14 декабря
Народився Віллем Клас ГЕДА (14 грудня 1593/1594, Гарлем - близько 1680/1682, там само) - нідерландський художник часів Золотого віку голландського живопису, майстер натюрморту.
Навчався живопису під керівництвом свого батька – міського архітектора, а потім дядька — художника Корнеліса Класа Геди. У Гарлемі художник жив і працював все життя. Кар'єру живописця він починав з картин на релігійні сюжети і портретів, але потім практично повністю переключився на натюрморти. До сорока років Геда був уже живописцем із сталою репутацією. У 1631 році він отримав статус майстра в гарлемскій гільдії Св. Луки. Неодноразово обирався головою гільдії, в 1642 і 1652 рр. - її деканом.
Геда, а також Пітер Клас, який вплинув на ранню творчість Геди, - найзначніші представники такого роду натюрмортів у Голландії. Геду і Класа ріднять зеленувато-сірі або коричневі тони, але твори Геди, як правило, більш ретельно оброблені, а смак його більш аристократичний, що проявлялося у виборі зображуваних об'єктів: срібного, а не олов'яного посуду, устриць, а не оселедця і т. п. Геда любив писати срібні чаші з мерехтливими відблисками, кубки з венеціанського скла, перламутрові мушлі. З винятковою майстерністю він передавав відображення і відблиски на блискучих і гладких поверхнях.
Віллем Геда мав багато учнів і послідовників, але головним з них був його син Геррет Віллемс Геда (1620-1702). Мав значний вплив на молодого Франса Галса. З усього доробку художника натепер збереглося близько 70 робіт. Останніми відомими роботами Геди є картини, що датуються 1660-ми роками. Щодо творчості в останні роки життя немає відомостей.
 |
| Натюрморт, 1637 |
Народився Франсуа-Юбер ДРУЕ, прозваний Друе-молодший (14 грудня 1727, Париж - 21 жовтня 1775, там само) - французький художник-портретист, найвідоміший у Франції кінця правління Людовика XV.
З династії художників, син портретиста Юбера Друе (1699-1767); батько історичного живописця Жан-Жермена Друе (1763-1788).
Початкову художню освіту здобув під керівництвом свого батька, а потім удосконалювався у Нонотта, Ш. ван Лоо, Натуара і Буше. У 1758 році був обраний в члени Паризької академії живопису, згодом засідав у ній як радник і носив титул придворного живописця.
Багато разів писав портрети всіх осіб королівської родини, і не було в Парижі жодної високопоставленої особи, жодної знаменитої красуні, які не прагнули б бути зображеними його пензлем.
 |
 |
| «Портрет де Буффона» | «Портрет мадам де Помпадур», Національна галерея, Лондон |
Народився П'єр Пюві де ШАВАНН (14 грудня 1824, Ліон, Франція - 24 жовтня 1898, Париж) - французький живописець.
Інженер за освітою, самостійно зайнявся живописом. Деякі уроки де Шаванн отримав під керівництвом Арі Шеффера і Тома Кутюра в Парижі, а також Делакруа. В основному, тематика його робіт - це стилізація під античність, декоративний і монументальний живопис у дусі італійських живописців XV століття, твори яких він вивчав під час свого перебування в Італії.
У композиціях Пюві де Шаванна пейзаж і людські фігури грають однаково важливу роль і як би взаємно доповнюють один одного, створюючи надзвичайно цілісне враження. Не будучи бездоганним рисувальником і навіть навмисно уникаючи точно моделювати фігури, Пюві де Шаванн ставив собі завданням передавати дух епохи, з якої черпав сюжети. З його монументальних робіт кращими вважаються фрески в паризькому Пантеоні, що зображують дві сцени з життя святої Женев'єви, «Священний гай» (на сходах палацу мистецтв в Ліоні), «Науки і мистецтва» (в амфітеатрі Сорбонни), «Inter artes et naturam» (на сходах Руанского музею), «Чотири пори року» (в паризькій ратуші), «Музи» (бібліотека університету, Бостон).
Пюві де Шаванн був одним з найбільш значних французьких символістів, що зробили згодом великий вплив на розвиток французького живопису в стилі ар-нуво.
 |
 |
| «Смерть і дівчата », 1872 |
Родился Виктор МАДАРАС (14 декабря 1830, Четнек — 10 января 1917, Будапешт) — венгерский художник-романтик.
Восемнадцатилетним участвовал в Революции 1848—1849 годов, некоторое время находился в эмиграции. После изучения юриспруденции Мадарас учился живописи в венской Академии художеств и в частной школе Фердинанда Вальдмюллера. Работал в ателье Конье. Испытал в творчестве влияние Поля Делароша. Наиболее продуктивными в его творчестве стали годы, проведённые в Париже. В 1860 году его драматические полотна заслужили золотую медаль на выставке в Париже. Вернувшись в Пешт в 1870 году, бросил живопись и занялся унаследованным делом отца, но обанкротился. Известен романтико-патетическими полотнами по мотивам венгерской истории и портретами. Работы Виктора Мадараса хранятся в Венгерской национальной галерее. Картина Мадараса «Габор Бетлен в кругу своих учёных» украшает банкноту в 2000 венгерских форинтов.
 |
 |
| Автопортрет, 1863 | «Оплакивание Ласло Хуньяди», 1859. Венгерская национальная галерея |
Народився Микола Дмитрович КУЗНЕЦОВ (14 грудня 1850, маєток Степанівка, Одеський повіт, Херсонська губернія - 2 березня 1929, Сараєво, Королівство сербів, хорватів і словенців) - український портретний і жанровий живописець, академік, професор Імператорської Академії мистецтв, член Товариства пересувних художніх виставок, один із засновників Товариства південноросійських художників.
Був сином заможного землевласника; отримав освіту в Одеській гімназії. Почав займатися живописом у друга родини — художника М. Д. Мальмана, викладача Одеської школи малювання. По закінченні навчання відвідував заняття в Академії мистецтв, брав вільні уроки у П. Чистякова. Навчався добре, проте часто залишав Академію, жив у родовому маєтку та займався малюванням. За час навчання отримав три срібні медалі. Брав участь у міжнародних та виставках російського й українського мистецтва. Користувався великою популярністю в Одесі, отримував багато замовлень на картини. Після створення у 1882 однієї з найкращих своїх картин «У відпустці», або «Полювання з борзими», до нього прийшла слава. Створив жанрові полотна-портрети І. Ю. Рєпіна, І. І. Мечнікова, В. М. Васнецова, П. І. Чайковського.
 |
| «У відпустці», 1882 |
Після нещастя 1889 пересувався на милицях, працював сидячи. Від 1890 його творчою майстернею стає маєток Степанівка — своєрідний культурний центр, який відвідували І. Ю. Рєпін, В. О. Сєров, М. О. Врубель, Ф. І. Шаляпін, П. К. Саксаганський. У 1893 переїздить для роботи до Одеси, а у 1895 його запрошують до художнього училища Петербурзької академії мистецтв — як професора-керівника класу батального мистецтва. У 1900 році йому присвоєно звання академіка.
Учасник виставок Товариства південноросійських художників. Твори Миколи Кузнецова виставлялися на паризьких салонах і Всесвітній виставці в Парижі 1900 року. Знайомлячись з сучасними іноземними художниками під численних поїздок до Європи, зібрав велику колекцію живопису - одну з кращих на півдні. Багато жанрових робіт Кузнецова були придбані Третьяковською галереєю.
 |
| «На заробітки», 1882. Національний художній музей України |
Художник, маючи неабияки фізичні дані, послужив прототипом ката на картині Іллі Рєпіна «Микола Мирлікійський звільняє від смертної кари трьох невинно засуджених», а також старшого сина Тараса Бульби - Остапа (козак з перебинтованою головою) на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Був батьком знаменитої оперної співачки Марії Миколаївни Кузнецової-Бенуа (1880-1966).
На початку 1920 року емігрував з родиною на Балкани. Брав участь у виставці російського живопису й скульптури у Бруклінському музеї, 1893 — у Чикаго, виставці Об'єднання російських художників у Королівстві словенів, хорватів і сербів.
 |
 |
| «У свято (Малоросіянка, яка відпочиває на траві)», 1879—1881 |
Родился Войтех ГИНАЙС (14 декабря 1854, Вена — 22 августа 1925, Прага) — чешский художник, график и дизайнер.
Родился в семье чеха-портного, переселившегося в Вену. Получил домашнее образование, так как отец не хотел отдавать своих детей в немецкие школы. В 1871 году поступает в венскую Академию изящных искусств. Продолжил учёбу в Риме в 1874—1875 и в 1877 годах, и завершил художественное образование в Париже. В 1893 году становится профессором в пражской Академии изобразительных искусств.
Во время пребывания в Италии художник создаёт преимущественно полотна на религиозные и мифологические темы. В 1880-е годы участвовал в работах по художественному декорированию пражского Национального театра, для которого создал большой занавес, а также картины Мир и Аллегория весны, лета и осени. Работал также для Пантеона Народного музея в Праге. Гинайс был известен как замечательный портретист; писал также пейзажи. Сторонник натурализма в искусстве.
 |
 |
| «Суд Париса», Пражская национальная галерея |
Родился Роджер Элиот ФРАЙ (14 декабря 1866, Лондон — 9 сентября 1934, Лондон) — английский художник и художественный критик, введший в обиход такое понятие, как постимпрессионизм. Один из предтеч вортицизма.
Р. Фрай был сыном судьи, из старинной квакерской семьи. Образование получил в Королевском колледже Кембриджского университета. В студенческие годы совершил поездку в Париж и в Италию, где изучал искусство старых итальянских мастеров. В начальный период своего творчества Р. Фрай специализировался на пейзажной живописи.
В 1906 году он становится куратором нью-йоркского Метрополитен-музея. В том же году открывает для себя живопись Сезанна и начинает интересоваться современным французским искусством. В 1910 году Фрай организует в лондонской галерее Графтон выставку «Мане и постимпрессионисты». Несмотря на критические замечания прессы, Фрай устраивает в 1912 году вторую выставку постимпрессионистского искусства, на которой, наряду с современными английскими художниками, были представлены работы Матисса и фовистов, Пикассо и Ж.Брака. Р. Фрай входил в группу Блумсбери, общество-клуб английской интеллектуальной элиты. В 1940 году в свет вышла художественная биография Р. Фрая, созданная писательницей Вирджинией Вулф.
 |
 |
| Автопортрет | «Вю де Касси», 1925 |
Родился Станислав Мечислав ДЕМБИЦКИЙ (14 декабря 1866, Любачев — 12 августа 1924, Краков) — польский художник, книжный иллюстратор и педагог. Много лет работал во Львове и Коломые.
Учиться живописи Дембицкий начал в 1881—1882 годах в Академия изобразительных искусств в Вене, затем продолжил учёбу в краковской школе изящных искусств в классе Владислава Лужкевича (1883—1884) и Баварской академии художеств в Мюнхене.
В 1886—1890 годах Дембицкий преподавал рисунок в Школе промышленной керамики в Коломые. В 1890-1891 годах стажировался в Академии Коларосси в Париже. После возвращения в Польшу поселился во Львове, где начал работать в частной художественной школе Марцелия Гарасимовича. В 1909 г. переехал в Краков, где преподавал курс декоративной живописи в Академии изящных искусств. С 1911 г. — профессор кафедры религиозной и декоративной живописи, сменил на этой должности умершего Станислава Выспяньского. До своего ухода на пенсию в 1923 году профессор Станислав Дембицкий воспитал более 80 художников. В тот же период времени был также преподавателем в школе изящных искусств для женщин.
Станислав Дембицкий много внимания уделил в своем творчестве гуцульской теме, создал ряд картин, в которых изобразил сцены из жизни еврейского гетто местечек Галиции и Малой Польши, реалистичные типы простого народа. Писал портреты детей, автопортреты, аллегорические и символические композиции. Творческое наследия Станислава Дембицкого невелико, так как он посвятил себя, главным образом, обучению будущих мастеров живописи.
 |
 |
| «Автопортрет». Около 1900 | «Дождь». 1892 |
Народився Ян ФАБР (14 грудня 1958, Антверпен) - бельгійський художник, скульптор, театральний режисер, драматург, сценарист, хореограф.
Навчався в Муніципальному інституті декоративних мистецтв і в Королівській Академії витончених мистецтв в Антверпені. З середини сімдесятих років почав працювати в різних галузях мистецтва. У числі його перших робіт були малюнки, створені кульковою ручкою.
У 70-х роках Фабр організовує ряд перформансів, які принесли йому скандальну популярність; в 80-х звертається до театру.
Світ комах, людське тіло і стратегія війни - три центральні теми, які він використовує в своїй творчості. Фабр також створює скульптури. Для цього він використовує білий мармур, бронзу, золото і панцири жуків.
 |
 |
| «Відданий провідник марнославства». Серія Vanitas vanitatum, omnia vanitas, 2016 |