13 декабря -Музей українського живопису

13 декабря

ДОНАТЕЛЛО (біля 1386,Флоренція — 13 грудня 1466, Флоренція) — один з найвідоміших італійських скульпторів епохи Відродження, основоположник індивідуалізованого скульптурного портрету.

Повне ім'я Донато ді Нікколо ді Бетто Барді. Вчився в майстерні живописця і скульптора Біччі ді Лоренцо, користуючись заступництвом багатого флорентійського банкіра Мартеллі. Для закінчення своєї художньої освіти їздив на два або на три роки в Рим, разом з відомим архітектором Брунеллескі. У Донателло можна виділити два стилі: реалістичний і класичний. Але найкращі роботи — ті, в яких він, не захоплюючись зайвим реалізмом і не наслідуючи творам старовини, шукав своїх ідеалів в самому собі. Це, наприклад, можна сказати про мармурову статую св. Георгія і про статуї Давида і апостола Марка.

Пам'ятник Гаттамелаті

В 1444 році Донателло покликали в Падую для створення з бронзи кінної статуї кондотьєра Венеціанської республіки Гаттамелати. Вона стоїть тепер перед церквою св. Антонія. З часів стародавніх римлян не було вилито в Італії жодної подібної колосальної статуї. Художник залишився в Падуї до 1456, і виконав там, за допомогою своїх учнів, декілька робіт для прикраси церкви св. Антонія. Найчудовіші з них — бронзові барельєфи, з епізодами з життя названого святого, покровителя Падуї.

Бюст Нікколо да Уццано

Портретні бюсти — галузь пластики, улюблена давніми греками і римлянами і цілковито закинута у Середньовіччі — воскресив саме Донателло. Деякі з його бюстів чудові за своєю індивідуальністю. Взагалі Донателло з незвичайним умінням передавав духовне життя особи, що представлялася ним. Такий, наприклад, бюст з розфарбованої обпаленої глини Нікколо да Уццано (нині в музеї Барджелло). Цікаві твори Донателло знаходяться в ризниці церкви св. Лаврентія, у Флоренції. Там же можна милуватися відлитими ним дверима з фігурами апостолів і святих. Донателло передавав пристрасті різко, з деякою жорсткістю, іноді навіть у відштовхуючих формах.

Останні роки свого життя Донателло провів у Флоренції, працюючи до глибокої старості; похований з великими почестями в церкві св. Лаврентія, прикрашеній його роботами.

«Святий Марк»


Народився Густав Фрідріх КЕЛЕТІ (13 грудня 1834, Прессбург (Братислава) - 2 вересня 1902, Будапешт) - угорський мистецтвознавець і пейзажист.

Спочатку вивчав юриспруденцію в Відні і Пешті, потім живопис в Мюнхенській академії. У 1868-1869 роках за дорученням угорського уряду здійснив подорож з науковою метою, результатом якої став великий труд на угорській мові про художні і художньо-промислові школи різних країн. У 1871 під керівництвом Келеті заснована королівсько-угорська школа малювання і семінарія для освіти вчителів малювання, в 1880 – Королівська угорська художньо-промислова академія, директором якої був призначений Келеті.

«Парк вигнанця», 1870


Народився Франц фон ЛЕНБАХ (13 грудня 1836, Шробенгаузен - 6 травня 1904, Мюнхен) - німецький художник, представник мюнхенської школи образотворчого мистецтва.

У 1853 році Ленбах був прийнятий в Мюнхенську академію мистецтв. До кінця XIX в. Ленбах стає провідним персонажем в житті художнього Мюнхена, а коло друзів-художників Ленбаха, в яке входили Вільгельм Буш, Франц Дефреггер і Рудольф Епп, домінувало у культурному житті міста. Ленбах здобув популярність завдяки своїм реалістичним портретам, наприклад, «Портрет Отто фон Бісмарка». Визнаний і затребуваний вищими колами суспільства портретист, Ленбах досяг багатства. Художник побудував величезну віллу в еклектичному стилі, що отримала назву «Ленбахгаус». В даний час у ній знаходиться Міська галерея в будинку Ленбаха. Крім картин Ленбаха та інших художників XIX ст., в галереї розміщена значна колекція творів художньої групи «Синій вершник».

«Автопортрет» «Портрет Отто фон Бісмарка», 1879


Народився Микола Олександрович ЯРОШЕНКО (13 грудня 1846, Полтава — 7 липня 1898, Кисловодськ) — український маляр-жанрист, художник-передвижник. За військовим званням генерал-майор.

Народився у Полтаві, у сім'ї дворянина військовослужбовця Полтавського кадетського корпусу. Змалку хотів стати художником. Але батько мріяв про військову кар'єру сина й віддав його до Полтавського кадетського корпусу, який він закінчив 1863 року й виїхав на навчання до Санкт-Петербурга. Закінчив 1-шу Санкт-Петербурзьку військову гімназію та Михайлівську артилерійську академію. 1870 року військового інженера, штабс-капітана Миколу Ярошенка призначено на Петербурзький патронний завод, де він пропрацював понад двадцять років. 1892 року у званні генерал-майора вийшов у відставку.

«Остання весна» «Кочегар», 1878

Ще в кадетському корпусі на нього звернув увагу художник Іван Зайцев. У Санкт-Петербурзі Микола Ярошенко систематично займався малюнком та живописом під керівництвом Адріяна Волкова. Відвідував вечірню школу малювання Імператорського Товариства заохочення художників, а пізніше — вечірні класи Петербурзької Академії Мистецтв (1867 — 74). Його вчителем був Іван Крамський. 1876 року Ярошенка прийнято у члени Товариства пересувних художніх виставок, де він був одним із визначних представників товариства. Від 1875 року виставляв свої роботи на його пересувних виставках. За своє творче життя створив понад 400 полотен і понад 1000 малюнків.

«Тебердинское озеро». 1894

Ярошенко часто приїздив до України, зокрема, на Полтавщину та Чернігівщину. Останні роки його життя і творчості пройшли в Кисловодську, де 1885 року він придбав будинок, так звану «Білу Віллу», де жив та працював до самої смерті. Попри важку хворобу, Ярошенко багато мандрував по Росії та за кордоном: був на Волзі, в Італії, Сирії, Палестині та Єгипті.

«Портрет художника Миколи Миколайовича Ге»

Як портретист Ярошенко створив цілу ґалерею портретів визначних людей культури, серед яких Миколи Ґе, Володимира Короленка, Володимира Соловйова. Найвизначніші твори Ярошенка: «Кочегар», «В'язень», «Студент», «Курсистка», «Старе й молоде», «Причини невідомі». Твори на українські теми: «Жид і українець», «Каліки під Києвом», «Жебраки з Києво-Печерської Лаври», «На колисці», «Всюди життя» та ін.

Свою мистецьку спадщину Ярошенко заповів рідному містові. Його портрети, пейзажі Кавказу, жанрові картини, етюди та малюнки зберігаються в Полтавському художньому музеї.

«Автопортрет» «Курсистка», 1880. Київська національна картинна галерея


Родилась Эмили КАРР (13 декабря 1871, Виктория, Британская Колумбия, Канада — 2 марта 1945, там же) — канадская художница и писательница. Известна своими картинами быта индейцев западного побережья Канады и местных пейзажей.

После смерти родителей в 1890 году переехала в Сан-Франциско, США, где начала изучать искусство. В 1899 году отправилась в Англию, где продолжила учёбу в Вестминстерской школе искусств в Лондоне и различных школах в Корнуолле, Буше, Хартфордшире, Сан-Франциско. В 1910 году изучала искусство в Академии Коларосси в Париже. Затем вернулась в Британскую Колумбию. Некоторое художественное образование получила в Ванкувере.

Писала в основном виды природы родной страны и картины по мотивам канадской индейской культуры. Она путешествовала по проливам и фьордам острова Ванкувер и в направлении Хайда Гуаи, создавая наброски и картины маслом старых индейских деревень и жизни их обитателей. Особый интерес у художницы вызывали индейские тотемы. Получила известность в 1927 году, когда её работа была выставлена в Национальной галерее Канады, — до этого на её творчество почти не обращали внимания. Как художница не была коммерчески успешной, поэтому впоследствии обратилась к литературе и написала шесть автобиографических книг с элементами сатиры .

Коллекция её работ на постоянной основе экспонируется в Художественной галерее Ванкувера и в Провинциальном музее Виктории. Одна из главных художественных школ в Ванкувере названа в её честь. В Виктории также установлен памятник художнице.

Автопортрет, 1938 «Ферма миссис Джонс», 1938


Народився Данило Карпович КРАЙНЄВ (13 грудня 1872, Босарєво, нині Орловська область РФ — 2 червня 1949, Одеса) — український живописець, від 1941 — заслужений діяч мистецтв УРСР.

Походить з селянської родини. В 1885–1890 роках навчався у Одеській рисувальній школі, в 1890–1894 продовжує навчання в Петербурзькій академії мистецтв, вчителями були Василь Верещагін, Богдан Віллевальде, Павло Чистяков, з 1894 — у відомого майстра історичного і побутового жанрів Олексія Ківшенка. 1897 року виконав конкурсну роботу «Розповідь моряка». За успіхі у навчання відзначався срібними медалями. Після закінчення Академії мистецтв вирушив до Парижа — ознайомлювався з творами мистецтва.

Починаючи 1899 роком брав участь у художніх виставках, 1934-го відбулася персональна в Одесі. З 1901 року жив та працював в Одесі, штатний викладач малярства та малюнка в Одеському художньому училищі Товариства красних мистецтв, після 1917 року — в Одеському художньому інституті. Професор від 1935 року. Автор статей з питань історичного живопису.

Член Товаристра південноросійських художників від 1916. В 1925–1929 роках був у складі Товариства ім. Костанді. У 1930–1934 роках працював в Миколаївському художньому технікумі. З 1938 року — у складі Спілки художників СРСР. Автор низки портретів видатних діячів науки і культури Одеси, жанрових композицій про історичне минуле України, пейзажів Одеси та околиць.

«Околиці Одеси», 1925


13 грудня 1913 року відчинив свої двері, урочисто переданий в дар українському народові, нинішній Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького - один з найбільших музеїв України.

Музей був заснований в лютому 1905 митрополитом Андреєм Шептицьким під назвою «Церковний музей», як один із засобів розвитку української культури. Шептицький передав до колекції близько 10 тисяч предметів і утримував музей переважно на власні кошти. Для розміщення експозиції був куплений Палац Дуніковських на вул. Драгоманова (тоді Мохнацького), 42 у Львові. У грудні 1909 року музей було перейменовано в «Національний музей імені митрополита Андрея графа на Шептичах Шептицького», в липні 1911 - в «Національний музей. Ювілейний науковий фонд галицького митрополита Андрея Шептицького». У 1930 зібрання налічувало понад 80 тисяч предметів.

Корпус на Драгоманова (Палац Дуніковських)

Після закінчення Другої світової війни музей було перейменовано в Державний музей українського мистецтва, згодом - у Львівський музей українського мистецтва. У 1991 році було прийнято назву «Національний музей у Львові. Науково-художній фонд митрополита Андрея Шептицького». У період перебудови музей отримав свій нинішній основний корпус - будівлю на проспекті Свободи, 20, побудовану для польського Промислового музею, в якому в радянський період розміщувався музей Леніна. З 2005 року Національний музей отримав нинішню назву.

У музеї зберігається одне з найбільших в Україні зібрань образотворчого мистецтва, яке включає майже 117 тисяч предметів основного і близько 50 тисяч предметів науково-допоміжного фонду. Серед них - найбільше в Україні зібрання українських ікон XIV-XVIII ст. (понад 4 тис. творів); колекція гравюри XVII-XVIII ст. (1000 творів); зразки живопису і скульптури XVIII-XIX ст. (зокрема, роботи Т.Шевченка, К.Устияновича, Т.Копистинського, С.Васильківського, Ф.Красицького, А.Манастирського, І.Труша, О.Кульчицької, М.Бойчука, М.Сосенка, Л.Геца, П.Холодного). На окрему увагу заслуговує зібрання творів народного мистецтва, яке формувалося вже в перші роки існування музею. Сьогодні воно налічує понад 20 000 одиниць зберігання.

До складу музею на правах відділів включені: художньо-меморіальні музеї О. Кульчицької, Л. Левицького, О. Новаківського, І. Труша у Львові, музей «Сокальщина» в Червонограді.

Будівля музею (пр.Свободи, 20) Із зібрання музею: В.А. Тропінін. «Українець», 1820-і


Родился Антони ТАПИЕС (13 декабря 1923, Барселона — 6 февраля 2012, Барселона) — каталонский живописец, график и скульптор, художник книги, один из виднейших мастеров мирового искусства второй половины XX века.

Родился в семье адвоката. В 1945 бросил учебу в Барселонском университете и целиком занялся живописью. На раннем этапе Тапиес испытал влияние сюрреалистов, особенно Х.Миро и Клее, но ушел в сторону абстрактного экспрессионизма и «бедного искусства», противостоящего любой форме эстетизма. В 1953 состоялись его первые персональные экспозиции в Барселоне и в Нью-Йорке, в том же году он впервые участвовал в Биеннале Сан-Пауло, в 1958 — в венецианской Биеннале. В 1970-е сблизился с поп-артом. Работы Тапиеса представлены в ряде крупных музеев мира.

Тапиес награждён многими премиями, включая премию Рубенса (1972), художественную премию Барселоны (1979), премию Вольфа (1981), премию принца Астурийского (1990), Императорскую премию Японии (1990), премию Веласкеса (2003). Его книги переведены на европейские языки, на китайский и японский. Большие ретроспективные выставки художника прошли по всему миру. В 1990 в Барселоне открылся Фонд Антони Тапиеса, соединяющий функции музея-галереи, библио-медиатеки, художественной школы и центра развития современного искусства. 9 апреля 2010 король Испании Хуан Карлос I пожаловал Тапиесу титул маркиза.

«Азия», 1951. Музей современного искусства Сан-Пауло, Бразилия