17 января -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68
Музей працює: середа – неділя з 11.00 – 19.00
Понеділок -вівторок – ВИХІДНИЙ

17 января

Народився Антоніо дель ПОЛАЙОЛО (Антоніо ді Якопо Бенчі) (17 січня 1433, Флоренція - 4 лютого 1498, Рим) - італійський живописець, скульптор, ювелір і гравер. Представник флорентійської школи пізнього кватроченто *.

Працював у співдружності з братом П'єро дель Поллайоло (1443-1496). Поллайоло був разом з Боттічеллі і Верроккйо одним з творців нового художнього напряму, який суттєво відрізняє флорентійську школу останній третині XV ст. (т. зв. Епохи Лоренцо Прекрасного) від попереднього етапу флорентійського Раннього Відродження. Поллайоло також займає важливе місце в історії європейської гравюри.

* Кватроченто, також кваттроченто (італ. Quattrocento, «чотириста», скорочено від mille quattrocento - «тисяча чотириста») - загальноприйняте позначення епохи італійського мистецтва XV століття, що співвідноситься з періодом раннього італійського Відродження.

«Портрет молодої жінки».
1465. Державний музей. Берлін
«Святі Вінсент, Яків і Євстахій».
Близько 1466. Галерея Уффіці, Флоренція


Йоса БУСОН (1716, с. Кема повіту Хіґасінарі провінції Сеццу — 17 січня 1784, Кіото) — японський культурний діяч, поет і художник періоду Едо. Представник поетичного жанру хайку та художнього стилю нан-ґа. Справжнє прізвище — Таніґуті. Мав багато псевдонімів.

Походив з родини заможного селянина. В середині 1730-х він самостійно вирушив до міста Едо навчатися малюванню, китайській і японській поезії. 1737 року хлопець став учнем Хаяно Хадзіна, наступника легендарного Басьо. Після смерті наставника 1742 року, він перебрався до міста Юкі в провінції Сімоцуке, де став навчатися у майстра Ісаоки Ґанто. 1745 року Бусон прийняв чернечий постриг у монастирі Ґуґьо, який прикрасив своїми настінними розписами.

Бусон віддавав перевагу китайському стилю над японським, малюючи переважно тушеві пейзажі та образи китайських божеств і святих. Завдяки завершенню в 1763 році двох великих настінних розписів «Гори і води» та «Дикі коні» він здобув у столиці визнання одного з провідних художників.

«Зозуля»

Протягом 1764—1772 років Бусон переважно займався малюванням. В цей час він здійснив подорож до провінції Санукі в 1766—1768 роках, де розвинув оригінальну техніку передачі кольору відтінками туші. Після цього 1771 року Бусон спільно з Іке но Тайґою створив серію картин «Десять зручностей, десять приємностей», яка вважається шедевром японського інтелектуального стилю будзін-ґа нового часу. Бусон також активно почав складати нові хайку, використовуючи мотиви японської класичної літератури й історії та естетичні прийоми китайської романтичної поезії.

Сам Бусон мислив себе не стільки як поет, скільки як художник. Проте японські інтелектуали вважали навпаки і щорічно сходилися до Кіото, аби отримати настанови від від Бусона-поета. Після 1777 року літературна активність Бусона спала. Він повністю присвятив себе малюванню, переклавши турботи поетичної школи на плечі учня Кіто.

Йоса Бусон (портрет пензля Ґосюна) «Круки і яструб»


Народився Леон (Антуан-Леон) МОРЕЛЬ-ФАТІО (17 січня 1810, Руан - 2 березня 1871, Париж) - французький художник-мариніст.

Народився в сім'ї дрібного дворянина. У 1827 році навчався навігації в Британській палаті торгового флоту. Подорожував по Італії та Близькому Сходу, вивчаючи живопис. У 1830 році Морель-Фатіо входив до складу французького флоту під час експедиції в Алжир. Після цього він написав кілька картин, які принесли йому успіх в Салоні 1833 року. У 1836 році Луї-Філіп замовив художнику для історичного музею в Версалі картини, що зображають захоплення Алжиру французами. Морель-Фатіо брав участь у плаванні з адміралом Жан-П'єром, а в 1840 році написав картину про повернення Наполеона до Франції.

Морель-Фатіо займався і державною діяльністю - був асистентом куратора, а потім куратором військово-морської колекції Лувра, у 1850 році він створив етнографічний і китайський відділи музею. З 1860 по 1869 рік він був мером в 20-му окрузі Парижа. Кавалер ордена Почесного легіону (1846).

«Королева Вікторія в Шербурі, 6 серпня 1858»


Народився Юзеф БРОДОВСЬКИЙ (Юзеф Бродовський-молодший) (17 січня 1828, Варшава - 4 вересня 1900, там само) - польський художник.

Народився в сім'ї з багатими художніми традиціями. Син художника, педагога, найбільшого представника класицизму в польському живописі Антонія Бродовського. Молодший брат художника Тадеуша Бродовського.

Перші уроки живопису отримав у батька. Пізніше в 1844-1851 навчався в Школі витончених мистецтв у Варшаві під керівництвом Рафала Гадзевича. У 1853 як стипендіат разом з Войцехом Герсоном вирушив до Санкт-Петербурга для продовження навчання в Імператорській Академії мистецтв. До 1856 його педагогом був академік, заслужений професор батального живопису, член Ради Імператорської Академії мистецтв Б. П. Віллевальде.

Після закінчення Петербурзької академії Ю. Бродовський поїхав до Франції, де в Парижі удосконалював майстерність під керівництвом «короля баталістів» Ораса Верне. У 1858 здійснив поїздку до Італії, через рік повернувся на батьківщину.

Юзеф Бродовський відомий завдяки своїм картинам батального та історичного жанрів. Писав також жанрові полотна і пейзажі. Активно співпрацював як ілюстратор з тижневиком «Tygodnik Ilustrowany», в якому також було надруковано багато репродукцій його картин (1860-1898). Серед улюблених тем його творів були коні.

«Переправа Наполеона через Ельбу», 1895


Народився Ежен КАР’ЄР (17 січня 1849, Гурне, департамент Сени і Марни - 27 березня 1906, Париж) - французький живописець і графік.

Навчався в Національній вищій школі образотворчих мистецтв в Парижі у А. Кабанеля. Писав наповнені почуттям жанрові картини, особливо вдало передавав тему материнства. Автор релігійних полотен і психологічних портретів Доде, Анатоля Франса, Поля Верлена, Родена, Е. Гонкура і ін.

Особливістю стилю Кар’єра є навмисна бідність палітри, яку художник скоротив до декількох тонів сірого кольору. Різкий поділ картини на плани також є відмінною рисою живопису Ежена Кар’єра. Також займався літографією і сценографією. У 1898 році створив фрески для Сорбонни і паризької ратуші. У 1897 році організував приватну художню школу - Академію Кар’єра (фр. Acadèmie Carrière), в якій, серед інших, деякий час навчалися Анрі Матісс і Андре Дерен.

Автопортрет «Жінка з дитиною на колінах»


Народився Іван Іванович ТРУШ (17 січня 1869, Висоцько, Бродівський повіт, Австро-Угорщина — 22 березня 1941, Львів) — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Зять Михайла Драгоманова. Його називали поетом кольору та Сонця.

Вчився у Краківській Школі образотворчих мистецтв (1891 — 1897, у класі Леона Вичулковського і Яна Станіславського), у Відні (1894) і Мюнхені (1897, у Антона Ажбе); під час студій у Кракові приятелював з Василем Стефаником.

З 1898 у Львові, де включився в українське мистецьке і громадське життя, зблизився з Іваном Франком і Науковим Товариством ім. Шевченка (НТШ), для якого виконував різні мистецькі роботи (зокрема портрети).

«Портрет Івана Франка», 1940

Труш здійснив мистецькі подорожі до Криму (1901 — 1904), Королівства Італія (1902, 1908), Єгипту і Палестини (1912). Ініціював і організував перші мистецькі професійні товариства в Галичині: Товариство для розвою руської штуки (1898) та його три виставки, Товариство прихильників української науки, літератури і штуки (1905) і його першу «Виставку українських артистів», в якій взяли участь також київські митці: Михайло Жук, Микола Бурачек, Фотій Красицький. 1905 видавав (з С. Людкевичем) перший український мистецький журнал «Артистичний вісник». Виголошував прилюдні лекції з мистецтва і літератури, виступав як критик і публіцист.

«Біля берегів Італії», 1900-1910-і

Іван Труш — один з найвизначніших українських митців-імпресіоністів, вельми своєрідний колорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. В численній мистецькій спадщині Труша понад 6 000 робіт, переважно пейзажів. Мазок картин Труша соковитий, колорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції. Труш створив галерею психологічних, академічних за типом, портретів.

«Тремібітарі»

Перша виставка Труша відбулася у Львові 1899 р. Відтоді часто виступав з індивідуальними виставками та брав участь в збірних виставках українських і польських митців у Львові, Києві, Полтаві, Кракові, Познані, Варшаві, а також Лондоні, Відні, Софії. Велика ретроспективна виставка його творів відбулася посмертно у Львові 1941 року. Найбільша колекція його картин знаходиться у Львівському національному музеї. Там же, у Львові, діє Художньо-меморіальний музей І.І. Труша, споруджено пам'ятник художнику.

Крізь усю творчість митця пройшов мотив самотньої сосни посеред степу (створив декілька цих однойменних пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора.

«Самітня сосна», 1930-і


Народився Казими́р (Казімеж) СІХУЛЬСЬКИЙ (17 січня 1879, Львів — 6 листопада 1942, там само) — визначний польський маляр і графік, який працював у Львові.

Закінчивши гімназію, Сіхульський навчався у Львівському університеті, пізніше — у Краківській академії образотворчих мистецтв. Його викладачами, серед інших, були Я. Мегофер, Л. Вичулковський, С. Виспянський. У 1904 році Казимир Сіхульський разом з Михайлом Бойчуком були відзначені серед найкращих випускників Краківської академії срібними медалями.

«Весна», триптих. 1909

Продовжив навчання у Віденській академії мистецтв та в академії Колароссі у Парижі. Незабаром Сіхульський відкрив для себе мальовничу Гуцульщину. Цей гірський край відтоді займе важливу нішу у мистецтві художника.У 1910-1930-х роках полотна Сіхульського гуцульської тематики експонуються на виставках у Німеччині, Австрії, Італії, Голландії, Бельгії, Фінляндії, США.

У 1920-1930-х роках Сіхульський викладав малюнок у Львівській промисловій школі. В той час тут навчались Юзефа Кратохвиля-Відимська, Роман Сельський та інші. У 1930—39 — професор Краківської академії мистецтв. Під час німецької окупації після тяжкої хвороби художник помер.

Автопортрет, 1909 «Гуцул з вівцями», 1906


Народився Бернард Михайлович КРАТКО́ (справжнє ім'я – Арон-бер Шимон; 17 січня 1884, Варшава, Російська імперія — 1 серпня 1960, Київ) — український скульптор єврейського походження, чоловік скульпторки Жозефіни Діндо. Професор Київського художнього інституту (1925–1936).

Працюючи учнем типографії, навчався у вечірній школі мистецтв при музеї в майстерні К. Дуніковського. У 1901–1906 роках навчався у Варшавському художньому інституті (спочатку живописний факультет, потім скульптурне відділення). По закінченні інституту був премійований поїздкою до Німеччини, Єгипту, Італії. Зацікавившись єврейським народним мистецтвом, у 1910–1911 роках їздив Польщею в пошуках старосвітських ритуальних предметів і традиційного одягу. 1913 року виконав для Варшави декоративну скульптуру-фонтан «Чотири пори року».

В 1916 році переїхав до Петербурга, а в 1918 році — в Україну до Києва, у 1920 році до Харкова (1920–1925), а потім працював у Київському художньому інституті (1925–1935), де викладав скульптуру. 7 грудня 1937 заарештований за звинуваченням у зв'язках «з ворогом народу Бойчуком» і засуджений до заслання на невизначений термін» до Середньої Азії. Місцева влада м. Чарджоу (Туркменістан) кате¬горично заборонила Кратко займатися мистецтвом. Працював штукатуром, організував для робітничої молоді студію рисунка й живопису, налагодив в謬готовлення малої скульптури для місцевих потреб.

У 1945 році знову повернувся до Києва, у 1948 році переїхав на Донбас. Після смерті Сталіна переїхав до Києва. Створював погруддя, портрети, композиції, пам’ятники. Більшість творів Бернарда Кратка втрачено, але деякі з них зберігаються в Національному художньому музеї України.



Народився Іштван СЬОНІ (17 січня 1894, Уйпешт - 30 серпня 1960, Забегені) - угорський живописець і графік.

Народився поблизу Будапешта. Навчався в Академії мистецтв у Будапешті. У 1914 році приїхав вчитися живопису в колонію угорських художників в Надьбані. Він був першим учнем Кароля Ференчі, який заснував там школу, потім навчався у Іштвана Реті. В кінці 1920 Сьоні оселився в Забегені. Базуючись на «надьбанських» традиціях, він створив свій стиль в сонячних кольорах і м'яких тонах. Писав ліричні пейзажі, жанрові картини. Від 1938 року аж до своєї кончини, він був викладачем в художній школі. У 1967 році в Забегені відкритий музей художника.

«Автопортрет». 1928 «Блакитний Дунай». 1935


Народився Григорій Іванович СИНИЦЯ (17 січня 1908, Одеса — 10 жовтня 1996, Кривий Ріг) — заслужений художник України (1996), лауреат Шевченківської премії 1992 року за відродження української колористичної школи.

1914 року переніс важку хворобу і став інвалідом дитинства, рано залишився сиротою. Виховувався в дитячому притулку у Кіровограді (нині – Кропивницький). Навчався в Кіровоградському художньо-промисловому училищі, потім в Одеській середній художній школі, де вчив його теоретик авангарду М. К. Гершенфельд. По тому вчився в Київському художньому інституті у майстерні Миколи Рокицького — одного із учнів М. Бойчука, та Е. Холостенка. 1 рік займався у майстерні професора Падалки. Переслідувався владою як формаліст, націоналіст та абстракціоніст. Не бажаючи зраджувати школу Бойчука, на 5 курсі Синиця залишає інститут і займається самоосвітою. 1941 року в Києві відбулася персональна виставка.

Після війни працював на заводі «Керамік» Києва майстром-технологом, виконував завдання по відновленню міста: облицювання теракотою Головпоштамту, будинків на Хрещатику, вулиці Червоноармійській. Кандидатуру Синиці було висунуто на здобуття Сталінської премії, та потім без будь-яких пояснень у ній було відмовлено.

У 1960-х Синиця з народними майстрами започаткував новий напрям — «Українська колористична школа» — шанування народної культури кольору як естетичного образу, материнської мови, національної та історичної категорії. Разом з учнями створює ряд монументальних ансамблів, в т.ч. мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії.

Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади у 1968 році Григорій Синиця змушений був переїхати до Кривого Рогу. Зараз у Кривому Розі створено музей у квартирі, де він мешкав.

Автопортрет «Поєдинок», 1971


17 січня 1912 року в новій будівлі відкрився Музей мистецтв Толедо (штат Огайо, США). Музей був заснований в 1901 році. Будівля двічі розширювалося (в 1920-х і 1930-х роках).

Музею належить значна колекція картин європейських і американських художників XIX-XX ст. і велика колекція виробів з художнього скла. Інтерес також представляють відділи античності, епохи Відродження і японського мистецтва.

Із музейного зібрання: Клод Моне. «Антіб», 1888

У 2001 р при музеї відкрився парк скульптури, розташований в створі вулиці Монро. Тут представлені твори скульпторів другої половини XX століття, переважно американських.

У серпні 2006 року для розміщення колекції виробів зі скла відкрився Скляний павільйон, котрий був дуже високо оцінений архітектурними критиками.

Із музейного зібрання. Лука Сіньйореллі. «Два оголених юнака». Близько 1490


Народився Василь Іванович СОКОЛЕНКО (17 січня 1922, с.Петриківка Дніпропетровської обл. – 26 квітня 2018, там само) — український майстер народного декоративного розпису та графіки, заслужений майстер народної творчості України. Член Національної спілки художників України з 1962 року.

1941 року закінчив Петриківську школу декоративного розпису, де навчався у славетної майстрині Тетяни Пати. У роки Другої світової війни був солдатом. У повоєнні роки повернувся до свого покликання – вже у 1949 брав участь в обласній художній виставці. Потім були численні всеукраїнські і міжнародні експозиції. Мотиви для своїх орнаментальних композицій він бере як традиційні, так і стилізовані ним квіти та злаки. Охоче малює В. Соколенко також птахів – реальних і фантастичних.

З 1971 по 1992 роки працював головним художником на фабриці петриківського розпису. Завдяки йому повернувся з небуття дерев'яний посуд, який здавна був у вжитку в запорізьких козаків. Краса цих речей чудово гармонує з характером ненав'язливого витонченого розпису. За 20 років педагогічної роботи гуртках-студіях та дитячій художній школі В.Соколенко вніс значний вклад у підготовку молодої зміни Петриківки. Багато його учнів стали майстрами і успішно творчо працюють у петриківському розписові.

Родина Соколенків — одна з найвідоміших серед послідовників та продовжувачів петриківського розпису. У часи перебудови Василь Іванович власноруч збудував хату-музей, що отримала статус і назву «Народний музей Соколенків». Тут зібрано до 600 експонатів — це роботи самого майстра, а також дружини, учнів і онуків Світлани Туренко і Дмитра Соколенка.



Народився Євген Спиридонович ЛОГВИНЕНКО (17 січня 1944, с. Володарське Кокчетавської обл.. Казахстан – 9 січня 2019, Дніпро) – дніпровський живописець, майстер тематичної картини і пейзажу. Заслужений художник України (2015).

Народився в Казахстані. 1950 року родина повернулась до. Дніпропетровська. У 1964 році Євген Логвиненко закінчив Дніпропетровське художнє училище. Продовжив навчання у Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна AM СРСР, який закінчив у 1975. За дипломну роботу – картину «У звільненому селі» - отримав оцінку «відмінно». Член Національної спілки художників України з 1977.

Автор картин на історичну та сучасну тематику, а також – міфологічну та біблійну. Часто звертався до теми козацтва. Писав також портрети і натюрморти. Основні твори: «У звільненому селі» (1975), «Портрет вчительки» (1975), «Початок» (1976), «Техогляд» (1977), «Весни цвітіння» (1977). Роботи художника брали участь у багатьох всеукраїнських та міжнародних виставках. Після 1990 року картини художника виставлялися в Австрії, Англії, Угорщині і Канаді.

«Страта на Голгофі», 1992