17 июля -Музей українського живопису

17 июля

Гендрік ван БАЛЕН старший (1575, Антверпен — 17 липня, 1632, Антверпен ) — нідерландський ( фламандський ) художник і дизайнер вітражів зламу 16 - 17 ст.

Майбутній художник походив з купецького стану. Статки батьківської родини надали йому можливість отримати непогану освіту. Живопису Гендрік навчався у майстерні художника Адама ван Ноорта. Відомо, що молодого художника у віці 17 років після сплати вхідної суми грошей прийняли до Антверпенської гільдії св. Луки.

Гендрік ван Бален старший був 1613 року обраний відвідати Північні провінції (Голландію) з дипломатичною місією, серед учасників котрої були також художники Пітер Пауль Рубенс та Ян Брейгель старший. Художники відвідали також місто Гарлем, куди вимушено емігрувала велика кількість фламандських ремісників, купців і художників, що надзвичайно вплинуло на розвиток художнього життя у гарлемських майстрів живопису.

Гендрік ван Бален старший та Абель Гріммер. «Антверпен і його небесні патрони», 1600 р.

Не всі сторінки життя художника достеменно відомі. Надзвичайно мало їх збережено і про перебування у Італії. Про впливи італійських майстрів свідчать його твори з ознаками маньєризму. Додатковим свідоцтвом перебування Гендріка ван Балена старшого у Римі був факт прийняття його по поверненню у Антверпен до Товариства романістів, тобто митців, що відвідали папський Рим і працювали там.

Гендрік ван Бален старший був авторитетним художником Антверпена, що зіграв помітну роль у переході від пізнього місцевого маньєризму до фламандського бароко. Він мав велику кількість учнів, серед яких найбільш уславились Франс Снейдерс, непересічний майстер натюрмортів і анімалістичного жанру, та відомий портретист Антоніс ван Дейк. Три його сини стануть художниками (Ян ван Бален, Каспар ван Бален та Гендрік ван Бален молодший).

Антоніс ван Дейк. «Портрет Гендріка ван Балена старшого» «Суд Париса». Музей Фіцвільяма, Кембрідж, Англія


Народився Жан Батист Каміль КОРО (17 липня 1796, Париж - 22 листопада 1875, там само) - французький художник і гравер, пейзажист епохи романтизму. Вплинув на імпресіоністів.

Французький критик Едмон Абу писав у 1855 році: «Месьє Коро - єдиний і виключний художник поза всяких жанрів і шкіл; він нікому не наслідує, навіть природі. Сам він неповторний. Жоден художник не наділений таким стилем і не вміє краще передати ідею в пейзажі. Він перетворює все, до чого торкається; він опановує всім, він ніколи не копіює і навіть, коли він пише з натури, - він творить. Перетвюрюючись у його уяві, предмети наділяються узагальненою чарівною формою; кольори пом'якшуються і розчиняються; все стає світлим, юним, гармонійним. Коро - поет пейзажу».

«Рим. Форум і сади Фарнезе». 1826. Музей Орсе, Париж

Молодому Коро після коледжу в Руані довелося, за бажанням батька, стати до прилавка і торгувати сукном. Але торговця з Каміля не вийшло, і в 26 років він збунтувався. Його батько несподівано погодився з бажанням сина стати художником і навіть виділив йому невелике утримання. Коро почав вчитися живопису у пейзажиста Мішалона, потім в майстерні Віктора Бертена. Ці уроки йому мало що дали, і в 1825 Коро їде до Італії, в Рим, де багато самостійно працює, опановуючи глибинами майстерності. Художник відкриває для себе цінність перших вражень, його пейзажі Рима свіжі і безпосередні. Коро в своєму житті буде багато подорожувати - Бельгія, Нідерланди, Англія, двічі знову побуває в Італії, часто відвідуватиме Швейцарію, об'їздить багато куточків Франції.

«Ранок. Танок німф». 1850. Музей Орсе

Від 1827 року Коро регулярно бере участь в паризьких салонах і до кінця життя не пропускає жодної виставки. Його обрали від 1849 почесним членом журі Салону. Навіть вмираючи, Коро залишив дві картини для наступної експозиції.

Коро також писав картини на міфологічні та релігійні теми, прагнучи домогтися успіху в Салоні. Він створив чимало портретів, переважно жіночих. Всього Коро написав понад 3000 картин, крім цього створив десятки офортів. У 1846 році Коро отримав орден Почесного легіону, але справжній успіх у публіки прийшов до художника лише в останні роки життя.

«Купання Діани». 1869-1870. Музей Тіссена-Борнеміси, Мадрид

«Пляж в Етрета», 1872

«Коро не можна визнати колористом. На його картинах всього кілька основних тонів, зате широке використання вальорів дозволяє майстерно передати настрій, часто - осінній, сумний. Серед різних осінніх півтонів і відтінків тільки в одній точці картини може іноді промайнути яскрава пляма, наприклад, шапочка рибалки... Замальовки і ескізи Коро цінуються майже настільки ж високо, як і закінчені картини. Колірна гамма Коро заснована на тонких відносинах сріблясто-сірих і перлинно-перламутрових тонів. Відомий його вислів – “вальори понад усе”» (Вікіпедія).

«Автопортрет», 1834 «Міст в Манті», 1868/1870. Музей Лувр, Париж



Родился Поль (Ипполит) ДЕЛАРОШ (17 июля 1797, Париж — 4 ноября 1856, там же) — знаменитый французский исторический живописец, представитель академизма.

Вырос в артистической атмосфере, его отец был экспертом в живописи, дядя – в гравюрах. Первоначально Поль занимался пейзажной живописью у Луи Вателе и даже выграл «Римскую премию» в Академии художеств по классу пейзажа, но вскоре перешёл к историческому живописцу К. Деборду, а потом в течение четырёх лет работал в мастерской художника-академиста Жана Антуана Гро, бывшего придворного баталиста Наполеона. На парижском Салоне 1822 Поль впервые выставил свою картину — «Иосавефа спасает Иoaca», а спустя десять лет уже стал профессором Школы изящных искусств. В 1834 году Деларош на три года уехал в Италию, где женился на единственной дочери живописца Ораса Верне.

«Казнь леди Джейн Грей», 1833 Национальная галерея, Лондон

Картины Делароша на сюжеты из французской и английской истории хорошо принимаются критикой и публикой, издаются в гравюрах и литографиях. Художник избегает романтической гиперболизации и чрезмерно резких эффектов. В дальнейшем своем творчестве он особенно полюбил «сюжеты трагические и такие, которые выражают борьбу великих характеров с неумолимой судьбой». Последний раз Поль Деларош выставил свои работы в Салоне 1837 года и с тех пор в публичных выставках не участвовал, любители искусства сами приходили к нему в мастерскую.

В 1837-1841 годах Деларош создал огромную аллегорическую стенную картину ("Полукружие", 15 х 4 метров) в актовом зале Училища изящных искусств.

«Полукружие» (фрагмент)

Помимо этого, Деларош написал множество прекрасных портретов выдающихся людей своей эпохи, таких как папа Григорий XVI, Гизо, Тьер, Ремюз, Пурталес, певица Зонтаг и др. В конце жизни художник часто использовал для своих картин библейские сюжеты («Богоматерь у подножия креста», «Возвращение с Голгофы», «Снятие с креста»).


«Автопортрет» «Наполеон в Фонтенбло», 1845.


Народився Гвідо МАНЕС (17 липня 1828, Прага - 5 серпня 1880, там само) - чеський художник.

Народився у відомій родині художників, нащадків емігрантів з Нідерландів. Його батьком був живописець Антонін Манес, старшим братом - класик чеського мистецтва Йозеф Манес, дядьком - Вацлав Манес. У 1838-1851 роках Гвідо Манес навчався у празькій Академії образотворчих мистецтв, а в 1870-1871 роках - у Беньяміна Вотьє в Дюссельдорфі.

В царині жанрового живопису Гвідо Манес був одним з провідних чеських майстрів свого часу. Однак найбільшого успіху художник досяг у середині XIX століття, займаючись історичним живописом. Досить популярними були також його сценки з життя пражан або жителів сільської місцевості південно-західній Чехії, а також зображення дітей.

«Дівчинка» «Антиквар»



Родился Лайонел ФЕЙНИНГЕР (17 июля 1871, Нью-Йорк – 13 января 1956, там же) – американский художник немецкого происхождения, переработавший в своих городских и природных ландшафтах кубистические импульсы. За счет прозрачного наложения красок Файнингер добивался призматического эффекта.

Лайонел поехал в Германию совершенствоваться в музыке, но оставил её ради живописи. Он учился в Гамбурге, Берлине и Париже (в академии Коларосси). В Париже Фейнингер открывает для себя кубистическую живопись и с этого времени оставляет рисунок ради живописи. В 1911 он знакомится с Робером Делоне и его теорией «орфизма», чье влияние на развитие творчества Фейнингера оказалось решающим. В эти первые годы его искусство развивалось в контексте интернационального Ар Нуво: вытянутые фигуры, японские элементы, музыкальность линий и диссонирующих цветовых аккордов. В 1913 вместе с Марком, Клее и Кандинским он принимает участие в выставках группы «Синий всадник» в Мюнхене и Берлине. В дальнейшем в искусстве Фейнингера аналитический кубизм наполняется пластическим воздухом, в котором формы и пространства взаимопроникают и растворяются в динамическом колорите.

В 1917 в берлинской галерее «Штурм» прошла первая персональная выставка Фейнингера. Преобладающей темой его работ было изображение архитектурных памятников городов Тюрингии, а также городов на севере Германии, их готической архитектуры. В 1919-1933 он преподает живопись и гравюру в Баухаузе сначала Веймаре, а затем в Дессау. Когда в 1933 Баухауз был закрыт, а Фейнингер назван представителем «дегенеративного» искусства, он вернулся в США (1937). В произведениях Фейнингера, созданных в Америке, тема архитектуры вновь выходит на первый план (особенно, серия «Манхэттен», Нью-Йорк, Музей современного искусства). Увлеченный литографией, Фейнингер создает в этой технике множество пейзажей. Практически неизвестный во Франции, он, по возвращении в Соединенные Штаты, получил истинное признание.

В 2007 году картина Лайонела Фейнингера «Иезуиты III» была продана на аукционе Sotheby’s в Нью-Йорке за $23 280 000.

«Иезуиты III». 1915



Народився Олексій Семенович СПОЛЬСЬКИЙ (17 липня 1951, Сімферополь) - керченський живописець. Заслужений художник АР Крим (2001).

У 1974 році закінчив Ростовське художнє училище ім. М.Б. Грекова. З того ж року бере активну участь у всесоюзних, зарубіжних та всеукраїнських виставках. Від 1983 року Спольський - член Спілки художників України.

Працює в жанрі пейзажу, натюрморту. Соковиті, барвисті полотна художника наповнені сонцем і повітрям. Для стилю Спольського характерний широкий вільний мазок, іноді - використання шпателя. Роботи Олексія Спольського прикрашають приватні колекції як в нашій країні, так і за кордоном.

« Віддзеркалення осені »


Народився Олександр Анатолійович ГНИЛИЦЬКИЙ (17 липня 1961 р., Харків — 1 листопада 2009 р., Київ) — український художник, один з найбільш активних та своєрідних представників покоління, що наприкінці перебудови об'єдналося під брендом трансавангарду.

У 1980 р. закінчив Харківське державне художнє училище, факультет театрально-декораційного живопису. У 1981-1987 рр. навчався в Київському художньому інституті на відділі монументального живопису (студія Чеканюка та Стороженка). Олександр став одним з активних учасників Київського мистецького угруповання «Паризька комуна». У 1996 р. разом з Лесею Заяць заснував громадську організацію «Інституція нестабільних думок».

«Дощ»

В українському мистецтві Гнилицький в кінці 1980-х став піонером інсталяції і відеоарту у 1990-х. Разом із своєю дружиною, художницею Лесею Заяць, представляв Україну на Венеціанському бієннале в 2007 р. Останні роки життя проживав в Мюнхені, де працював дизайнером продукції для телебачення та кіно, а також митцем-коцептуалістом для анімації.

«Колокол»



17 июня 2002 года своих первых посетителей — королевскую чету Испании — принял Музей Альтамира, открытый рядом с одноименной пещерой.

Наскальные росписи эпохи позднего палеолита (15-10 тыс. лет до н.э.) были открыты в пещере Альтамира в Кантабрии (Испания) в 1879 году археологом-любителем Марселино Санс де Саутуолой. Рисунки представляют многоцветные, прекрасно сохранившиеся изображения бизонов, лошадей, кабанов, отпечатки ладоней и др. Они выполнены углем, охрой, гематитом и другими естественными красками. Рисунки были столь совершенны, что Саутуолу обвинили в фальсификации. Лишь после смерти археолога подобные древние росписи были найдены в Италии и Скандинавии.

Великий Пабло Пикассо считал: «После Альтамиры – всё упадок! Ни один из современных художников не смог бы написать подобное». Пещера с 1985 года является объектом всемирного наследия ЮНЕСКО. В 1960—70-х гг. пещеру посещало огромное количество туристов, до 1500 человек в день. В результате атмосфера пещеры нарушилась, появилась плесень. Доступ посетителей ограничили до 20 человек в день, очередь на посещение растянулась на несколько лет. Выход нашли в создании точной копии пещеры с росписями из натуральных пигментов, которая стала музеем.

Музей Альтамира Рисунок из пещеры Альтамира, 15 000 лет до н.э.