1 сентября -Музей українського живопису

1 сентября

Родился Таддео ЦУККАРО или Цуккари (1 сентября 1529, Сант'Анджело-ин-Вадо — 2 сентября 1566, Рим) — итальянский художник, один из ярких представителей итальянской школы маньеризма. Старший брат Федерико Цуккаро.

Сын безвестного художника Оттавиано Цуккаро. В возрасте 14 лет отправился в Рим изучать живопись. Начиная с 17 лет работает подмастерьем у Корреджо в Парме. В 1548 году возвращается в Рим и начинает работать самостоятельно. Наиболее известны его фрески на вилле Фарнезе близ Витербо. Умер в возрасте 37 лет в Риме, был похоронен в Пантеоне, могила располагается рядом с могилой Рафаэля.

Фреска на вилле Фарнезе, изображающая въезд в Париж в 1540 году императора Карла V, короля Франциска I и кардинала Алессандро Фарнезе.


Народився Тоні РОБЕР-ФЛОРІ (1 вересня 1837, Париж — 8 грудня 1911, Париж), — французький художник, педагог, викладач Академії Жуліана.

Тоні Робер-Флорі навчався у свого батька художника Жозе Ніколя Робера-Флорі, потім у Леона Коньє та Поля Деляроша у Школі образотворчого мистецтва. Першою картиною, яку виставив у Салоні в 1866 році, була «Різанина у Варшаві» (1861). Наступного року Люксембурзький музей в нього викупив кілька картин на сюжети Тита Лівія, в тому числі й «Останній день Коринфа». В 1880 році він розмальовує стелю Люксембурзького палацу.

Тоні Робер-Флорі починає успішно співпрацювати з Бугро в Академії Жуліана, де отримує посаду викладача. В 1907 році нагороджений орденом Почесного легіону. В 1907 році обраний на посаду Президента Фонду Тейлора, яку обіймав до кінця життя. Уславився своїми історичними композиціями, портретами та жанровими сценам.

«Останній день Коринфа»


Народився Ежен БОШ (1 вересня 1855, Сен-Васт-ла-Гуг, Нормандія - 3 січня 1941, Монтіон, Сена і Марна) - франко-бельгійський художник і поет.

Народився в родині фабрикантів, співвласників фірми Villeroy & Boch. З 1879 року навчається живопису в художній студії Леона Бонна. У 1882 році вступив до школи Фернана Кормона - разом з Анрі Тулуз-Лотреком, Луї Анкетеном та іншими. У Кормона Бош познайомився і затоваришував з австралійським художником Джоном Пітером Расселом.

У квітні 1888 року в Арлі Ежен Бош познайомився з Вінсентом ван Гогом; знайомство це переросло в міцну дружбу. Іншим близьким другом Боша був художник Еміль Бернар. У 1891 році, після смерті ван Гога, Бош отримав у подарунок від дружини брата художника свій портрет, написаний ще в 1888 році (з 1944 року зберігається в Луврі). Від 1892 року Ежен Бош жив в містечку Монтіон під Парижем.

Ежен Бош був також одним із засновників бельгійської художньої групи Товариство ХХ (Les XX), в яку, крім нього, входили його сестра Анна, Фернан Кнопф, Тео ван Рейссельберге і Джеймс Енсор.

Вінсент Ван Гог. «Портрет Ежена Боша (Портрет поета)». 1888 «Червоні дахи»


Родился Иван Васильевич КЛЮН (настоящая фамилия — Клюнков; 1 сентября 1873, д. Большие горки, Владимирская губерния — 13 декабря 1943, Москва) — русский художник-авангардист и теоретик искусства.

Сын плотника. В 1881 году вместе со всей семьёй переселился в Киев. В 1890 году переехал в Польское княжество, находившееся в составе России. Первоначальное художественное образование получил в Варшаве и Киеве (одновременно служил в должности бухгалтера) в 1890-е годы. В 1898 году переехал в Москву. В начале 1900-х посещал московские частные студии: Ф. И. Рерберга, В. Фишера, И. И. Машкова.

«Портрет жены художника», 1910

Важнейшим моментом его биографии была встреча в 1907 году с К. С. Малевичем, который оказал колоссальное влияние на дальнейшее развитие художника, ввел его в художественные круги русского авангарда. Как и Малевич, увлекается в это время кубофутуризмом, живописным и скульптурным (последним, вероятно, под влиянием В. Е. Татлина), выставляется на всех авангардных выставках. В 1915 как последователь малевичевского супрематизма он участвует в «Последней футуристической выставке картин 0,10», публикует в её каталоге манифест. С этого периода начинается период беспредметного творчества. В 1916 году участвует в группе «Супремус», возглавляемой Малевичем.

1918—1921 — профессор ГСХМ-Вхутемаса, с 1920 — член Инхука (Институт художественной культуры), а с 1921 — член-корреспондент ГАХНа. До середины 1920-х продолжается период беспредметного творчества — Клюн создает цветовые конструкции из геометрических форм. В начале 30-х годов, как и большинство советских художников, вынужден был перейти к традиционно-фигуративной живописи, которая не принесла ему успеха. С конца 1930-х годов Клюн неожиданно начал писать натюрморты и пейзажи реалистического характера, щедро раздаривая их знакомым.

«Автопортрет» «Автопортрет с пилой». 1914


Родилась Тарсила ду АМАРАЛ (1 сентября 1886, Капивари, Бразилия — 17 января 1973, Сан-Паулу) — бразильская художница, одна из главных фигур бразильского модернизма.

Родилась в богатой семье землевладельцев и хозяев кофейных плантаций. Училась и впервые почувствовала тягу к живописи в Барселоне, куда в юности приехала вместе с родителями. С 1916 училась в Сан-Паулу ваянию, а затем живописи и рисунку. Слишком консервативные преподаватели её не удовлетворяли, и в 1920 она переехала в Париж, поступила в Академию Жюлиана. В 1922 участвовала в групповой выставке в Париже.

«Работники», 1933


Вернувшись в Сан-Паулу в 1922, сблизилась с бразильскими писателями и художниками-модернистами — Анитой Малфатти, Марио де Андраде, Освалдом де Андраде, Менотти дель Пиккья. Они образовали группу Пятеро, ставшую центром и движущей силой бразильского модернизма. В 1923 художница ненадолго вернулась в Париж, брала уроки у Альбера Глеза, Андре Лота, Фернана Леже. Интерес её французских учителей к архаике и примитивизму подтолкнул художницу обратиться к бразильским народным традициям. По возвращении на родину, вместе с Освалдом де Андраде много ездила по Бразилии, изучая местные традиции и народные ремесла. Иллюстрировала книги Андраде. В 1926 они поженились. Супруги путешествовали по Европе и Ближнему Востоку. В том же 1926 у Тарсилы ду Амарал состоялась в парижской галерее Персье первая персональная выставка. Она сблизилась с сюрреалистами. Вместе с мужем развивала своеобразную философию антропофагии — понимание Бразилии как поздней культуры, «питающейся» культурами-предшественницами, от архаических афроамериканских до новейших европейских. В 1929 персональные выставки художницы прошли в Рио-де-Жанейро и Сан-Паулу, она участвовала в коллективных выставках в Нью-Йорке и Париже. В 1930 брак Освалда де Андраде и Тарсилы ду Амарал распался.

В 1931 художница посетила СССР, выставлялась в Музее восточного искусства в Москве, ездила по стране. Вернувшись на родину в 1932, примкнула к левым силам в их противостоянии диктаторскому режиму Жетулиу Варгаса. Была арестована, месяц провела в тюрьме. Обратилась к социальной тематике. С 1938 постоянно жила в Сан-Паулу. Участвовала в первых биеннале в Сан-Паулу, в Венецианской биеннале (1964).

«Рыболов»


Народився Йосип ЗАРИЦЬКИЙ (1 вересня 1891, Бориспіль, нині Київська область - 30 листопада 1985, Тель-Авів, Ізраїль) - ізраїльський художник, один з найвідоміших художників - сподвижників модернізму в Ерец-Ісраель, а потім в державі Ізраїль.

Народився в ортодоксальній єврейській сім'ї. У 1910-1914 рр. Зарицький навчався живопису в Київському художньому училищі. Служив у російській армії у 1915–17. Після хвилі погромів 1919 року сім'я переїхала в містечко Калараш в Бессарабії. У 1923 році Зарицький приїхав до підмандатної Палестини і оселився в Єрусалимі, де написав багато акварельних пейзажів, використовуючи світлі тони. З середини 20-х років Зарицький жив в Тель-Авіві. Пейзажі та портрети, створені в ці роки, свідчать про спробу формування власної художньої мови. У 1927 році Зарицький залишив свою сім'ю і виїхав на кілька місяців до Парижа. Там він захопився західним модерністським мистецтвом. 1932 року у власному будинку заснував студію живопису. У 1942 році Зарицький став лауреатом Премії Дізенгофа в галузі живопису.

У 1948 році Зарицький заснував групу художників «Нові горизонти» для розвитку абстрактно-ліричного напряму, щоб побороти провінціалізм ізраїльського мистецтва. 1954–55 працював у Парижі, Амстердамі, Брюсселі. У 1959 році група «Нові горизонти» стала лауреатом Премії Ізраїлю в галузі живопису. 2 січня 1968 року Зарицький став першим лауреатом Премії Сандберга.

Зарицький розробив новий стиль живопису - «ліричний абстракціонізм». В межах цього стилю він застосовував особливу техніку володіння пензлем і створював у своїх композиціях барвисті сплески, віддаляючись від реального оригіналу і розкриваючи душу художника за допомогою виразної мови, яка тільки вдосконалювалася з часом.

«Йехіам (сучасність у кібуці)», 1951. Зібрання Тель-Авівського музею образотворчих мистецтв


1 вересня (20 серпня за старим стилем) 1896 року в присутності імператорської сім'ї, сановників, вищого духовенства і кліру митрополит Іоаникій освятив Свято-Володимирський собор у Києві.

Храм побудований до 900-річчя хрещення Русі на благодійні пожертвування. Будівлю в неовізантійському стилі спроектував архітектор Іван Штром. В подальшому проект переробив архітектор Іван Спарро, нагляд за будівництвом здійснював Володимир Ніколаєв. Проект оформлення та оздоблення собору розробив археолог і професор мистецтвознавства Адріан Прахов. Для розписів Свято-Володимирського собору Адріан Прахов запросив у 1885 році Віктора Васнецова, а згодом і Михайла Нестерова, Павла Сведомського, Вільгельма Котарбінського і деяких інших художників.

Головна роль у створенні храмового розпису Володимирського собору належить В. М. Васнецову. Він виконав 15 композицій і 30 окремих фігур. Васнецов розписував головний неф Володимирського собору, в якому, крім євангельських сюжетів, велике місце займають масштабні історичні композиції: "Хрещення князя Володимира" і "Хрещення киян", а також портрети канонізованих руських князів: Олександра Невського, Андрія Боголюбського, княгині Ольги. Пензлю Васнецова належить центральна композиція у вівтарі храму - Богоматір з Немовлям.

Спочатку ескізи розпису Володимирського собору готував М. О. Врубель, але вони не були прийняті як остаточний варіант. Пензлю Врубеля належать розписи правого нефа собору. Авторству М. В. Нестерова належать 4 іконостаси бічних нефів, композиції "Різдво", "Воскресіння" і "Богоявлення", а також ряд ікон головного храму і прибудов. Серед них особливо виділяються ікони святих благовірних князів Бориса і Гліба і святої княгині Ольги. Сведомський і Котарбіньський удвох виконали 18 композицій і 84 окремі фігури розпису Володимирського собору. Серед них виділяються повні драматизму і трагічного пафосу композиції "Таємна вечеря", "Христос перед Пілатом", "Розп'яття", яскраві образи давньоруських князів Андрія Боголюбського і Ігоря Святославича, героя "Слова о полку Ігоревім".

Сучасники одностайно назвали Володимирський собор в Києві "першим натхненним твором російського релігійного мистецтва".

Інтер'єр Володимирського собору Віктор Васнецов. «Хрещення Русі». фреска


Народилася Тамара Григорівна АБАКЕЛІЯ (1 вересня 1905, Хоні, Грузія — 14 травня 1953, Тбілісі) — грузинський скульптор, графік і театральний художник. Заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР від 1942 року.

Закінчила Тбіліську академію мистецтв (навчалася 1923—1929 в Якова Ніколадзе, Миколи Канделакі, Євгена Лансере). У галузі театрально-декораційного живопису почала працювати під керівництвом Костянтина Марджанішвілі. У 1932—1934 роках працювала художником Кутаїського театру. Абакелія брала участь в оформленні низки вистав і кінофільмів.

«Георгій Саакадзе», 1941. Державний музей мистецтв Грузії

Для творчості Абакелії характерне поглиблене відчуття форми та композиції, динамічний малюнок. Її скульптурним і графічним роботам властиві романтична піднесеність, монументальність характерних національних образів. Відомі твори: ілюстрації до видання українського перекладу Миколи Бажана поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (1936—1937); ілюстрації до «Давида Сасунського» (1939); ілюстрації до творів Важа Пшавела (1947); портрет Давида Гурамішвілі до його вибраних творів українською мовою (1949), пам'ятник Лесі Українці в Сурамі.



Народився Василь Якович СИТНИКОВ (19 серпня, 1915, с. Ново-Ракитино, Тамбовська губ., Російська імперія — 28 листопада, 1987, Нью-Йорк, США) — російсько-американський художник. У СРСР був офіційно визнаний психічно хворим.

Народився в сільській родині, яка 1921 року перебралась до Москви. 1932 року зробив невдалу спробу влаштуватись на навчання в Академію мистецтв у Ленінграді. Вступні іспити склав успішно, але не був зарахований до учбового закладу. Така ж сама історія відбулась 1935 року при спробі потрапити на навчання до художнього інституту в Москві. Працював на будівництві московського метро, потім на «Мосфільмі» художником і модельщиком у режисера О.Л. Птушко, показував діапозитиви на лекціях професорів Художнього інституту імени В. І. Сурікова.

Із початком війни 1941 року був мобілізований на будівництво оборонних споруд у Підмосков'ї. Василь почав збирати німецькі листівки для замальовок на чистих ділянках, за що був заарештований НКВС. Врешті решт, Василя визнанали божевільним та відправили в тюремну психіатричну лікарню міста Казань. Визнання божевільним врятувало художника і від розстрілу, і від фронту.

Серед перших, дійсно значущих творів початкового періода — серія графічних портретів радянських божевільних у психіатричній лікарні. Як художник Ситников виробив власну художньо-графічну манеру: він застосовував не стільки штрихування прямими лініями, скільки створював зображення й тіні комами та гачками. Його малюнки нагадували офорти чи друковану графіку. 1944 року його випустили з психіатричної лікарні. З 1951 р. почав викладати малюнок у так званій «домашній академії». Серед учнів тієї академії була низка московських художників — М. Д. Стерлигова, В. Г. Вейсберг, Ю. А. Ведерников, О. В. Харитонов та ін. Набув популярності як митець радянського андеграунда і неофіційного мистецтва, що малював краєвиди Москви.


До незвичного московського художника потяглися закордонні дипломати, що створило на Василя Ситникова своєрідну моду (був відомий на прізвисько – «Вася – русский сувенир»). Для продажу художник малював собори і снігопади, що на деякий час стало його фірмовим стилем. На свої заробітки зібрав велику колекцію російських ікон.

У 1975 майстер емігрував до Австрії, в 1980 - в США. Найбільш цінну частину своєї колекції ікон (включаючи «Спаса з Гавшінкі») віддав у Музей давньоруського мистецтва імені Андрія Рубльова. Власні ж його твори «розсіялися» майже безслідно - не рахуючи репродукцій і окремих робіт у музеях (в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, музеї Ціммерлі при Рутгерского університеті штату Нью-Джерсі і ін.).

«Три грації», 1984


Народився Олександр Іванович ГУБАРЕВ (1 вересня 1926, Дніпропетровськ, зараз – м.Дніпро) - український живописець і графік, видатний майстер акварелі і ліногравюри. Народний художник України (1993). Член-кореспондент Національної академії мистецтв України від 2006 року, академік - з 2009 року.

Від 1944 до 1949 року навчався в Дніпропетровському художньому училищі. Викладачі з фаху: О.С. Куко, М.С. Погребняк. У 1949 році вступив і в 1955 році з відзнакою закінчив Київський державний художній інститут за фахом "художник - графік". Навчався в майстерні професора О. С. Пащенка, його викладачами також були В. Касіян, І. Красний, І.Плещинський. Дипломна робота О. Губарева - серія автолітографій "Дніпро" - брала участь у всесоюзній виставці дипломних робіт в Москві.

«Горная легенда», 1964

Від 1955 року - постійний експонент республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставок. З 1960 року - член Спілки художників України. Обирався головою секції графіки, членом правління Спілки художників України.

Співпрацював з журналами. Як майстер книжкової графіки він проілюстрував понад 30 книг, в тому числі твори Т. Шевченка, Ю. Яновського, М. Забіли, Я. Купали. Від 1968 по теперішній час відбулося понад 40 персональних виставок художника як в Україні, так і за її межами: в Києві, Львові, Ужгороді, Дніпрі, Сумах, Чернівцях, Торонто та інших містах. У 2010 році художник нагороджений Золотою медаллю Академії Мистецтв України.

«Автопортрет», 2003 «Перша перемога - Жовті Води», 1995. Ліногравюра, акварель


Народився Зеновій Петрович ФЛІНТА (1 вересня 1935, с. Токи Підволочиського району Тернопільської обл. - 2 квітня 1988, Львів) - художник-кераміст, живописець, графік. Заслужений художник України (1988).

Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім.І.Труша на відділенні декоративного розпису. У 1959-1960 продовжив освіту на відділенні художньої кераміки Львівського державного інституту прикладного мистецтва. Педагоги - Роман Сельський, Карло Звіринський. У 1968 році стажувався у Варшавській, Краківській і Вроцлавській художніх академіях. З 1971 очолював секцію декоративно-прикладного мистецтва Львівського відділення Спілки художників. Брав участь у міжнародних бієнале кераміки в Італії і Франції.

«Музей О.Новаківського» (з серії «Львів»). Живопис на кераміці.


Великий вплив на творчість Зеновія Флінти мав рух «шістдесятників», творчість Романа Сельського. У живопису художник віддавав перевагу пастелі і темпері. У кераміці захоплювався розписом, використовуючи орнаментальні мотиви Прикарпаття. Колірна палітра художника складалася переважно із зеленої, коричневої та вохристої фарб, хоча інколи додається виразний контраст чорного й білого. Його живопис на кераміці став унікальним явищем, якого не знало вітчизняне декоративне мистецтво. У 1995 заснована Обласна мистецька премія імені Зеновія Флінти.

«Спека»


Народився Валерій Григорович КУЛИК (1 вересня 1951, Горлівка Донецької обл.) - український живописець. Заслужений художник України (2013).

Народився і виріс на Донбасі. Закінчив у 1980 році Київський художній інститут (викладачі: В. Пузирков, П. Басанець, І. Тихий, І. Губський, Т. Капканець). Живе і працює в Житомирі. Викладач Житомирського коледжу культури і мистецтв імені Івана Огієнка.

Основні галузі – монументальний і станковий живопис. Використовуючи переважно горизонтальну композицію, пастельну гаму, неяскравий колорит, створює реалістичні пейзажі, тематичні картини. Донеччанин Валерій Кулик полюбив тиху поліську природу і багато працює в жанрі пейзажу, тонко передаючи стан внутрішньої гармонії і поетичності навколишнього світу.

«Сон про повернення», 1992