17 марта -Музей українського живопису

17 марта

Денис КАЛВЕРТ, він же Діонізіо Фламандець (близько 1540, Антверпен - 17 березня 1619, Болонья) - італійський художник болонської школи, за походженням - фламандець.

З 1570 року працював у Болоньї, з 1572 року - в Римі. У 1574 р повернувся до Болоньї, відкрив там власну школу, серед учнів якої - Доменікіно, Франческо Альбані, Гвідо Рені. Глибоко вивчав анатомію, архітектуру, історію. Під його впливом склалася Школа Карраччі, яка суперничала з ним в Болоньї.

«Містичний шлюб Святої Катерини Олександрійської» «Агонія в Гетсиманському саду»


Родился Франсуа ЖИРАРДОН (17 марта 1628, Труа — 1 сентября 1715, Париж) — французский скульптор.

Учился у местного скульптора Бодессона, а в 1648 году предпринял поездку в Рим, где учился у Дж.-Л. Бернини. Вернувшись оттуда в 1652 году в Париж, снискал благорасположение живописца Ш. Лебрена, всесильного в то время в делах французского искусства, в результате чего у него появилось множество заказов, которые он исполнял с большим техническим мастерством и внешней эффектностью, но без глубины выражения, в напыщенном, театральном вкусе, господствовавшем в эпоху Людовика XIV.

С 1666 г. Жирардон много работает в Версале. Здесь были созданы скульптурная группа «Похищение Прозерпины Плутоном» (Колоннада Мансара в парке Королевского дворца, 1677), скульптурная группа «Аполлон и нимфы» (1666—1673), рельеф водоема «Купающиеся нимфы» (1675), «Похищение Персефоны» (1677—1699), «Победа Франции над Испанией» (1680—1682), скульптура «Зима» (1675—1683) и др.

Важнейшее произведения этого художника - конная статуя короля Людовика XIV (1692), украшавшая Вандомскую площадь в Париже и уничтоженная во время Великой Французской революции (бронзовая модель в уменьшенном виде хранится в Лувре, в Париже).

«Аполлон и нимфы»


Родился Антон Доминик ФЕРНКОРН (17 марта 1813, Эрфурт — 16 ноября 1878, Вена) — австрийский скульптор.

Фернкорн учился у Людвига Михаеля Шванталера в Мюнхене. В 1840 году переезжает в Вену и принимает участие в местном протесте против нео-классицизма. Он заново открывает барочную скульптуру и это выражается в его конной скульптуре эрцгерцога Карла (1859), который одержал победу над Наполеоном в Асперн-Эсслингская битве. В этой своей работе скульптор умело выполнил задачу создания крупной скульптуры всадника с конём, балансирующем на задних ногах.

Скульптура эрцгерцога Карла Конная статуя Евгения Савойского

Конная статуя Евгения Савойского оказалась менее удачной и ко времени её открытия в 1865 году психическое расстройство, от которого страдал Фарнкорн, не позволило скульптору продолжить своё творчество. Фернкорн также известен своими скульптурными портретами, в том числе бюстом Франца Иосифа I, и признанным анималистом, создавшим такую работу как, например, «Аспернский лев» в Вене. Фернкорн заведовал императорской литейной в Вене.

«Аспернский лев»


Народився Михайло Олександрович ВРУБЕЛЬ (17 березня 1856, Омськ — 14 квітня 1910, Санкт-Петербург) — російський художник-символіст дансько-польського походження, автор живописних полотен, декоративних панно, фресок і книжкових ілюстрацій.

Батько художника був офіцером і походив з прусської Польщі («wróbel» польською — горобець). Мати була данкою, але померла, коли хлопчику було лише три роки. Родина часто переїжджала — Омськ, Астрахань, Петербург, Одеса, Саратов, де юний Михайло Врубель навчався у випускника Академії мистецтв А. С. Годіна. Гімназію Михайло закінчив в Одесі і поступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Юриспруденція мало приваблювала юнака, який одночасно відвідував вечірній клас П. П. Чистякова в Академії мистецтв. Університет Врубель все ж таки закінчив із золотою медаллю, але 1880 року продовжив навчання у Павла Чистякова в Імператорській Академії мистецтв. Молодий художник відразу почав вирізнятися яскравим талантом та своєрідністю стилю.

«Царівна-Лебідь», 1900. Державна Третьяковська галерея, Москва

У 1884 році професор А. В. Прахов запросив Врубеля до Києва для роботи над реставрацією Кирилівської церкви XII ст. У Києві художник провів (з перервами) близько п’яти років, тут остаточно склався його стиль. У майстерні поблизу Андріївської церкви Врубель працював над своїм «Демоном». У Києві Михайло Олексійович закохався спочатку в Емілію Львівну Прахову, потім в італійську циркову наїзницю А.Гаппе – Врубель написав її портрет на коні зверху картини «Моління про чашу», яка вже була за 300 рублів продана цукрозаводчику і колекціонеру Івану Терещенку. Художнику довелося терміново написати для Терещенка іншу картину – «Дівчинка на тлі перського килима», на якій зображена Маня, дочка власника позичкової каси (!) Г.Дахновича.

«Дівчинка на тлі перського килима», 1886. Київський національний музей російського мистецтва

Для Кирилівської церкви Врубель написав ікони «Божа матір з Немовлям», «Христос» «Кирило» і «Афанасій», створив настінні розписи «Сходження святого духа на апостолів», «Надгробний плач», «В’їзд до Єрусалима». Були виконані ескізи для Володимирського собору, однак Врубель так і не приступив до розпису (раніше він виконав для собору тільки деякі орнаменти.

Складний характер Врубеля привів до розриву відносин із Праховим. З вересня 1889 року він жив у Москві, працював разом з Валентином Сєровим і Костянтином Коровіним. Оформив у стилі модерн особняки відомих меценатів Сави Мамонтова та Сави Морозова. Також брав участь в оформленні вистав Російської приватної опери Сави Мамонтова, де познайомився із своєю майбутньою дружиною – співачкою, колишньою киянкою Надією Забело.

На початку 1902 року у художника з’явилися ознаки душевного розладу. Це сталося на виставці «Мир искусства», де експонувалася картина Врубеля «Демон скинутий». Художник кожного ранку приходив до залу й перемальовував деталі картини

«Демон скинутий», 1902. Державна Третьяковська галерея, Москва

Михайла Олександровича перевозили з однієї відомої клініки до іншої, але хвороба була невиліковною. Врубель продовжував працювати, у листопаді 1905 року він був удостоєний звання академіка. Наприкінці лютого 1906 року художник повністю втратив зір.

У тому ж 1906 році С. П. Дягілєв влаштував ретроспективу творів художника на виставках «Мира искусства» в Санкт-Петербурзі та російського мистецтва на Осінньому Салоні в Парижі, де роботами Врубеля захоплювався Пабло Пікассо.

На похоронах художника натхненну промову виголосив поет Олександр Блок: «Перед тем, що Врубель та йому подібні відкривають людству раз у століття, я вмію лише тремтіти. Тих світів, які бачили вони, ми не бачимо».

«Автопортрет» «Демон сидячий». 1890


Родился Шарль ЛАВАЛЬ (17 марта 1862 года, Париж — 27 апреля 1894 года, там же) — французский живописец, связанный с движением синтетизма (постимпрессионизм) и «школой Понт-Авена».

Сын архитектора. Ученик Леона Бонна и Фернана Кормона, Лаваль посылал свой буколический пейзаж «Сельский двор в Барбизоне» на салон 1880 года. Участвовал в салоне 1883 года. Среди его товарищей по художественной студии были Тулуз-Лотрек, Эмиль Бернар и Луи Анкетен.

В 1886 году Лаваль в пансионе для художников встретился и подружился с Полем Гогеном. В поисках экзотики, которая могла бы им дать ключ к «иному» искусству, Гоген и Лаваль в 1887 году отправились в Панаму, а затем уехали на Мартинику. Перенесший дизентерию и страдающий приступами безумия, вплоть до попытки самоубийства, Лаваль вернулся с Антильских островов в 1888 году, через несколько месяцев после своего знаменитого спутника. Он привёз картины и акварели, очаровавшие Гогена. Между тем, Гоген сошёлся с Эмилем Бернаром. Вместе три художника начали формировать новый синтаксис художественной пластики - синтетизм. Много лет спустя, когда Лаваль будет забыт, Бернар и Гоген, став непримиримыми врагами, будут оспаривать друг перед другом изобретение этого революционного живописного новшества, скрывая роль Лаваля.

В Понт-Авене Лаваль, страдавший от туберкулеза, рисовал очень мало. С целью обмена Винсент ван Гог заказал ему автопортрет. Впоследствии Лаваль выставлял десяток картин рядом с Гогеном, Эмилем Бернаром, Луи Анкетеном, Жорж-Даниэлем де Монфрейдом в кафе «Volpini» по случаю Всемирной выставки 1889 года. Шарль Лаваль скончался от туберкулёза в возрасте 32 лет во время своего пребывания в Каире. Тело художника было перевезено во Францию и предано земле в Париже.

«Автопортрет», 1888 «Пейзаж на Мартинике», 1887


Народився Матвій Генріхович МАНІЗЕР (17 березня 1891, Санкт-Петербург — 20 грудня 1966, Москва) — російський радянський скульптор.

У 1908–1909 роках навчався в Центральному училищі технічного малювання Штігліца, у 1909–1911 роках — у Художній школі Товариства пересувних виставок, в 1911–1916 роках — в Петербурзькій академії мистецтв (у Володимира Беклемішева). З 1921 року — на викладацькій роботі. У 1937–1941 — голова правління Ленінградського відділення Союзу художників РРФСР.

Створив ряд пам'ятників монументальної скульптури, в тому числі Тарасу Шевченку у Києві і Харкові, Іллі Рєпіну у Чугуєві. Пам'ятник Шевченку в Харкові (1935 р.) Ма́нізера вважається найкращим у світі пам'ятником поетові.

Пам'ятник Тарасу Шевченку роботи М. Г. Ма́нізера в Харкові (1935)


-Народився Ростислав Михайлович ЗВЯ́ГІНЦЕВ (17 березня 1938, с-ще Кіровське Сахалінська обл., РФ) – живописець. Заслужений художник України (1988).

Закінчив Дніпропетровське художнє училище — викладачем був Микола Боровський, в 1967 — Київський державний художній інститут. Вчився у А. Пламеницького, В. Пузиркова, І. Тихого. З 1968 року живе та працює в Києві; згодом переїхав до Рівного. Працював у 1967–2007 у Рівненських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України. Член Національної спілки художників України від 1976. Брав участь у багатьох обласних, республіканських, всесоюзних та закордонних виставках. Персональні виставки – у Рівному (1975, 1990, 1995, 2006), смт Клевань (Рівненської обл., 1987), Львові (1988), Луцьку (1989), Києві (2000, 2003, 2008). Основні галузі – станковий і монументальний живопис. У творчості поєднує традиції національної школи з досвідом європейського імпресіонізму.

«Осінь»


17 марта 1941 года открылась Национальная галерея искусства (англ. National Gallery of Art) – художественный музей в Вашингтоне (США).

Галерея основана в 1937 году Конгрессом США на основе крупных частных коллекций. В 1941 было закончено строительство здания галереи (архитектор Джон Рассел Поуп), которое стало в те годы самым большим в мире сооружением из мрамора. В экспозиции представлены произведения европейского и американского искусства: картины, графика, скульптуры, рисунки, фотографии, предметы декоративно-прикладного искусства.

Коллекция насчитывает около 1200 картин (особенно широко представлены полотна итальянских, французских и американских мастеров), здесь одно из лучших в мире собраний живописи итальянского Возрождения, произведения голландского и испанского барокко. Правительством США галерее были переданы 20 тыс. рисунков и акварелей, изображающих историю американских ремёсел и народного искусства.

Для современного искусства в 1978 было открыто Восточное здание галереи. Последнее дополнение к комплексу — сад скульптур (1999).

Картина Леонардо да Винчи «Джиневра Бенчи» — один из шедевров галереи


Постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 1998 року колишній Київський художній інститут отримав назву Академія образотворчого мистецтва і архітектури (з 2000 року - в статусі Національної).

Сьогодні це вищий мистецький навчальний заклад, що має академічне спрямування і готує фахівців живопису, скульптури, графіки, театрально-декораційного мистецтва, архітектури, реставрації творів мистецтва, мистецтвознавства та артменеджменту.

Історична довідка: Українська академії мистецтва була заснована в Києві в 1917 році. Статут Академії затвердила Центральна Рада 5 листопада 1917 року. Урочисте відкриття відбулося 5 грудня того ж року. Першим ректором Академії став художник Федір Кричевський.

Першими професорами Академії були знамениті українські художники М. Бойчук, М. Бурачек, В. Кричевський, Ф. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, М. Жук, Г. Нарбут.

У 1924 році Академія була перетворена в Київський художній інститут. Інститут розмістився в будівлі колишньої Київської духовної семінарії, де розташовується і понині. У різні роки носив назви Київський інститут пролетарської художньої культури, Всеукраїнський художній інститут, Київський державний художній інститут, з 1992 року - знову Українська академія мистецтв.