17 января -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68

17 января

Народився Антоніо дель ПОЛАЙОЛО (Антоніо ді Якопо Бенчі) (17 січня 1433, Флоренція - 4 лютого 1498, Рим) - італійський живописець, скульптор, ювелір і гравер. Представник флорентійської школи пізнього кватроченто *.

Працював у співдружності з братом П'єро дель Поллайоло (1443-1496). Поллайоло був разом з Боттічеллі і Верроккйо одним з творців нового художнього напряму, який суттєво відрізняє флорентійську школу останній третині XV ст. (т. зв. Епохи Лоренцо Прекрасного) від попереднього етапу флорентійського Раннього Відродження. Поллайоло також займає важливе місце в історії європейської гравюри.

* Кватроченто, також кваттроченто (італ. Quattrocento, «чотириста», скорочено від mille quattrocento - «тисяча чотириста») - загальноприйняте позначення епохи італійського мистецтва XV століття, що співвідноситься з періодом раннього італійського Відродження.

«Портрет молодої жінки».
1465. Державний музей. Берлін
«Святі Вінсент, Яків і Євстахій».
Близько 1466. Галерея Уффіці, Флоренція


Йоса БУСОН (1716, с. Кема повіту Хіґасінарі провінції Сеццу — 17 січня 1784, Кіото) — японський культурний діяч, поет і художник періоду Едо. Представник поетичного жанру хайку та художнього стилю нан-ґа. Справжнє прізвище — Таніґуті. Мав багато псевдонімів.

Походив з родини заможного селянина. В середині 1730-х він самостійно вирушив до міста Едо навчатися малюванню, китайській і японській поезії. 1737 року хлопець став учнем Хаяно Хадзіна, наступника легендарного Басьо. Після смерті наставника 1742 року, він перебрався до міста Юкі в провінції Сімоцуке, де став навчатися у майстра Ісаоки Ґанто. 1745 року Бусон прийняв чернечий постриг у монастирі Ґуґьо, який прикрасив своїми настінними розписами.

Бусон віддавав перевагу китайському стилю над японським, малюючи переважно тушеві пейзажі та образи китайських божеств і святих. Завдяки завершенню в 1763 році двох великих настінних розписів «Гори і води» та «Дикі коні» він здобув у столиці визнання одного з провідних художників.

«Зозуля»

Протягом 1764—1772 років Бусон переважно займався малюванням. В цей час він здійснив подорож до провінції Санукі в 1766—1768 роках, де розвинув оригінальну техніку передачі кольору відтінками туші. Після цього 1771 року Бусон спільно з Іке но Тайґою створив серію картин «Десять зручностей, десять приємностей», яка вважається шедевром японського інтелектуального стилю будзін-ґа нового часу. Бусон також активно почав складати нові хайку, використовуючи мотиви японської класичної літератури й історії та естетичні прийоми китайської романтичної поезії.

Сам Бусон мислив себе не стільки як поет, скільки як художник. Проте японські інтелектуали вважали навпаки і щорічно сходилися до Кіото, аби отримати настанови від від Бусона-поета. Після 1777 року літературна активність Бусона спала. Він повністю присвятив себе малюванню, переклавши турботи поетичної школи на плечі учня Кіто.

Йоса Бусон (портрет пензля Ґосюна) «Круки і яструб»


Народився Леон (Антуан-Леон) МОРЕЛЬ-ФАТІО (17 січня 1810, Руан - 2 березня 1871, Париж) - французький художник-мариніст.

Народився в сім'ї дрібного дворянина. У 1827 році навчався навігації в Британській палаті торгового флоту. Подорожував по Італії та Близькому Сходу, вивчаючи живопис. У 1830 році Морель-Фатіо входив до складу французького флоту під час експедиції в Алжир. Після цього він написав кілька картин, які принесли йому успіх в Салоні 1833 року. У 1836 році Луї-Філіп замовив художнику для історичного музею в Версалі картини, що зображають захоплення Алжиру французами. Морель-Фатіо брав участь у плаванні з адміралом Жан-П'єром, а в 1840 році написав картину про повернення Наполеона до Франції.

Морель-Фатіо займався і державною діяльністю - був асистентом куратора, а потім куратором військово-морської колекції Лувра, у 1850 році він створив етнографічний і китайський відділи музею. З 1860 по 1869 рік він був мером в 20-му окрузі Парижа. Кавалер ордена Почесного легіону (1846).

«Королева Вікторія в Шербурі, 6 серпня 1858»


Родился Эжен КАРРЬЕР (17 января 1849, Гурнэ, департамент Сены и Марны — 27 марта 1906, Париж) — французский живописец и график.

Учился в Национальной высшей школе изящных искусств в Париже у А. Кабанеля. Писал наполненные чувством жанровые картины, особенно удачно передавал тему материнства. Автор ряда религиозных полотен и психологических портретов Доде, Анатоля Франса, Поля Верлена, Родена, Э. Гонкура и др.

Особенностью стиля является преднамеренная бедность палитры, которую художник сократил до нескольких тонов серого цвета. Резкое разделение картины на планы, также является отличительной чертой живописи Эжена Каррьера. Также занимался литографией и сценографией. В 1898 году создал фрески для Сорбонны и парижской ратуши. В 1897 году организовал частную художественную школу — Академию Каррьер (фр. Acadèmie Carrière), в которой, среди прочих, некоторое время учились Анри Матисс и Андре Дерен.

Автопортрет «Женщина с ребенком на коленях»


Народився Іван Іванович ТРУШ (17 січня 1869, Висоцько, Бродівський повіт, Австро-Угорщина — 22 березня 1941, Львів) — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Зять Михайла Драгоманова. Його називали поетом кольору та Сонця.

Вчився у Краківській Школі образотворчих мистецтв (1891 — 1897, у класі Леона Вичулковського і Яна Станіславського), у Відні (1894) і Мюнхені (1897, у Антона Ажбе); під час студій у Кракові приятелював з Василем Стефаником.

З 1898 у Львові, де включився в українське мистецьке і громадське життя, зблизився з Іваном Франком і Науковим Товариством ім. Шевченка (НТШ), для якого виконував різні мистецькі роботи (зокрема портрети).

«Портрет Івана Франка», 1940

Труш здійснив мистецькі подорожі до Криму (1901 — 1904), Королівства Італія (1902, 1908), Єгипту і Палестини (1912). Ініціював і організував перші мистецькі професійні товариства в Галичині: Товариство для розвою руської штуки (1898) та його три виставки, Товариство прихильників української науки, літератури і штуки (1905) і його першу «Виставку українських артистів», в якій взяли участь також київські митці: Михайло Жук, Микола Бурачек, Фотій Красицький. 1905 видавав (з С. Людкевичем) перший український мистецький журнал «Артистичний вісник». Виголошував прилюдні лекції з мистецтва і літератури, виступав як критик і публіцист.

«Біля берегів Італії», 1900-1910-і

Іван Труш — один з найвизначніших українських митців-імпресіоністів, вельми своєрідний колорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. В численній мистецькій спадщині Труша понад 6 000 робіт, переважно пейзажів. Мазок картин Труша соковитий, колорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції. Труш створив галерею психологічних, академічних за типом, портретів.

«Тремібітарі»

Перша виставка Труша відбулася у Львові 1899 р. Відтоді часто виступав з індивідуальними виставками та брав участь в збірних виставках українських і польських митців у Львові, Києві, Полтаві, Кракові, Познані, Варшаві, а також Лондоні, Відні, Софії. Велика ретроспективна виставка його творів відбулася посмертно у Львові 1941 року. Найбільша колекція його картин знаходиться у Львівському національному музеї. Там же, у Львові, діє Художньо-меморіальний музей І.І. Труша, споруджено пам'ятник художнику.

Крізь усю творчість митця пройшов мотив самотньої сосни посеред степу (створив декілька цих однойменних пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора.

«Самітня сосна», 1930-і


Народився Казими́р (Казімеж) СІХУЛЬСЬКИЙ (17 січня 1879, Львів — 6 листопада 1942, там само) — визначний польський маляр і графік, який працював у Львові.

Закінчивши гімназію, Сіхульський навчався у Львівському університеті, пізніше — у Краківській академії образотворчих мистецтв. Його викладачами, серед інших, були Я. Мегофер, Л. Вичулковський, С. Виспянський. У 1904 році Казимир Сіхульський разом з Михайлом Бойчуком були відзначені серед найкращих випускників Краківської академії срібними медалями.

«Весна», триптих. 1909

Продовжив навчання у Віденській академії мистецтв та в академії Колароссі у Парижі. Незабаром Сіхульський відкрив для себе мальовничу Гуцульщину. Цей гірський край відтоді займе важливу нішу у мистецтві художника.У 1910-1930-х роках полотна Сіхульського гуцульської тематики експонуються на виставках у Німеччині, Австрії, Італії, Голландії, Бельгії, Фінляндії, США.

У 1920-1930-х роках Сіхульський викладав малюнок у Львівській промисловій школі. В той час тут навчались Юзефа Кратохвиля-Відимська, Роман Сельський та інші. У 1930—39 — професор Краківської академії мистецтв. Під час німецької окупації після тяжкої хвороби художник помер.

Автопортрет, 1909 «Гуцул з вівцями», 1906


Народився Бернард Михайлович КРАТКО́ (справжнє ім'я – Арон-бер Шимон; 17 січня 1884, Варшава, Російська імперія — 1 серпня 1960, Київ) — український скульптор єврейського походження, чоловік скульпторки Жозефіни Діндо. Професор Київського художнього інституту (1925–1936).

Працюючи учнем типографії, навчався у вечірній школі мистецтв при музеї в майстерні К. Дуніковського. У 1901–1906 роках навчався у Варшавському художньому інституті (спочатку живописний факультет, потім скульптурне відділення). По закінченні інституту був премійований поїздкою до Німеччини, Єгипту, Італії. Зацікавившись єврейським народним мистецтвом, у 1910–1911 роках їздив Польщею в пошуках старосвітських ритуальних предметів і традиційного одягу. 1913 року виконав для Варшави декоративну скульптуру-фонтан «Чотири пори року».

В 1916 році переїхав до Петербурга, а в 1918 році — в Україну до Києва, у 1920 році до Харкова (1920–1925), а потім працював у Київському художньому інституті (1925–1935), де викладав скульптуру. 7 грудня 1937 заарештований за звинуваченням у зв'язках «з ворогом народу Бойчуком» і засуджений до заслання на невизначений термін» до Середньої Азії. Місцева влада м. Чарджоу (Туркменістан) кате¬горично заборонила Кратко займатися мистецтвом. Працював штукатуром, організував для робітничої молоді студію рисунка й живопису, налагодив в謬готовлення малої скульптури для місцевих потреб.

У 1945 році знову повернувся до Києва, у 1948 році переїхав на Донбас. Після смерті Сталіна переїхав до Києва. Створював погруддя, портрети, композиції, пам’ятники. Більшість творів Бернарда Кратка втрачено, але деякі з них зберігаються в Національному художньому музеї України.



Родился Иштван СЬОНИ (17 января 1894 – 30 августа1960, Забегени) – венгерский живописец и график.

Родился близ Будапешта. Учился в Академии художеств в Будапеште. В 1914 году приехал учиться живописи в колонию венгерских художников в Надьбани. Был первым учеником Кароля Ференчи (Ferenczy Károly), основавшего там школу, затем учился у Иштвана Рети (Réti István). В конце 1920 художник поселился в Забегень (Zebegény). Основываясь на «надьбанских» традициях, он создал свой стиль в солнечных цветах и мягких тонах. Писал лирические пейзажи, жанровые картины. С 1938 года и вплоть до своей кончины он был преподавателем в художественной школе.

В 1967 году в Забегени открыт музей художника

«Автопортрет». 1928 «Голубой Дунай». 1935


Народився Григорій Іванович СИНИЦЯ (17 січня 1908, Одеса — 10 жовтня 1996, Кривий Ріг) — заслужений художник України (1996), лауреат Шевченківської премії 1992 року за відродження української колористичної школи.

1914 року переніс важку хворобу і став інвалідом дитинства, рано залишився сиротою. Виховувався в дитячому притулку у Кіровограді (нині – Кропивницький). Навчався в Кіровоградському художньо-промисловому училищі, потім в Одеській середній художній школі, де вчив його теоретик авангарду М. К. Гершенфельд. По тому вчився в Київському художньому інституті у майстерні Миколи Рокицького — одного із учнів М. Бойчука, та Е. Холостенка. 1 рік займався у майстерні професора Падалки. Переслідувався владою як формаліст, націоналіст та абстракціоніст. Не бажаючи зраджувати школу Бойчука, на 5 курсі Синиця залишає інститут і займається самоосвітою. 1941 року в Києві відбулася персональна виставка.

Після війни працював на заводі «Керамік» Києва майстром-технологом, виконував завдання по відновленню міста: облицювання теракотою Головпоштамту, будинків на Хрещатику, вулиці Червоноармійській. Кандидатуру Синиці було висунуто на здобуття Сталінської премії, та потім без будь-яких пояснень у ній було відмовлено.

У 1960-х Синиця з народними майстрами започаткував новий напрям — «Українська колористична школа» — шанування народної культури кольору як естетичного образу, материнської мови, національної та історичної категорії. Разом з учнями створює ряд монументальних ансамблів, в т.ч. мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії.

Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади у 1968 році Григорій Синиця змушений був переїхати до Кривого Рогу. Зараз у Кривому Розі створено музей у квартирі, де він мешкав.

Автопортрет «Поєдинок», 1971


Народився Василь Іванович СОКОЛЕНКО (17 січня 1922, с.Петриківка Дніпропетровської обл.) — український майстер народного декоративного розпису та графіки, заслужений майстер народної творчості України. Член Національної спілки художників України з 1962 року.

1941 року закінчив Петриківську школу декоративного розпису, де навчався у славетної майстрині Тетяни Пати. У роки Другої світової війни був солдатом. У повоєнні роки повернувся до свого покликання – вже у 1949 брав участь в обласній художній виставці. Потім були численні всеукраїнські і міжнародні експозиції. Мотиви для своїх орнаментальних композицій він бере як традиційні, так і стилізовані ним квіти та злаки. Охоче малює В. Соколенко також птахів – реальних і фантастичних.

З 1971 по 1992 роки працював головним художником на фабриці петриківського розпису. Завдяки йому повернувся з небуття дерев'яний посуд, який здавна був у вжитку в запорізьких козаків. Краса цих речей чудово гармонує з характером ненав'язливого витонченого розпису. За 20 років педагогічної роботи гуртках-студіях та дитячій художній школі В.Соколенко вніс значний вклад у підготовку молодої зміни Петриківки. Багато його учнів стали майстрами і успішно творчо працюють у петриківському розписові.

Родина Соколенків — одна з найвідоміших серед послідовників та продовжувачів петриківського розпису. У часи перебудови Василь Іванович власноруч збудував хату-музей, що отримала статус і назву «Народний музей Соколенків». Тут зібрано до 600 експонатів — це роботи самого майстра, а також дружини, учнів і онуків Світлани Туренко і Дмитра Соколенка.



Народився Євген Спиридонович ЛОГВИНЕНКО (17 січня 1944, с. Володарське Кокчетавської обл.. Казахстан) – дніпровський живописець, майстер тематичної картини і пейзажу. Заслужений художник України (2015).

Народився в Казахстані. 1950 року родина повернулась до. Дніпропетровська. У 1964 році Євген Логвиненко закінчив Дніпропетровське художнє училище. Продовжив навчання у Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна AM СРСР, який закінчив у 1975. За дипломну роботу – картину «У звільненому селі» - отримав оцінку «відмінно». Член Національної спілки художників України з 1977.

Автор картин на історичну та сучасну тематику, а також – міфологічну та біблійну. Часто звертається до теми козацтва. Пише портрети і натюрморти. Основні твори: «У звільненому селі» (1975), «Портрет вчительки» (1975), «Початок» (1976), «Техогляд» (1977), «Весни цвітіння» (1977). Роботи художника брали участь у багатьох всеукраїнських та міжнародних виставках. Після 1990 року картини художника виставлялися в Австрії, Англії, Угорщині і Канаді.

«Страта на Голгофі», 1992