17 июля -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68

17 июля

Гендрік ван БАЛЕН старший (1575, Антверпен — 17 липня, 1632, Антверпен ) — нідерландський ( фламандський ) художник і дизайнер вітражів зламу 16 - 17 ст.

Майбутній художник походив з купецького стану. Статки батьківської родини надали йому можливість отримати непогану освіту. Живопису Гендрік навчався у майстерні художника Адама ван Ноорта. Відомо, що молодого художника у віці 17 років після сплати вхідної суми грошей прийняли до Антверпенської гільдії св. Луки.

Гендрік ван Бален старший був 1613 року обраний відвідати Північні провінції (Голландію) з дипломатичною місією, серед учасників котрої були також художники Пітер Пауль Рубенс та Ян Брейгель старший. Художники відвідали також місто Гарлем, куди вимушено емігрувала велика кількість фламандських ремісників, купців і художників, що надзвичайно вплинуло на розвиток художнього життя у гарлемських майстрів живопису.

Гендрік ван Бален старший та Абель Гріммер. «Антверпен і його небесні патрони», 1600 р.

Не всі сторінки життя художника достеменно відомі. Надзвичайно мало їх збережено і про перебування у Італії. Про впливи італійських майстрів свідчать його твори з ознаками маньєризму. Додатковим свідоцтвом перебування Гендріка ван Балена старшого у Римі був факт прийняття його по поверненню у Антверпен до Товариства романістів, тобто митців, що відвідали папський Рим і працювали там.

Гендрік ван Бален старший був авторитетним художником Антверпена, що зіграв помітну роль у переході від пізнього місцевого маньєризму до фламандського бароко. Він мав велику кількість учнів, серед яких найбільш уславились Франс Снейдерс, непересічний майстер натюрмортів і анімалістичного жанру, та відомий портретист Антоніс ван Дейк. Три його сини стануть художниками (Ян ван Бален, Каспар ван Бален та Гендрік ван Бален молодший).

Антоніс ван Дейк. «Портрет Гендріка ван Балена старшого» «Суд Париса». Музей Фіцвільяма, Кембрідж, Англія


Народився Жан Батист Каміль КОРО (17 липня 1796, Париж - 22 листопада 1875, там само) - французький художник і гравер, пейзажист епохи романтизму. Вплинув на імпресіоністів.

Французький критик Едмон Абу писав у 1855 році: «Месьє Коро - єдиний і виключний художник поза всяких жанрів і шкіл; він нікому не наслідує, навіть природі. Сам він неповторний. Жоден художник не наділений таким стилем і не вміє краще передати ідею в пейзажі. Він перетворює все, до чого торкається; він опановує всім, він ніколи не копіює і навіть, коли він пише з натури, - він творить. Перетвюрюючись у його уяві, предмети наділяються узагальненою чарівною формою; кольори пом'якшуються і розчиняються; все стає світлим, юним, гармонійним. Коро - поет пейзажу».

«Рим. Форум і сади Фарнезе». 1826. Музей Орсе, Париж

Молодому Коро після коледжу в Руані довелося, за бажанням батька, стати до прилавка і торгувати сукном. Але торговця з Каміля не вийшло, і в 26 років він збунтувався. Його батько несподівано погодився з бажанням сина стати художником і навіть виділив йому невелике утримання. Коро почав вчитися живопису у пейзажиста Мішалона, потім в майстерні Віктора Бертена. Ці уроки йому мало що дали, і в 1825 Коро їде до Італії, в Рим, де багато самостійно працює, опановуючи глибинами майстерності. Художник відкриває для себе цінність перших вражень, його пейзажі Рима свіжі і безпосередні. Коро в своєму житті буде багато подорожувати - Бельгія, Нідерланди, Англія, двічі знову побуває в Італії, часто відвідуватиме Швейцарію, об'їздить багато куточків Франції.

«Ранок. Танок німф». 1850. Музей Орсе

Від 1827 року Коро регулярно бере участь в паризьких салонах і до кінця життя не пропускає жодної виставки. Його обрали від 1849 почесним членом журі Салону. Навіть вмираючи, Коро залишив дві картини для наступної експозиції.

Коро також писав картини на міфологічні та релігійні теми, прагнучи домогтися успіху в Салоні. Він створив чимало портретів, переважно жіночих. Всього Коро написав понад 3000 картин, крім цього створив десятки офортів. У 1846 році Коро отримав орден Почесного легіону, але справжній успіх у публіки прийшов до художника лише в останні роки життя.

«Купання Діани». 1869-1870. Музей Тіссена-Борнеміси, Мадрид

«Пляж в Етрета», 1872

«Коро не можна визнати колористом. На його картинах всього кілька основних тонів, зате широке використання вальорів дозволяє майстерно передати настрій, часто - осінній, сумний. Серед різних осінніх півтонів і відтінків тільки в одній точці картини може іноді промайнути яскрава пляма, наприклад, шапочка рибалки... Замальовки і ескізи Коро цінуються майже настільки ж високо, як і закінчені картини. Колірна гамма Коро заснована на тонких відносинах сріблясто-сірих і перлинно-перламутрових тонів. Відомий його вислів – “вальори понад усе”» (Вікіпедія).

«Автопортрет», 1834 «Міст в Манті», 1868/1870. Музей Лувр, Париж



Родился Поль (Ипполит) ДЕЛАРОШ (17 июля 1797, Париж — 4 ноября 1856, там же) — знаменитый французский исторический живописец, представитель академизма.

Вырос в артистической атмосфере, его отец был экспертом в живописи, дядя – в гравюрах. Первоначально Поль занимался пейзажной живописью у Луи Вателе и даже выграл «Римскую премию» в Академии художеств по классу пейзажа, но вскоре перешёл к историческому живописцу К. Деборду, а потом в течение четырёх лет работал в мастерской художника-академиста Жана Антуана Гро, бывшего придворного баталиста Наполеона. На парижском Салоне 1822 Поль впервые выставил свою картину — «Иосавефа спасает Иoaca», а спустя десять лет уже стал профессором Школы изящных искусств. В 1834 году Деларош на три года уехал в Италию, где женился на единственной дочери живописца Ораса Верне.

«Казнь леди Джейн Грей», 1833 Национальная галерея, Лондон

Картины Делароша на сюжеты из французской и английской истории хорошо принимаются критикой и публикой, издаются в гравюрах и литографиях. Художник избегает романтической гиперболизации и чрезмерно резких эффектов. В дальнейшем своем творчестве он особенно полюбил «сюжеты трагические и такие, которые выражают борьбу великих характеров с неумолимой судьбой». Последний раз Поль Деларош выставил свои работы в Салоне 1837 года и с тех пор в публичных выставках не участвовал, любители искусства сами приходили к нему в мастерскую.

В 1837-1841 годах Деларош создал огромную аллегорическую стенную картину ("Полукружие", 15 х 4 метров) в актовом зале Училища изящных искусств.

«Полукружие» (фрагмент)

Помимо этого, Деларош написал множество прекрасных портретов выдающихся людей своей эпохи, таких как папа Григорий XVI, Гизо, Тьер, Ремюз, Пурталес, певица Зонтаг и др. В конце жизни художник часто использовал для своих картин библейские сюжеты («Богоматерь у подножия креста», «Возвращение с Голгофы», «Снятие с креста»).


«Автопортрет» «Наполеон в Фонтенбло», 1845.


Народився Гвідо МАНЕС (17 липня 1828, Прага - 5 серпня 1880, там само) - чеський художник.

Народився у відомій родині художників, нащадків емігрантів з Нідерландів. Його батьком був живописець Антонін Манес, старшим братом - класик чеського мистецтва Йозеф Манес, дядьком - Вацлав Манес. У 1838-1851 роках Гвідо Манес навчався у празькій Академії образотворчих мистецтв, а в 1870-1871 роках - у Беньяміна Вотьє в Дюссельдорфі.

В царині жанрового живопису Гвідо Манес був одним з провідних чеських майстрів свого часу. Однак найбільшого успіху художник досяг у середині XIX століття, займаючись історичним живописом. Досить популярними були також його сценки з життя пражан або жителів сільської місцевості південно-західній Чехії, а також зображення дітей.

«Дівчинка» «Антиквар»


Народився Люсьєн СІМОН (17 липня 1861, Париж - 13 жовтня 1945, Сан-Марине, Комбрі) - французький живописець, ілюстратор, літограф і педагог. Професор художньої академії Гранд-Шомьєр і Школи красних мистецтв у Парижі. Член Академії витончених мистецтв Франції (1927).

Син лікаря. Від 1880 по 1883 рік навчався в Академії Жюліана в Парижі під керівництвом Тоні Робер-Флері і Вільяма Бугро. З 1881 виставлявся в Салоні французьких художників і салоні Національного товариства образотворчих мистецтв. Відвідав Нідерланди і був вражений роботами Франса Галса, деякий час перебував під впливом його творчості. У 1890 році став членом французького національного товариства витончених мистецтв.

У 1895 зі своїм другом Шарлем Котте і невеликою групою художників-однодумців (Едмон Аман-Жан, Моріс Дені і ін.) організував так звану «Чорну банду сучасного суспільства», чиї роботи відрізнялися грубим реалізмом і темної палітрою кольорів.

У 1900 році Люсьєн Сімон був нагогоджений золотою медаллю на Всесвітній виставці в Парижі і став кавалером ордена Почесного легіону. У 1911 році був зведений у звання офіцера ордена Почëтного легіону.

Створивши сім'ю, в 1902 році купив занедбаний маяк в Сан-Марине, який перетворив на будинок відпочинку для сім'ї та свою творчу майстерню. 1900-і - 1920-і роки стали вершиною творчої кар'єри Люсьєна Сімона. Писав пейзажі Оде, сцени з повсякденного життя рибалок і селян.

Його слава дозволила багато подорожувати, художник взяв участь у кількох міжнародних виставках (Лондон, Венеція, Піттсбург). Стало надходити багато замовлень від французького уряду, а також японських, європейських і американських музеїв і колекціонерів з-за кордону. У 1937 році художник був відзначений Гран-прі Всесвітньої виставки у Парижі.

«Автопортрет», бл.1883 «Набережна Керіті», 1937-1938



Народився Лайонел ФЕЙНІНГЕР (17 липня 1871, Нью-Йорк - 13 грудня 1956, там само) - американський художник німецького походження, який переробив у своїх міських та природних пейзажах кубістичні імпульси. За рахунок прозорого накладення фарб Файнінгер домагався призматичного ефекту.

Лайонел поїхав до Німеччини вдосконалюватися в музиці, але залишив її заради живопису. Він навчався в Гамбурзі, Берліні та Парижі (в академії Колароссі). У Парижі Фейнінгер відкриває для себе кубістичний живопис і з цього часу залишає рисунок заради живопису. У 1911 він знайомиться з Робером Делоне і його теорією «орфізму», чий вплив на розвиток творчості Фейнінгера виявився вирішальним. У ці перші роки його мистецтво розвивалося в контексті інтернаціонального Ар Нуво: витягнуті фігури, японські елементи, музикальність ліній і дисонуючих колірних акордів. У 1913 разом з Марком, Клее і Кандинським він бере участь у виставках групи «Синій вершник» в Мюнхені та Берліні. Надалі в мистецтві Фейнінгера аналітичний кубізм наповнюється пластичним повітрям, в якому форми і простори взаємопроникають і розчиняються в динамічному колориті.

«Райдуга ІІ»

У 1917 в берлінській галереї «Штурм» пройшла перша персональна виставка Фейнінгера. Переважною темою його робіт було зображення архітектурних пам'яток міст Тюрінгії, а також міст на півночі Німеччини, їх готичної архітектури. У 1919-1933 він викладає живопис і гравюру в Баухаузі - спочатку у Веймарі, а потім в Дессау. Коли в 1933 Баухауз був закритий, а Фейнінгер названий представником «дегенеративного» мистецтва, він повернувся до США. У роботах Фейнінгера, створених в Америці, тема архітектури знову виходить на перший план (особливо, серія «Мангеттен»). Захоплений літографією, Фейнінгер створює в цій техніці безліч пейзажів.

Практично невідомий у Франції, він, після повернення до Сполучених Штатів, отримав справжнє визнання. У 2007 році картина Лайонела Фейнінгера «Єзуїти III» була продана на аукціоні Sotheby's в Нью-Йорку за $ 23 280 000.

«Єзуїти III». 1915



Народився Олексій Семенович СПОЛЬСЬКИЙ (17 липня 1951, Сімферополь) - керченський живописець. Заслужений художник АР Крим (2001).

У 1974 році закінчив Ростовське художнє училище ім. М.Б. Грекова. З того ж року бере активну участь у всесоюзних, зарубіжних та всеукраїнських виставках. Від 1983 року Спольський - член Спілки художників України.

Працює в жанрі пейзажу, натюрморту. Соковиті, барвисті полотна художника наповнені сонцем і повітрям. Для стилю Спольського характерний широкий вільний мазок, іноді - використання шпателя. Роботи Олексія Спольського прикрашають приватні колекції як в нашій країні, так і за кордоном.

«Віддзеркалення осені»


Народився Олександр Анатолійович ГНИЛИЦЬКИЙ (17 липня 1961 р., Харків — 1 листопада 2009 р., Київ) — український художник, один з найбільш активних та своєрідних представників покоління, що наприкінці перебудови об'єдналося під брендом трансавангарду.

У 1980 р. закінчив Харківське державне художнє училище, факультет театрально-декораційного живопису. У 1981-1987 рр. навчався в Київському художньому інституті на відділі монументального живопису (студія Чеканюка та Стороженка). Олександр став одним з активних учасників київського мистецького угруповання «Паризька комуна». У 1996 р. разом з Лесею Заяць заснував громадську організацію «Інституція нестабільних думок».

«Дощ»

В українському мистецтві Гнилицький в кінці 1980-х став піонером інсталяції і відеоарту у 1990-х. Разом із своєю дружиною, художницею Лесею Заяць, представляв Україну на Венеціанському бієннале в 2007 р. Останні роки життя проживав в Мюнхені, де працював дизайнером продукції для телебачення та кіно, а також митцем-коцептуалістом для анімації.

«Колокол»



17 липня 2002 року своїх перших відвідувачів - королівську пару Іспанії - прийняв Музей Альтаміра, відкритий поруч з однойменною печерою.

Наскальні розписи епохи пізнього палеоліту (15-10 тис. років до н.е.) були відкриті в печері Альтаміра в Кантабрії (Іспанія) у 1879 році археологом-аматором Марселіно Санс де Саутуолою. Малюнки представляють багатобарвні зображення бізонів, коней, кабанів, відбитки долонь і ін. Вони виконані вугіллям, охрою, гематитом і іншими природними фарбами і чудово збереглися. Малюнки настільки досконалі, що Саутуолу звинуватили у фальсифікації. Лише після смерті археолога подібні давні розписи були знайдені в Італії і Скандинавії.

Плафон - низька стеля одного з залів печери - має площу близько 100 кв. м. Весь він покритий зображеннями понад двадцяти тварин, причому розпис майстерно вписаний в рельєф поверхні: тварини зображені на опуклостях, завдяки чому створюється відчуття об'єму. Картину, зображену на стелі, органічно доповнюють тварини, намальовані на стінах. Вражає твердість руки, що створила цей шедевр: всі лінії проведені без поправок, єдиним розчерком, дуже динамічні і прекрасно передають рух тварин.


Великий Пабло Пікассо вважав: «Після Альтаміри - все занепад! Жоден із сучасних художників не зміг би написати подібне». Печера від 1985 року є об'єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У 1960-70-х рр. печеру відвідувала величезна кількість туристів, до 1500 чоловік на день. В результаті стабільна атмосфера печери порушилася, з'явилася цвіль. Доступ відвідувачів обмежили до 20 осіб на день, черга на відвідування розтягнулася на кілька років. Вихід знайшли в створенні точної копії печери з розписами натуральними пігментами. Відтворювали штучну печеру, яка стала музеєм, художники Педро Саура і Матильда Мускіс.

Музей Альтаміра Малюнок із печери Альтаміра, 15 000 років до н.е.