15 сентября -Музей українського живопису

15 сентября

Народився Оттавіо ВАННІНІ (15 вересня 1585, Флоренція - 1643) - італійський художник епохи бароко, який працював в основному у Флоренції.

Навчався в протягом чотирьох років у посереднього художника на ім'я Джованні Баттіста Меркато (можливо, гравера), але потім Оттавіо продовжив навчання в Римі. Повернувшись у Флоренцію, створив багато робіт для місцевих церков і палаців.

Ім'я Ванніні стало широко відомим у 2007 році, коли в художньому музеї Мілуокі (США) 21-річний відвідувач Тімоті Кубену спочатку пробив кулаком полотно Оттавіо Ванніні «Тріумф Давида» (1640), а потім зірвав картину зі стіни і став топтати її. Картина отримала величезні пошкодження.

«Тріумф Давида» « Ребекка і Єлеазар у колодязя »


Ян Минсе МОЛЕНАР (1610, Харлем — 15 сентября 1668, там же) — нидерландский художник и график эпохи барокко.

Художественное образование Я.Моленар получил в мастерской Франса Халса. Большую часть своей жизни художник жил и работал в Харлеме. В 1648 году он переезжает в Амстердам, где приютил у себя в доме живописца Яна Ливенса Старшего. В творческом отношении находился под влиянием художницы Юдит Лейстер, с которой в 1636 году вступает в брак. Ян и Юдит имели пятерых детей.

Я.Моленар писал преимущественно жанровые полотна со сценками из деревенской и крестьянской жизни, в которых чувствуется влияние Ф.Халса и Ю.Лейстер, в особенности в цветовой гамме. Кроме этого, художник писал также портреты, аллегорические полотна, семейные и музыкальные сценки. Творчество Я.Моленара оказало влияние на работы Хармена Халса.

Оба брата Я.Моленара — Бартоломей Моленар и Клас Моленар тоже были художниками. Полотна Я.Моленара можно увидеть в крупнейших музеях Амстердама, Гааги, Лондона, Берлина, Франкфурта-на-Майне, Будапешта, Вены, Роттердама и др.

«Автопортрет с семьёй»


«Отречение св.Петра», 1636


Народилася Олена Львівна КУЛЬЧИЦЬКА (15 вересня 1877, м.Бережани на Тернопільщині — 8 березня 1967, Львів) — український графік, маляр, педагог. Народний художник УРСР (1956). Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1967). Автор понад 4 000 художніх творів.

На розвиток її мистецького обдарування мали вплив уроки батька, який сам цікавився живописом, мальовнича природа рідного краю, пам'ятники архітектури, поетика народних пісень, казок, переказів. 1894 року закінчила 8-класовий навчальний заклад при монастирі Сакраменток у Львові. Кілька місяців (у 1901–1902 роках) разом із сестрою Ольгою відвідувала Львівську Художньо-промислову школу (нині ЛДКДУМ ім. І. Труша), де отримала перші уроки роботи з аквареллю. Пізніше навчалась у щойно відкритій приватній художній школі С. Батовського-Качора та Р. Братковського. Згодом Олена вступає до Львівської студії художників реалістичного напрямку. В 1907 році вона закінчує Академію мистецтв у Відні.

«Мистецтво», триптих. 1906

У 1909 році Олена Кульчицька вперше виставила свої роботи у Львові. Успіх був незвичайний. Вона творила своєрідний літопис народного життя. Знаменною віхою в житті молодої мисткині був 1912 рік, коли вона вперше взяла участь у Київській українській художній виставці. Художниця власної сім'ї не мала, повністю присвятила своє життя мистецтву. Була співзасновником музею «Стривігор» у Перемишлі, де певний час проживала і творила.

Олена Кульчицька яскраво виявила себе в різних видах мистецтва: живопис, графіка, сакральний живопис (створила унікальний іконостас), народне прикладне мистецтво, килимарство; навіть проектувала меблі. З 1945 до 1954 роки Олена Кульчицька викладала графіку в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова, професором якого стала у 1948 році. Випускає серію ліногравюр «Лихоліття українського народу». Оформлення Олени Кульчицької увійшли до золотого фонду української книжкової ілюстрації («Слово о полку Ігоревім», «Тіні забутих предків», «Лис Микита»).

«Дерев'яна церква св.Юра в Дрогобичі, Бойківщина», 1931

Велику мистецьку й наукову вартість мають її альбоми акварелей «Народна архітектура західних областей УРСР» та «Народний одяг західних областей УРСР» (1959, більш ніж 100 малюнків). За 1928–1946 роки вона пройшла пішки майже всю Західну Україну, малюючи з натури.

«Автопортрет», 1917 «На свято», 1913


Родился Михаил Иванович МЕНЬКОВ (15 сентября 1885, Вильно, Российская империя — 1926, Ялта, СССР) — российский художник, фотограф. Деятель русского авангарда, ближайший помощник Казимира Малевича периода общества «Супремус».

В 1907 году впервые держал экзамены в Московское училище живописи, ваяния и зодчества (МУЖВЗ), но поступить не смог. Только спустя пять лет, в 1912 году, поступил на скульптурное отделение МУЖВЗ и затем исходатайствовал перевод на архитектурное отделение. Осенью 1914 года Меньков ушёл из художественного училища и уехал к семье в город Острог Волынской губернии.

Начиная с 1915 года, принимал участие почти во всех проектах Казимира Малевича и был его своеобразной «тенью». От Михаила Менькова осталось очень небольшое количество картин. Столь малая продуктивность могла быть связана с его работой фотографом. После Октябрьского переворота Михаил Меньков вошёл в Художественно-строительный подотдел Наркомпроса, возглавляемый Малевичем, и, вероятно, был неофициальным ассистентом в мастерской Малевича в Государственных свободных художественных мастерских.В 1921 году Михаил Меньков в связи с прогрессирующим туберкулёзом уехал в Ялту, откуда уже не вернулся.

«Газета», 1915


Родился Дмитрий Аркадьевич НАЛБАНДЯН (15 сентября 1906, Тбилиси — 2 июля 1993, Москва) — известный армянский художник. Лауреат двух Сталинских (1946, 1951) и Ленинской премии (1982). Народный художник СССР (1969). Герой Социалистического Труда (1976).

Учился в Тбилисской Академии художеств у Е. Е. Лансере и Е. М. Татевосяна, после чего работал художником-мультипликатором в «Госкинопроме» и на Одесской киностудии. В 1931 переехал в Москву. Налбандян получил известность как мастер советского парадного портрета, хотя также работал в жанрах пейзажа и натюрморта. Создал портреты многих представителей советской партийной элиты (в том числе И. В. Сталина, Н. С. Хрущева, Л. И. Брежнева), за что в художественных кругах его называли «первая кисть политбюро». Действительный член АХ СССР. В 1978 году за групповой портрет деятелей армянской культуры «Вернатун» («Могучая кучка») был награжден золотой медалью АХ СССР. Лучшие работы выполнены в свободной, пастозной, красочной живописной манере.

«Автопортрет», 1932 «Ереван строится», 1972


Народилася Маргарет Д. Х. КІН (15 вересня 1927, Нашвілл, штат Теннессі) - американська художниця, що здобула популярність завдяки портретам жінок і дітей, відмінною рисою яких є перебільшено великі очі.

На початку 60-х років XX століття роботи Маргарет Кін набули популярності, але продавалися під авторством її другого чоловіка Уолтера Кіна через упереджене ставлення суспільства до «дамського мистецтва». У 1964 році Маргарет покинула свою домівку і відправилася на Гаваї, де прожила 27 років, а у 1965 розлучилася з Уолтером. У 1970 році вона вийшла заміж втретє за письменника Дена Макгуайра. У тому ж році Маргарет публічно заявила про те, що саме вона написала всі роботи, що продавалися під ім'ям її колишнього чоловіка. Пізніше вона подала в суд на нього, бо Кін відмовлявся визнавати фальсифікацію. Під час слухання суддя зажадав від Маргарет і Уолтера написати портрет дитини з характерними великими очима. Уолтер Кін відмовився, пославшись на біль у плечі, а Маргарет написала картину за 53 хвилини. Суд постановив виплатити художниці 4 мільйони доларів компенсації. У 1990 році Федеральний апеляційний суд підтримав вердикт про наклеп, але скасував призначену компенсацію. Маргарет Кін не стала подавати новий позов. «Мені не потрібні гроші, - сказала вона. - Я тільки хотіла, щоб всі знали, що картини були моїми».

Біографія Маргарет Кін лягла в основу фільму Тіма Бертона «Великі очі».



15 вересня 1944 року в Києві було відкрито оновлений Музей західного і східного мистецтва (нині це Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків) - найзначніша збірка європейського та азіатського закордонного мистецтва в Україні.

Музей заснований 1919 року. Ядром колекції стало приватне зібрання видатних українських меценатів кінця 19 - початку 20 століть Богдана Івановича і Варвари Николівни Ханенків, в чиєму особняку і знаходиться музей. Вже на початку 20 століття колекція була високо оцінена в середовищі знавців і визнана кращою серед нових приватних колекцій того часу. Живопис і скульптура, гравюра, фарфор і кераміка, старовинні меблі, великокнязівське і візантійське золото, російська ікона і українське народне мистецтво, художні вироби Близького і Далекого Сходу - таким був склад ханенківського зібрання. Протягом свого існування музейна колекція постійно поповнювалася. Серед надходжень - твори нідерландської, фламандської та голландської художніх шкіл 17 століття петербурзького колекціонера В.Щавинського, твори з яготинського зібрання князів Рєпніних, Кабінету мистецтв Київського університету, приватних колекцій Терещенків, Сахновських, Гудим-Левковичів, музеїв Москви, Ленінграда, Києва. Цінним надходженням став подарунок Т.Жаспар - колекція творів китайського живопису і прикладного мистецтва 14-20 століть.

У роки Другої світової війни вдалося врятувати лише частину колекції, багато експонатів було втрачено. Серед найбільш цікавих післявоєнних надходжень були картини художника з США Рокуелла Кента (1882-1971), який передав сотню картин в подарунок СРСР. Київський музей отримав частину картин американця («Буря на морі», «Мислитель в Гренландії», «Старий господар, старий кінь, стара комора, старий світ»).

Перлинами колекції є єдині в Україні твори Дієго Веласкеса («Портрет інфанти Маргарити»), Джентіле Белліні («Портрет патриція»), «Мадонна з немовлям» Джованні Белліні і однойменна картина іншого італійського майстра - П'єро Перуджино. Є в музеї і легендарні графічні серії Гойї - «Лиха війни» і «Капрічос». Музей пишається і творами Х. де Сурбарана, А. Маньяско, Ф. Гварді, П. Рубенса, Пітера Брейгеля Молодшого, Я. Йорданса, Д. Тенірса, Д. Халса, Ф. Буше, Жака-Луї Давида. У зібранні є колекція давньоєгипетських раритетів. Відділ мистецтва Сходу, який нині вважається найбільшим в Україні, містить коштовну колекцію китайського живопису XV-ХX ст., а також японського та індійського мистецтва.

Будівля музею Із зібрання музею: Дієго Веласкес. «Портрет інфанти Маргарити»


Народився Олександр Андрійович БОРОДАЙ (15 вересня 1946, Дніпропетровськ, нині – м.Дніпро) - український живописець, графік, художник по емалі. Заслужений художник України від 2008 року.

У 1972 році закінчив Київський державний художній інститут, де вчився у Т. Яблонської, В. Забашти, Л. Вітковського. У 1972–86 працював на Дніпропетровському, 1986–91 – Київському художньо-виробничих комбінатах. Учасник республіканських, всесоюзних і зарубіжних художніх виставок. Член Спілки художників УРСР з 1975 року. Основні твори: рельєфи в Дніпропетровському театрі опери та балету (в співавторстві, 1974), розписи в Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка (1976), київська станція метро «Видубичі» (в співавторстві, 1992), композиція «Страшний суд» в нартексі Михайлівського Золотоверхого собору (1998, відновлення), серія емалей «Давньоруські мотиви», «Прості речі» (1996). Емальєрні твори художника неодноразово представляли Україну на художніх виставках в Європі, Канаді та США. Олександр Андрійович брав участь в емальєрних симпозіумах у Музеї українського живопису (м.Дніпро).

«Вхід до Єрусалиму», 1997. Емаль


15 сентября 1974 года на окраине Москвы в Беляево прошла знаменитая «Бульдозерная выставка» — одна из наиболее известных публичных акций неофициального искусства в СССР. Выставка картин на открытом воздухе была организованна московскими художниками-авангардистами. Жестоко подавлена властями с привлечением большого количества милиции, а также с участием поливочных машин и бульдозеров, отчего и получила своё название.

С 30-х по конец 80-х годов XX века официально поддерживаемым направлением искусства в Советском Союзе был исключительно социалистический реализм. Московский союз художников вынес решение, что без его одобрения не разрешается организовывать выставки в Москве. Все попытки организовывать выставки кончались одним и тем же: одну выставку в Институте международных отношений закрыли через 45 минут, другую, Олега Целкова в Доме архитектора — через 15 минут. Выставка Эдуарда Зюзина в кафе «Аэлита» продержалась целых три часа, и это был рекорд.

Группа художников, не входивших в официальные советские художественные союзы и организации, договорилась показать свои работы всем желающим на опушке Битцевского лесопарка в Беляеве. Александр Глезер с Оскаром Рабиным занялись организацией этой выставки.


Выставка была разбита на пустыре около перекрестка. Присутствующие включали примерно 20 художников и группу наблюдателей, которая состояла из родственников и друзей художников, а также достаточное количество журналистов западных информационных агентств и дипломатов. Картины были развешены на импровизированных стойках, изготовленных из деревянных реек.

Примерно через полчаса после начала выставки к месту её проведения была направлена группа, включающая три бульдозера, поливальные машины, самосвалы и около сотни милиционеров в штатском, которые стали теснить художников и собравшихся зрителей; часть картин была конфискована. Формально всё выглядело как гневная спонтанная реакция группы работников по благоустройству и развитию лесопарка. Нападавшие ломали картины, избивали и арестовывали художников, зрителей и иностранных журналистов.

После этого события, вызвавшего громкий резонанс в зарубежной прессе, советские власти вынуждены были уступить и официально разрешили проведение подобной выставки на открытом воздухе в Измайлово двумя неделями позже, 29 сентября 1974 года. Но художественный уровень выставки в Измайлово был значительно ниже.