Раух створив чимало скульптурних портретів найясніших осіб і воєначальників, інших творів, що прикрасили їх парки і палаци. Йому належить знаменитий пам'ятник Іммануїлу Канту в Кенігсберзі (відкритий в 1864 році). Найзначнішим творінням Рауха залишається виконаний в 1830-1851 роках монумент Фрідріху Великому, що становить одну з головних скульптурних прикрас Берліна. В історії німецького мистецтва Рауху належить одне з чільних місць не тільки як автору цього монумента і інших чудових творів, але і як засновнику берлінської школи скульпторів.

Монумент Фрідріху Великому, 1851, Берлін.


Родился Василий Григорьевич ПЕРОВ (2 января 1834, Тобольск — 10 июня 1882, село Кузьминки, Москва) — выдающийся русский живописец-передвижник, один из членов-учредителей Товарищества передвижных художественных выставок.

Был незаконнорождённым сыном губернского прокурора барона Георгия (Григория) Карловича Криденера и уроженки Тобольска А. И. Ивановой. Хотя вскоре после рождения мальчика его родители обвенчались, Василий не имел прав на фамилию и титул отца. В официальных документах долгое время указывалась фамилия «Васильев», данная по имени крёстного отца. Фамилия «Перов» возникла как прозвище, данное мальчику его учителем грамоты, заштатным дьячком.

В 1846—1849 годах учился в художественной школе А. В. Ступина в Арзамасе (с перерывами). Закончить школу не удалось. Перов переехал в Москву и поступил в Московское училище живописи, ваяния и зодчества, где учился у М. И. Скотти, А. Н. Мокрицкого, Е. Я. Васильева, Н. А. Рамазанова, позднее — у С. К. Зарянко. За успехи был отмечен серебряными медалями, а также малой золотой за картину «Первый чин». Получил большую золотую медаль (за картину «Проповедь в селе») и право поездки в качестве пенсионера за границу. П. М. Третьяков приобрёл у него картину «Сельский крестный ход на Пасхе».

«Сельский крестный ход на Пасхе», 1861
«Чаепитие в Мытищах», 1862

В 1863—1864 годы жил и работал в Париже. В 1866 году за картины «Тройка» и «Приезд гувернантки в купеческий дом» В. Г. Перову было присуждено звание академика.

«Приезд гувернантки в купеческий дом», 1866

Академия художеств продлила на два года пенсионерское содержание сверх полученных ранее трёх лет. В 1870 за картины «Странник» и «Птицелов» удостоен Академией художеств звания профессор. Вступил в Товарищество передвижных художественных выставок и был избран членом правления от группы московских художников. Назначен преподавателем МУЖВЗ на место умершего С. К. Зарянко в 1871. На 1-й выставке ТПХВ показал картины «Рыболов», «Охотники на привале», «Портрет А. Н. Островского» и др.

«Рыболов», 1871
«Охотники на привале», 1871

В 1871—1872 исполнил по заказу П. М. Третьякова ряд портретов русских писателей и учёных: И. С. Тургенева, А. Н. Островского, Ф. М. Достоевского, А. Н. Майкова, В. И. Даля, М. П. Погодина.

«Портрет А.Н. Островского», 1871

В последующие годы Петров представлял свои картины на Всемирных выставках в Вене и Париже. Скончался художник от чахотки в маленькой подмосковной больнице на территории усадьбы Кузьминки (ныне территория Москвы).

«Автопортрет» «Тройка», 1866


Родился Викентий Александрович СЛЕНДЗИНСКИЙ (2 января 1838, Скрябино — 19 августа 1909, Вильно) — польский живописец и пианист, сын художника Александра Слендзинского, отец художника Людомира Слендзинского.

Первые уроки живописи получил от отца, художника Александра Слендзинского. В 1856 году Викентий Слендзинский вместе с другом, также будущим художником, Михалом Андриолли, поступил учиться в Московское училище живописи, ваяния и зодчества. В 1859 году Викентий Слендзинский вместе с Михалом Андриолли поступили в Императорскую Академию художеств. В процессе обучения Викентий два раза был награждён медалями.

За участие в польском восстании 1863 года, по возвращении в Литву, он был арестован. Болеслав Колыска, с которым Слендзинский и Андриолли жили в Москве в одной квартире, был приговорен к смертной казни. Викентий Слендзинский был приговорён к ссылке в Княгинино Нижегородской губернии под строгим надзором полиции. В 1867 году российские власти дали разрешение Слендзинскому на пребывание в Харькове, где художник пробыл до 1872 года, когда получил разрешение на возвращение. Оттуда он переехал жить в Краков, где познакомился с Яном Матейко. Позже он переселился в Дрезден. В 1875 году снова был отправлен в Харьков. Пробыв 20 лет в изгнании, в 1883 году вернулся в Вильно.

Викентий Слендзинский создавал портреты, пейзажи, жанровые картины, работал над исторической темой Литвы. Являлся автором религиозных картин, расписывал церкви в Москве, Друскининкае, Пинске, Вильно и Янове, а также занимался реставрацией. Творческое наследие Викентия Слендзинского разбросано по коллекциям разных стран.

Автопортрет «Бабушка, вдевающая нить», 1860.
Литовский художественный музей


Народився Ернст БАРЛАХ (2 січня 1870, Ведель, Гольштейн - 24 жовтня 1938, Росток) - видатний німецький скульптор, художник і письменник. Реаліст і експресіоніст.

У 1888-1891 рр. Барлах навчався в Художньо-промисловому училищі в Гамбурзі, в 1891-1895 рр. - в Академії мистецтв Дрездена (в майстерні Роберта Дітца), в 1895-1896 рр. - в Парижі, в академії Жюліана. У ранніх скульптурах, кераміці, графіці був близький до югендстилю. У 1907 стає членом «Берлінського Сецесіону». Звернувся до німецької готики, яка зробила вирішальний вплив на стиль його зрілих робіт. У 1910 році оселився в Гюстрові, де й прожив решту свого життя.

З патріотичних почуттів Барлах підтримав світову війну, в 1915-1916 роках воював у піхоті, повернувся з фронту переконаним пацифістом. Був прийнятий в члени Прусської академії мистецтв (1919), Мюнхенської художньої академії (1925), отримав премію Клейста (1924). Ілюстрував «Фауста» Гете (1923).

«Сплячі селяни»

Після приходу нацистів до влади роботи скульптора були вилучені з музеїв, церков та інших громадських місць і засуджені як «дегенеративне мистецтво». У 1938 році Барлах був змушений вийти з Прусської академії мистецтв, працював потайки. Останнім часом він тяжко хворів. Помер від третього інфаркту.

Письменник Бертольт Брехт вважав Барлаха одним з найбільших німецьких скульпторів і високо оцінював його роботи: «Краса без прикрашання. Велич без моралізування. Гармонія без лиску. Життєва сила без жорстокості». У 1998 році на південь від Гюстрова споруджено музейний будинок, де зберігається близько 2000 начерків, рукописів і близько 400 скульптур Барлаха.

«Автопортрет», 1928 «Духоборець», Киль


Родился Ренато ГУТТУЗО (2 января 1912, Палермо, Италия — 18 января 1987, Рим) — популярный в СССР итальянский живописец-неореалист, график, почётный член Академии художеств СССР (1962), лауреат Международной Ленинской премии «За укрепление мира между народами» (1972).

Первые уроки рисования Ренато получил у сельского мастера, занимавшегося росписью повозок. Учась в лицее, посещал курсы художника-футуриста Пиппо Риццо. В 1931 году Гуттузо участвует в Куадриенналле — проходящей раз в четыре года выставке итальянских художников в Палермо, где две его картины были отмечены критикой. В 1930 году поступил на факультет права в университете Палермо. Через год оставил учёбу и переехал в Рим. Работал реставратором в галерее Боргезе. В Риме Гуттузо сближается с деятелями искусства, оппозиционными режиму Муссолини. В 1940 году Гуттузо вступил в Коммунистическую партию Италии (с 1956 — в ЦК Компартии).

В годы Второй мировой войны Гуттузо создаёт одно из знаменитейших своих произведений — «Распятие»: «Я хочу написать эту казнь Христа как сегодняшнюю сцену… Христос как символ всех, кто сегодня терпит оскорбления, тюрьмы, казни за свои идеи». Картина перекликается с «Герникой» — в центре композиции фигура лошади — прямая цитата шедевра Пикассо. Картина «Распятие» экспонировалась на выставке «Премио Бергамо» (1942) и вызвала недовольство Ватикана. С 1943 года Гуттузо участник движения Сопротивления в составе партизанской бригады Юга.

Первая персональная выставка Гуттузо состоялась в Лондоне в 1950 году. В 1951 году он стал лауреатом премии Всемирного совета мира за серию рисунков «С нами Бог!», посвящённую гибели 320 заложников в Фоссе Адреатине в 1944 году. Наиболее публикуемый в СССР современный итальянский художник в 1960—1970-х годах.

«Распятие», 1941


Народився Василь Васильович БУРЧ (2 січня 1919, с. Смологовиця, Закарпаття, Австро-Угорщина — 5 липня 1993, Ужгород) — український педагог та живописець-пейзажист. Заслужений учитель УРСР (1968).

Вчився у Мукачівській учительській семінарії, працював учителем у Рахівському районі, потім в Іршаві, де згодом став директором школи. Любив музику, організовував хори. 1947 року закінчив професійні курси викладачів малювання, де навчався у Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. У 1952 році закінчив Київський педагогічний інститут. З 1959 року Василь Васильович переїжджає в Ужгород, де працював завідувачем обласного відділу народної освіти. У 1974–1980 роках був директором Мукачівського педучилища. Був нагороджений орденами "Знак Пошани" та Трудового Червоного Прапора, шістьма медалями.

Учасик художніх виставок з 1949 року. Персональні виставки проходили у 1964, 1967, 1969 роках у місті Ужгород. Член Спілки художників України з 1969 року. Серед художніх робіт — акварелі «Магнолія», «Вівці на полонині», «Осінь у Невицькому», «Оновлене місто» та багато інших.

«Під вечір», 1979


Народився Іван Андрійович ТЮХА (2 січня 1920, с. Власівка Київської обл. - 22 березня 2000, Київ) - живописець. Заслужений художник України (1995).

Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1952 році закінчив Київський художній інститут, де його педагогами були С.Єржиковський, О.Сиротенко, К.Єлева, І.Штільман, Г.Меліхов, В.Костецький, В.Болдирєв, С.Отрощенко. З 1951 року І.А.Тюха учасник республіканських, всесоюзних і зарубіжних художніх виставок. Перша персональна виставка живописця відбулася в Києві в 1957 році. З 1958 року - член Київської організації Спілки художників УРСР. Працював у галузі станкового живопису. Майстер тематичної картини і пейзажу.

«Церква»


Родился Оскар Яковлевич РАБИН (2 января 1928, Москва) — русский художник-нонкорформист, один из основателей неофициальной художественной группы «Лианозово».

Родился в семье врачей. Отец — выходец из Украины, мать — латышка. Осиротел в возрасте 13 лет. В 1946—1948 учился в Академии художеств в Риге, в 1948—1949 — у Сергея Герасимова в Московском государственном художественном институте им. В. И. Сурикова, из которого был отчислен «за формализм». Вернулся к Е. Л. Кропивницкому, который был его первым учителем. Работал грузчиком. С конца 1950-х участник многих выставок в Москве. С 1960-х начал выставляться за рубежом: в Англии, США, Польше, Италии, Франции, Швейцарии. Лидер политического крыла нонконформистского искусства 1960—1970-х. Подвергался жесткой критике за «очернение советской действительности».


До 1964 жил в Лианозове, где сложилась знаменитая «Лианозовская группа» — неформальный союз поэтов и художников. В 1967 Оскар Рабин принял участие в выставке на шоссе Энтузиастов в Москве, организованной Александром Глезером и закрытой спустя два часа. В 1974 по инициативе Рабина в Москве были организованы «Бульдозерная» и измайловская выставки.

В 1978 эмигрировал во Францию. Живет и работает в Париже. В зрелой манере художника соединились черты экспрессионизма и сюрреализма. Работы впитали конкретные черты житейской среды художника (дом-барак в Лианозове): меланхоличные, темные по колориту пейзажи окраинных пустырей, задворок и помоек, полные мрачного сарказма натюрморты. С начала 1960-х вводит в картины изображения текстов и знаков (газеты «Правда», паспорта, иконы), развивая тем самым эстетику цитирования. Использует принципы деформации предметов, нарушения масштабных соотношений, искажения перспективы; с помощью этих приемов стремится создать впечатление абсурдности и антигуманности среды, в которой существует современный человек.



Народився Микола Іванович МАЗУР (2 січня 1948, Кущівський зернорадгосп, Краснодарський край, Росія — 10 жовтня 2015, Хмельницький) — скульптор, живописець-станковіст, графік, педагог. Заслужений художник України з 1996 року. Народний художник України з 2008 року.

Закінчив Одеське художнє училище ім. М. Б. Грекова (1963–1968). З 1968 по 1979 рік викладав у Хмельницькій дитячій художній школі, з 1973 р. — її директор. З 2002 р. — старший викладач фахових дисциплін відділення «Дизайн» Хмельницького державного університету, з 2004 — доцент кафедри дизайну Хмельницького національного університету, з 2006 р. — керівник навчально-творчої майстерні ХНУ.

Член Національної спілки художників України з 1987 р. Серед мистецьких уподобань Миколи Мазура – скульптура та живопис. Як художник-монументаліст, скульптор, живописець Микола Мазур брав участь у виставках різних рівнів із 1972 року. Ним було проведено більше 20 персональних художніх виставок. Живописні полотна Миколи Мазура представлені в картинних галереях і художніх музеях багатьох міст України, а також зарубіжжя. У творах митця перш за все привертає увагу органічний зв'язок із прадавньою культурою народу, умовно-символічна образність, густий, насичений колорит.

«Різдво», 1990

Микола Мазур є автором високохудожніх творів, що прикрашають місто Хмельницький: пам’ятник вогнеборцям–чорнобильцям, пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в локальних війнах, монумент репресованим «Ангел Скорботи», монументальна композиція «Віра. Надія. Любов», пам’ятник–погруддя В.М. Чорновола. Микола Іванович Мазур – автор концепції, головний художник експозиції на вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні у Державному історико-культурному заповіднику «Меджибіж» (2008 р.). Йому присвоєно звання "Почесний громадянин міста Хмельницького".

Пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в локальних війнах, м.Хмельницький


Народився Михайло Іванович ДЕМЦЮ (2 січня 1953, с. Круковець, Самбірського району, Львівської обл.) — український художник-постімпресіоніст та експресіоніст. Народний художник України (2010).

Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. Івана Труша (1980; навчався у Т. Драгана і М. Бордуна). Член СХУ (1987, Львівська організація). Член Клубу українських митців (1991). Член Національної спілки художників України (1998). Заслужений діяч мистецтв України (2003).

Автор пейзажів, портретів, натюрмортів. Віддає перевагу виразній експресіоністичній манері, контрастному зіставленню кольорів із переважанням червоної барви. Роботи Михайла Демцю відрізняються яскравістю, об'ємністю прошарків фарби, позитивними емоціями та оптимізмом. Поєднують у собі західноєвропейські та українські традиції.

«Львів, освітлений сонцем», 2010