17 марта
Денис КАЛВЕРТ, він же Діонізіо Фламандець (близько 1540, Антверпен - 17 березня 1619, Болонья) - італійський художник болонської школи, за походженням - фламандець.
З 1570 року працював у Болоньї, з 1572 року - в Римі. У 1574 р повернувся до Болоньї, відкрив там власну школу, серед учнів якої - Доменікіно, Франческо Альбані, Гвідо Рені. Глибоко вивчав анатомію, архітектуру, історію. Під його впливом склалася Школа Карраччі, яка суперничала з ним в Болоньї.
 |
 |
| «Містичний шлюб Святої Катерини Олександрійської» | «Агонія в Гетсиманському саду» |
Родился Франсуа ЖИРАРДОН (17 марта 1628, Труа — 1 сентября 1715, Париж) — французский скульптор.
Учился у местного скульптора Бодессона, а в 1648 году предпринял поездку в Рим, где учился у Дж.-Л. Бернини. Вернувшись оттуда в 1652 году в Париж, снискал благорасположение живописца Ш. Лебрена, всесильного в то время в делах французского искусства, в результате чего у него появилось множество заказов, которые он исполнял с большим техническим мастерством и внешней эффектностью, но без глубины выражения, в напыщенном, театральном вкусе, господствовавшем в эпоху Людовика XIV.
С 1666 г. Жирардон много работает в Версале. Здесь были созданы скульптурная группа «Похищение Прозерпины Плутоном» (Колоннада Мансара в парке Королевского дворца, 1677), скульптурная группа «Аполлон и нимфы» (1666—1673), рельеф водоема «Купающиеся нимфы» (1675), «Похищение Персефоны» (1677—1699), «Победа Франции над Испанией» (1680—1682), скульптура «Зима» (1675—1683) и др.
Важнейшее произведения этого художника - конная статуя короля Людовика XIV (1692), украшавшая Вандомскую площадь в Париже и уничтоженная во время Великой Французской революции (бронзовая модель в уменьшенном виде хранится в Лувре, в Париже).
 |
 |
| «Аполлон и нимфы» |
Родился Антон Доминик ФЕРНКОРН (17 марта 1813, Эрфурт — 16 ноября 1878, Вена) — австрийский скульптор.
Фернкорн учился у Людвига Михаеля Шванталера в Мюнхене. В 1840 году переезжает в Вену и принимает участие в местном протесте против нео-классицизма. Он заново открывает барочную скульптуру и это выражается в его конной скульптуре эрцгерцога Карла (1859), который одержал победу над Наполеоном в Асперн-Эсслингская битве. В этой своей работе скульптор умело выполнил задачу создания крупной скульптуры всадника с конём, балансирующем на задних ногах.
 |
 |
| Скульптура эрцгерцога Карла | Конная статуя Евгения Савойского |
Конная статуя Евгения Савойского оказалась менее удачной и ко времени её открытия в 1865 году психическое расстройство, от которого страдал Фарнкорн, не позволило скульптору продолжить своё творчество. Фернкорн также известен своими скульптурными портретами, в том числе бюстом Франца Иосифа I, и признанным анималистом, создавшим такую работу как, например, «Аспернский лев» в Вене. Фернкорн заведовал императорской литейной в Вене.
 |
 |
| «Аспернский лев» |
Народився Михайло Олександрович ВРУБЕЛЬ (17 березня 1856, Омськ — 14 квітня 1910, Санкт-Петербург) — російський художник-символіст дансько-польського походження, автор живописних полотен, декоративних панно, фресок і книжкових ілюстрацій.
Батько художника був офіцером і походив з прусської Польщі («wróbel» польською — горобець). Мати була данкою, але померла, коли хлопчику було лише три роки. Родина часто переїжджала — Омськ, Астрахань, Петербург, Одеса, Саратов, де юний Михайло Врубель навчався у випускника Академії мистецтв А. С. Годіна. Гімназію Михайло закінчив в Одесі і поступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Юриспруденція мало приваблювала юнака, який одночасно відвідував вечірній клас П. П. Чистякова в Академії мистецтв. Університет Врубель все ж таки закінчив із золотою медаллю, але 1880 року продовжив навчання у Павла Чистякова в Імператорській Академії мистецтв. Молодий художник відразу почав вирізнятися яскравим талантом та своєрідністю стилю.
 |
| «Царівна-Лебідь», 1900. Державна Третьяковська галерея, Москва |
У 1884 році професор А. В. Прахов запросив Врубеля до Києва для роботи над реставрацією Кирилівської церкви XII ст. У Києві художник провів (з перервами) близько п’яти років, тут остаточно склався його стиль. У майстерні поблизу Андріївської церкви Врубель працював над своїм «Демоном». У Києві Михайло Олексійович закохався спочатку в Емілію Львівну Прахову, потім в італійську циркову наїзницю А.Гаппе – Врубель написав її портрет на коні зверху картини «Моління про чашу», яка вже була за 300 рублів продана цукрозаводчику і колекціонеру Івану Терещенку. Художнику довелося терміново написати для Терещенка іншу картину – «Дівчинка на тлі перського килима», на якій зображена Маня, дочка власника позичкової каси (!) Г.Дахновича.
 |
| «Дівчинка на тлі перського килима», 1886. Київський національний музей російського мистецтва |
Для Кирилівської церкви Врубель написав ікони «Божа матір з Немовлям», «Христос» «Кирило» і «Афанасій», створив настінні розписи «Сходження святого духа на апостолів», «Надгробний плач», «В’їзд до Єрусалима». Були виконані ескізи для Володимирського собору, однак Врубель так і не приступив до розпису (раніше він виконав для собору тільки деякі орнаменти.
Складний характер Врубеля привів до розриву відносин із Праховим. З вересня 1889 року він жив у Москві, працював разом з Валентином Сєровим і Костянтином Коровіним. Оформив у стилі модерн особняки відомих меценатів Сави Мамонтова та Сави Морозова. Також брав участь в оформленні вистав Російської приватної опери Сави Мамонтова, де познайомився із своєю майбутньою дружиною – співачкою, колишньою киянкою Надією Забело.
На початку 1902 року у художника з’явилися ознаки душевного розладу. Це сталося на виставці «Мир искусства», де експонувалася картина Врубеля «Демон скинутий». Художник кожного ранку приходив до залу й перемальовував деталі картини
 |
| «Демон скинутий», 1902. Державна Третьяковська галерея, Москва |
Михайла Олександровича перевозили з однієї відомої клініки до іншої, але хвороба була невиліковною. Врубель продовжував працювати, у листопаді 1905 року він був удостоєний звання академіка. Наприкінці лютого 1906 року художник повністю втратив зір.
У тому ж 1906 році С. П. Дягілєв влаштував ретроспективу творів художника на виставках «Мира искусства» в Санкт-Петербурзі та російського мистецтва на Осінньому Салоні в Парижі, де роботами Врубеля захоплювався Пабло Пікассо.
На похоронах художника натхненну промову виголосив поет Олександр Блок: «Перед тем, що Врубель та йому подібні відкривають людству раз у століття, я вмію лише тремтіти. Тих світів, які бачили вони, ми не бачимо».
 |
 |
| «Автопортрет» | «Демон сидячий». 1890 |
Родился Шарль ЛАВАЛЬ (17 марта 1862 года, Париж — 27 апреля 1894 года, там же) — французский живописец, связанный с движением синтетизма (постимпрессионизм) и «школой Понт-Авена».
Сын архитектора. Ученик Леона Бонна и Фернана Кормона, Лаваль посылал свой буколический пейзаж «Сельский двор в Барбизоне» на салон 1880 года. Участвовал в салоне 1883 года. Среди его товарищей по художественной студии были Тулуз-Лотрек, Эмиль Бернар и Луи Анкетен.
В 1886 году Лаваль в пансионе для художников встретился и подружился с Полем Гогеном. В поисках экзотики, которая могла бы им дать ключ к «иному» искусству, Гоген и Лаваль в 1887 году отправились в Панаму, а затем уехали на Мартинику. Перенесший дизентерию и страдающий приступами безумия, вплоть до попытки самоубийства, Лаваль вернулся с Антильских островов в 1888 году, через несколько месяцев после своего знаменитого спутника. Он привёз картины и акварели, очаровавшие Гогена. Между тем, Гоген сошёлся с Эмилем Бернаром. Вместе три художника начали формировать новый синтаксис художественной пластики - синтетизм. Много лет спустя, когда Лаваль будет забыт, Бернар и Гоген, став непримиримыми врагами, будут оспаривать друг перед другом изобретение этого революционного живописного новшества, скрывая роль Лаваля.
В Понт-Авене Лаваль, страдавший от туберкулеза, рисовал очень мало. С целью обмена Винсент ван Гог заказал ему автопортрет. Впоследствии Лаваль выставлял десяток картин рядом с Гогеном, Эмилем Бернаром, Луи Анкетеном, Жорж-Даниэлем де Монфрейдом в кафе «Volpini» по случаю Всемирной выставки 1889 года. Шарль Лаваль скончался от туберкулёза в возрасте 32 лет во время своего пребывания в Каире. Тело художника было перевезено во Францию и предано земле в Париже.
 |
 |
| «Автопортрет», 1888 | «Пейзаж на Мартинике», 1887 |
Народився Матвій Генріхович МАНІЗЕР (17 березня 1891, Санкт-Петербург — 20 грудня 1966, Москва) — російський радянський скульптор.
У 1908–1909 роках навчався в Центральному училищі технічного малювання Штігліца, у 1909–1911 роках — у Художній школі Товариства пересувних виставок, в 1911–1916 роках — в Петербурзькій академії мистецтв (у Володимира Беклемішева). З 1921 року — на викладацькій роботі. У 1937–1941 — голова правління Ленінградського відділення Союзу художників РРФСР.
Створив ряд пам'ятників монументальної скульптури, в тому числі Тарасу Шевченку у Києві і Харкові, Іллі Рєпіну у Чугуєві. Пам'ятник Шевченку в Харкові (1935 р.) Ма́нізера вважається найкращим у світі пам'ятником поетові.
 |
 |
| Пам'ятник Тарасу Шевченку роботи М. Г. Ма́нізера в Харкові (1935) |
-Народився Ростислав Михайлович ЗВЯ́ГІНЦЕВ (17 березня 1938, с-ще Кіровське Сахалінська обл., РФ) – живописець. Заслужений художник України (1988).
Закінчив Дніпропетровське художнє училище — викладачем був Микола Боровський, в 1967 — Київський державний художній інститут. Вчився у А. Пламеницького, В. Пузиркова, І. Тихого. З 1968 року живе та працює в Києві; згодом переїхав до Рівного. Працював у 1967–2007 у Рівненських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України. Член Національної спілки художників України від 1976. Брав участь у багатьох обласних, республіканських, всесоюзних та закордонних виставках. Персональні виставки – у Рівному (1975, 1990, 1995, 2006), смт Клевань (Рівненської обл., 1987), Львові (1988), Луцьку (1989), Києві (2000, 2003, 2008). Основні галузі – станковий і монументальний живопис. У творчості поєднує традиції національної школи з досвідом європейського імпресіонізму.
 |
 |
| «Осінь» |
17 марта 1941 года открылась Национальная галерея искусства (англ. National Gallery of Art) – художественный музей в Вашингтоне (США).
Галерея основана в 1937 году Конгрессом США на основе крупных частных коллекций. В 1941 было закончено строительство здания галереи (архитектор Джон Рассел Поуп), которое стало в те годы самым большим в мире сооружением из мрамора. В экспозиции представлены произведения европейского и американского искусства: картины, графика, скульптуры, рисунки, фотографии, предметы декоративно-прикладного искусства.
Коллекция насчитывает около 1200 картин (особенно широко представлены полотна итальянских, французских и американских мастеров), здесь одно из лучших в мире собраний живописи итальянского Возрождения, произведения голландского и испанского барокко. Правительством США галерее были переданы 20 тыс. рисунков и акварелей, изображающих историю американских ремёсел и народного искусства.
Для современного искусства в 1978 было открыто Восточное здание галереи. Последнее дополнение к комплексу — сад скульптур (1999).
 |
 |
| Картина Леонардо да Винчи «Джиневра Бенчи» — один из шедевров галереи |
Постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 1998 року колишній Київський художній інститут отримав назву Академія образотворчого мистецтва і архітектури (з 2000 року - в статусі Національної).
Сьогодні це вищий мистецький навчальний заклад, що має академічне спрямування і готує фахівців живопису, скульптури, графіки, театрально-декораційного мистецтва, архітектури, реставрації творів мистецтва, мистецтвознавства та артменеджменту.
Історична довідка: Українська академії мистецтва була заснована в Києві в 1917 році. Статут Академії затвердила Центральна Рада 5 листопада 1917 року. Урочисте відкриття відбулося 5 грудня того ж року. Першим ректором Академії став художник Федір Кричевський.
Першими професорами Академії були знамениті українські художники М. Бойчук, М. Бурачек, В. Кричевський, Ф. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, М. Жук, Г. Нарбут.
У 1924 році Академія була перетворена в Київський художній інститут. Інститут розмістився в будівлі колишньої Київської духовної семінарії, де розташовується і понині. У різні роки носив назви Київський інститут пролетарської художньої культури, Всеукраїнський художній інститут, Київський державний художній інститут, з 1992 року - знову Українська академія мистецтв.
 |
 |