10 февраля -Музей українського живопису

10 февраля

Родился Анжело КАРОСЕЛЛИ (10 февраля 1585, Рим — 8 апреля 1652, там же) — итальянский живописец эпохи барокко.

Сын торговца произведениями искусства. Считается, что Кароселли был самоучкой, не получил специального обучения, не был связан с мастерами живописи, не имел покровителя, с большими трудами сделал карьеру. Обладал твердым характером, стремился угодить дамам. Писал картины на религиозные и мифологические темы. Творчество мастера представляет из себя соединение разнородных художественных стилей, в которых ощутимо влияние, в первую очередь, караваджистов и бамбочадов*. Кароселли имел репутацию прекрасного имитатора, эффективно копировал работы Тициана и Рафаэля, порой выдавая их за подлинники, в связи с чем пользовался низкой репутацией.

Кароселли занимался также исследованием оптических эффектов в живописи. На полотне «Ведьма с вогнутым зеркалом», видно отражение самого художника за мольбертом.

*Бамбочады — низкий жанр европейской живописи XVII-XVIII вв., картины сценок из обыденной жизни в деревне, на городских улицах, ярмарках, увеселительных домах и т.п.

«Ведьма с вогнутым зеркалом»


Родился Франческо АЙЕЦ (в другой транскрипции - ХАЙЕС) (10 февраля 1791 года, Венеция — 21 декабря 1882 года, Милан) — итальянский живописец, один из ведущих художников романтизма середины XIX столетия, известный своими историческими картинами, политическими аллегориями и портретами.

Сын выходца из Франции. Был учеником живописца Франческо Маджотто. В 1809 году А́йец выиграл конкурс, устроенный Венецианской Академией, после чего в течение года учился в Академии Св.Луки в Риме. В 1814 переехал в Неаполь, где по заданию Иоахима Мюрата создал свою главную работу — картину «Одиссей во дворце Алкиноя».

Позднее долгое время преподавал живопись в Академии Брера в Милане, в 1860 году стал её директором. Работал Айец в основном с религиозными, историческими и мифологическими сюжетами. Кроме того, был замечательным портретистом.

Автопортрет в 88 лет «Одиссей во дворце Алкиноя», 1813-1815


Родился Ари ШЕФФЕР (10 февраля 1795, Дордрехт, Нидерланды — 15 июня 1858, Аржантёй, близ Парижа) — французский исторический и жанровый живописец. Брат Анри Шеффера.

Происходил из семьи художников: его отец, Иоганн Баптист Шеффер, был учеником Тишбейна; мать, Корнелия Шеффер, также с успехом занималась живописью. В пятнадцать лет Ари написал портрет, который был принят на амстердамскую художественную выставку. Лишившись отца, Шеффер вместе с матерью переселился в 1811 году в Париж, поступил в ученики к Пьеру Герену и вскоре смог участвовать в луврских салонах.

Сентиментальный, мечтательный, иногда болезненно-плаксивый характер исторических и жанровых произведений этого художника сколь нельзя более соответствовал духу его времени; этим обстоятельством, вместе с бесспорным мастерством его техники объясняется слава, какой он пользовался при жизни и довольно долго после своей смерти. Его сентиментальные, патетические и назидательные картины вроде «Смерть Людовика Святого», «Вдова солдата», «Сироты на кладбище», «Возвращение молодого инвалида домой» и многие другие издавались в виде литографий и доставили художнику огромную популярность. Создал также немало работ религиозного и исторического содержания, был прекрасным портретистом. На родине, в Дордрехте, художнику установлен памятник.

«Автопортрет» «Орфей оплакивает смерть Эвридики», 1814


Родился Ойген (Евгений Эдуардович) ДЮККЕР (10 февраля 1841, Курессааре, Эстония — 6 декабря 1916, Дюссельдорф, Германия) — немецко-российский художник-пейзажист родом из Эстонии.

Родился в дворянской семье балтийских немцев. В 1858—1862 годах изучал живопись в Санкт-Петербургской Академии художеств под руководством С. М. Воробьёва. В 1864 году приезжает в Дюссельдорф, а в 1872 году занимает место преподавателя пейзажной живописи в Дюссельдорфской академии художеств и занимается преподавательской деятельностью в течение 44 лет.

«Автопортрет на Балтийском море»

Находясь в Европе, часть своих картин он отсылал на академические выставки в Петербург. Большая же часть картин раскупалась западноевропейскими частными коллекционерами и музеями. В 1908 году за работы «Болото», «Морской берег», «Поле после жатвы» Дюккер был удостоен звания академика.

Художник неоднократно выезжал «на этюды» в различные страны — в Бельгию, Францию, Голландию и в Италию, однако больше всего любил писать суровую природу северной Германии. Большинство его работ показывают морские виды, сделанные со стороны побережья. Полотно Дюккера «Вид на острове Рюген», которое украшало русский отдел на Берлинской выставке в 1866 году, получило высшую награду — большую золотую медаль.

«Берег у Тискре», 1866


Родился Евгений Андреевич АГАФОНОВ (10 февраля 1879, Харьков – 12 июня 1955, Ансония, шт. Коннектикут, США) – украинско-американский живописец и график.

Сын купца. В 1889–1896 учился в Харьковском реальном училище. В 1899 поступил в Императорскую академию художеств в Петербурге, где занимался у П. О. Ковалевского и Ф. Рубо. В революцию 1905–1907 иллюстрировал харьковские сатирические журналы «Штык, «Меч», «Злой дух». В 1906 принял участие в выставке Кружка местных художников Харькова. Осенью 1907 получил звание художника за картину «Ломовики». В 1910 за эту же картину был удостоен золотой медали на Южнорусской выставке в Екатеринославе (ныне Днепр, Украина).

Окончив ИАХ, работал в Харькове. Писал портреты, картины и панно в условной декоративной манере с использованием украинских народных мотивов. Исполнил иллюстрации к «Майской ночи» Н. В. Гоголя.

«Весенний праздник»

С 1908 участвовал в выставках Товарищества харьковских художников, в 1908 – в выставке «Звено», организованной в Киеве Д. Д. Бурлюком, А. А. Экстер и М. Ф. Ларионовым. Руководил студией «Голубая лилия» (1907–1912), при которой возникла авангардистская группа художников. В 1909 группа провела одноименную выставку и организовала экспериментальный театр-кабарэ «Голубой глаз». В начале 1911 с группой молодежи вышел из Товарищества харьковских художников и организовал авангардистское объединение «Кольцо». В 1913 стал членом «Бубнового валета» и участвовал в его выставках в Москве и Петербурге.

В 1914–1918 находился на фронте. В сентябре 1918 вернулся в Харьков. Принял участие в издании «Театрального журнала» (оформил обложки №№ 5–8 за 1918), помещал в них свои работы. Был членом «Художественного цеха», участвовал в двух его выставках в конце 1918 – январе 1919. В 1919 руководил мастерской рисования и живописи Пролеткульта и участвовал в 1-й выставке Подотдела искусств Харьковского Совета рабочих депутатов.

В начале 1920-х эмигрировал в США. Занимался станковой живописью, графикой и торговой рекламой. Многие работы Е.Агафонова, находившиеся в Харьковском художественном музее, погибли во время Второй мировой войны, сохранились лишь отдельные рисунки и театральные эскизы.

«Роза»


Народився Охрім Севастьянович КРАВЧЕНКО (10 лютого 1903, село Кищенці, Уманський повіт, Київська губернія (тепер Маньківський район Черкаської обл.) - 31 жовтня 1985, Львів) - український художник-монументаліст і живописець, педагог, яскравий представник школи Михайла Бойчука.

Навчався у робітничо-селянській художній студії в Білій Церкві та в театральній студії Л. Курбаса (1920), в Київському художньо-індустріальному технікумі (1921–1924). Педагоги з фаху – М. Козик, К. Єлева, Ю. Михайлів. Продовжив освіту на художньому факультеті Київського художнього інституту, де був зарахований до групи професора М. Бойчука, також вчився у М. Крамаренка.

Після закінчення інституту в 1930 році Кравченко був заарештований та відісланий з України за «систематичну антирадянську діяльність». У 1940 р. повернувся на батьківщину - в м.Кривий Ріг. Залишившись в окупації, працював художником у журналі «Дзвін», займався оформленням книг (1941-1942). Влітку 1943 перебирається до Києва. Працював у майстерні монументального розпису церков, в червні 1943 взяв участь у Другій художній виставці українських художників (акварель «Кам'яна гора в Чигирині» і малюнок «Портрет бандуриста»).

«Звільнення Бесарабії та Південної Буковини», 1970

В 1946 р. оселився у Львові, викладав у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Згодом був звинувачений у формалізмі і звільнений. Працював старшим лаборантом кафедри оформлення книги Українського поліграфічного інституту. Звільнений за формалізм. У 1956–1959 рр. займався стінописом і створював іконостаси для церков у Золочеві, Оброшині, Сихові, Соколівці, Яворові.

Персональні виставки відбулися в Києві (1967) та Львові (1968, 1969, 1974). Член Національної спілки художників України з 1972. Автор портретів, історичних і тематичних полотен. До теперішнього часу збереглося близько 170 художніх творів, 140 малюнків, акварелей і пастелей, альбомів ескізів і замальовок.

Меморіальна табличка Охріму Кравченку у Львові «Українська пісня». 1968


Народився Віктор Іванович ЗАРЕЦЬКИЙ (8 лютого 1925, м. Білопілля, нині Сумської області — 23 серпня 1990, Київ) — український живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч. Творець живописного напрямку «Українська сецесія». Чоловік художниці Алли Горської.

Походить з шанованого козацького роду Зарецьких, що, за переказами, були одними із засновників міста Білопілля в 17 столітті. 1925 року частина родини вимушено перебралася на Донбас, тікаючи від можливих переслідувань. Дитинство та юнацькі роки Віктора пройшли у робітничих селищах Горлівки та Сталіно (нині Донецьк), де його батько працював бухгалтером на створюваному хімічному виробництві. У 1943-1945 рр. служив у запасному полку.

1946 року вступив до художньої школи при Київському державному художньому інституті, де вчився у Геннадія Титова. У 1947—1953 роках — студент Київського художнього інституту. Навчався у Костянтина Єлеви, Михайла Шаронова, Сергія Григор'єва. Був сталінським та репінським стипендіатом. У 1953 році одружився на однокурсниці Аллі Горській. Дипломна картина Зарецького — черга до мавзолею Леніна — отримала найвищу оцінку.

У 1953—1957 роках — викладач Київського художнього інституту. Як художник багато працював на Донбасі, відображаючи життя шахтарів. Належав разом із дружиною до відомих діячів руху шістдесятників. Заступив у 1963 р. Леся Танюка на посаді голови Клубу творчої молоді "Сучасник". Як учасник війни, член компартії, член Спілки художників він видавався начальству компромісною постаттю. Але курс Клубу не зазнав змін і невдовзі він був розпущений. 1968 року Горська і Зарецький підписали колективного листа Брежнєву, Косигіну і Підгорному з вимогою зупинити протизаконні політичні переслідування. Картини художника перестали приймати на виставки, не згадували в пресі.

Дружину Зарецького Аллу Горську, за якою стежило КДБ, було вбито 1970 року за загадкових обставин. Загибель дружини і батька призвели до депресії, вийти з якої художнику допомогло тривале творче відрядження на Сахалін. 1977 року Зарецький взяв шлюб з дочкою свого вчителя Майєю Григор’євою.

«Душа піднімається на небо (Вознесіння)», 1971-1989

Творчість Віктора Зарецького характеризується багатовекторністю стильових уподобань, пошуком нового у традиційному. Ранні полотна позначені виразними композицією, ритмікою, силуетом, пошуками національної характерності — «Жаркий день», «Шахтний двір», «Беруть льон. Портрет ланкової П. Сироватко», «Дівчата», «Червоне марення», «Оля». У монументально-декоративних роботах художника, створеними у співавторстві з дружиною Аллою Горською, відчутний вплив народного мистецтва. Вони характеризуються яскравістю, життєствердністю.

«Дівчата», 1962

Віктор Зарецький створив галерею портретів відомих українських діячів — Олеся Гончара, В. Касіяна, М. Яцківа, Л. Миронової, В. Шевчука, І. Заславської, О. Горського, Р. Недашківської, О. Зарецького, самобутнє полотно «Світлий спогад. Автопортрет з дружиною». 1978 р. відкрив власну художню студію, яка перетворилась на неформальний клуб. Розробив оригінальну педагогічну систему — «Роздуми біля полотна».

«Серпень», 1975

На початку 1980-х рр. митець захопився мистецтвом сецесії. У його роботах цього часу естетичне починає переважати над соцартівським, ідеологічним. Пластична мова Зарецького-неомодерніста позначена активною колористикою народного мистецтва, розмаєм орнаментальних стилізацій, застосуванням фантастичних золотих і рубінових кольорів. Дії, сюжету та людським постатям відводиться другорядна роль задля декоративізації цілого.

У 1994 р. за картини останніх років життя «Солдатка», «Ой кум до куми залицявся», «Літо», «Весняні клопоти» та «Дерево» Віктора Зарецького посмертно удостоєно Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Фото з Аллою Горською «В автобусі». 1989


Народився Георгій Васильович МАЛАКОВ (10 лютого 1928, Київ – 14 червня 1979, Київ) - видатний український графік. Заслужений художник України (1974).

Георгій народився, виріс і прожив усе життя в Києві. Малював з дитинства, альбоми замальовок Гоги Малакова - винятковий документ епохи (особливо щодо військового часу і періоду окупації). Спеціальну освіту здобув в Київській художній середній школі імені Т.Шевченка (1944-1949) і Київському державному художньому інституті (1949-1955, викладачі В. Касіян, І. Красний, І. Плещинський). Працював в галузі станкової та книжкової графіки - у техніках акварелі, рисунка пером, естампа. Роботам Малакова властиві поєднання глибокої реалістичності та яскравої образності, вигадливої композиції, точності зображення деталей історисних стилів, зброї, військового спорядження, одягу… Неперевершений майстер військової тематики.

«Хрещатик горить»

Георгій Малаков встиг проілюструвати 138 книг, особливо любив працювати з дитячою та пригодницької літературою. Широко відомі дотепні екслібриси Малакова . У 1982 р проведено персональні виставки творів Г. Малакова в багатьох містах: Києві, Дніпропетровську, Одесі, Маріуполі, Донецьку, Харкові, Львові, Вінниці, Керчі. У 1984 р була проведена виставка в Москві.

Ілюстрація до роману В.Скотта «Квентін Дорвард». 1972. Лінорит.


10 февраля 2008 года средь бела дня в результате вооружённого ограбления из частного художественного музея в Цюрихе (собрание Фонда Эмиля Бюрле) были похищены четыре картины общей стоимостью в 180 миллионов швейцарских франков. Речь идёт о картинах «Мальчик в красной жилетке» Поля Сезанна, «Цветущие ветви каштана» Винсента Ван Гога, «Маковое поле близ Ветя» Клода Моне и «Людовик Лепик и его дочери» Эдгара Дега.

19 февраля в машине, припаркованной недалеко от музея, нашлись работы Ван Гога и Моне. В 2009 году обнаружили картину Дега. 12 апреля 2012 года в Белграде полиция нашла полотно Сезанна. При этом воры так и не были задержаны – все картины были найдены случайно.

«Мальчик в красной жилетке» Поля Сезанна «Маковое поле близ Ветея» Клода Моне