1 января -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68
Музей працює: середа – неділя з 11.00 – 19.00
Понеділок -вівторок – ВИХІДНИЙ

1 января

Гендрік ҐОЛЬЦІУС (січень чи лютий 1558, Брюгген, Німеччина— 1 січня, 1617, Гарлем, Нідерланди) — нідерландський гравер і менше художник, представник династії нідерландських граверів і художників доби маньєризму.

Дитиною впавши на жар, спотворив собі праву руку. Навчався вітражного мистецтва у батька, пізніше - у Ламберта Ломбарда, від 1575 вчився гравірувальній майстерності. У 1577 оселився в Гарлемі. У 21 рік одружився на багато старшій за себе, але багатій вдові, що дало йому економічну самостійність. Проте, він у 1590 втік від неї, подорожував по Німеччині і Італії, де відкрив для себе творчість Рафаеля, але особливо був вражений роботами Мікеланджело. У 1600 Ґольціус очолив гарлемську академію живопису. З цього ж часу виступив як живописець і, хоча почав пізно, залишив низку чудових робіт. Набагато більше він був відомий сучасникам як віртуозний гравер.

«Автопортрет» «Лікар»


Пітер КЛАС ( бл. 1597, Бергем — 1 січня 1660, Гарлем) — нідерландський художник епохи бароко.

Щодо його життя мало відомостей. Навчався спочатку у своєму рідному місті. В 1617 році одружується. У 1620 році стає членом гільдії художників Св. Луки у м. Антверпені. У 1621 році перебирається до Гарлему, звідки була його дружина. Лише у 1634 році стає членом гарлемської гільдії Святого Луки. Продовжував працювати в Гарлемі до самої смерті у 1660 році, хоча гарлемський економічний спад 1640 року вплинув на продуктивність художника в його останні десятиліття життя. Його справу продовжив син Ніколас Берхем.

Один з перших майстрів голландського натюрморту. Клас малював прості за композицією, обмежені за набором предметів зображення накритих столів (так звані сніданки). Особливість творчості: ненав'язливо виділені деталі (недопите вино, зім'ята серветка, надрізаний лимон тощо), зв'язок речей з життям людини, надання картині певного алегоричного сенсу.

Натюрморти Класа витримані зазвичай в коричнюватих, зелених, сріблясто-білих і золотавих тонах, відрізняються багатством відтінків, ретельним відтворенням фактури речей, новаторським для голландського живопису увагою щодо ролі світла і світло-повітряного середовища у передачі матеріальної єдності предметного світу. Вони часто написані в майже монохромній гамі, що надає таємничу гармонію зображеним предметам.

«Натюрморт із пирогом з індичкою». 1627 рік


Хрещений Бартоломе Естебан МУРІЛЬЙО (1 січня 1618, Севілья - 3 квітня 1682, Севілья) - провідний іспанський живописець «золотого століття», глава севільської школи.

Навчався у Хуана де Кастільо і спочатку працював в його сухий, жорсткій манері. Бажання вдосконалюватися привело Мурільйо в Мадрид, де його земляк Веласкес надав йому можливість вивчати і копіювати в королівських палацах твори Тиціана, Рубенса, ван Дейка і Рібери, і сам, своєю вільною технікою зробив сильний вплив на його розвиток. У 1645 Мурільйо повертається в Севілью зовсім іншим художником і незабаром отримує велике замовлення на 11 картин від францисканського монастиря. Виконання цього замовлення стало своєрідним звітом за роки учнівства і принесло художнику популярність. Уже в цих творах, незважаючи на важкуватість і різкість їх тонів, яскраво виявляється колористична схильність і національний, севільський характер Мурільйо, що бере натурників і натурниць для своїх фігур з народу.

«Дві жінки у вікні». Національна галерея мистецтва, Вашингтон

Поступово він переходить до нового етапу свого життя, початок якому поклало велике замовлення для церкви Санта Марія ла Бланка. Колорит його досягає рідкісного багатства теплих, просякнених світлом локальних фарб, які потім, в епоху повного розвитку його майстерності, приводяться до одного, легкого, повітряно-прозорого загального тону. 1674 року Мурільйо закінчив вісім великих картин, замовлених йому для церкви госпіталю «де ла-Карідад», що зображують подвиги християнського милосердя - твори, незрівнянні стільки ж за малюнком, перспективою і колоритом, скільки і за композицією і виразністю фігур і облич. При створенні в Севільї, в 1660 р, Академії мистецтв, в якій вперше офіційно введено вивчення голого людського тіла, Мурільйо був призначений її директором, внаслідок чого, а ще більше - завдяки своєму високому таланту і славі, зробив сильний вплив на багатьох живописців місцевої школи.

У 1682 році Мурільйо, який з часу своєї поїздки в Мадрид, не залишав Севільї, приїхав до Кадіса, щоб виконати для тамтешнього капуцинського монастиря велику вівтарну картину «Навчання св. Катерини». Працюючи над нею, він по необережності впав з підмостків і так розбився, що повинен був негайно відправитися назад до Севільї, де і помер внаслідок цього падіння. Кадіська картина була дописана його учнем Осоріо.

Зміст картин Мурільйо переважно релігійний. Значну групу серед них складають зображення особливого, створеного ним типу, присвяченого прославлянню Богоматері. У творах цього роду Мадонна являється у вигляді юної діви, що стоїть або пливе в повітрі, серед хмар, оточеною сонмом тріумфуючих крихіток, ангелів, нерідко з місячним серпом або земною кулею під ногами, з неповторно переданим в позі і обличчі виразом незайманої чистоти, лагідності, молитовного розчулення і неземного блаженства. Мурільйо писав також і реалістичні жанрові картини з севільського простонародного життя, відомі під назвою «Вуличних дітлахів»; також займався пейзажним і ландшафтним живописом. Найбільша колекція творів майстра зберігається в Музеї Прадо (Мадрид).

Автопортрет «Хлопчик з собакою». Державний Ермітаж, С.-Петербург


Родился Утагава КУНИЁСИ (1 января 1798, Эдо — 14 апреля 1861, Эдо) — один из крупнейших японских художников и мастеров цветной гравюры конца периода Эдо, представитель жанра укиё-э.

Родился в семье красильщика шёлка. Отец его, Янагия Китиэмон, был в дружеских отношениях с Утагавой Тоёкуни, главой художественной школы Утагава. Мальчик брал уроки у художников Кунинао и Кацукава Сюнъэй. В 1811 году он поступает учеником в мастерскую Тоёкуни, где обучается до 1814 года. Тоёкуни также даёт ему его художественное имя — Куниёси.

Первые годы самостоятельной работы были для Куниёси малоудачны. Он изредка занимается иллюстрированием книг, на жизнь зарабатывает в основном набивкой и ремонтом напольных соломенных матов. С 1827 года положение художника улучшается. Он получает от издателя заказ на создание картин для серии гравюр 108 героев Суйкодэн. Художник создаёт также изображения серии героев других произведений и преданий, литературные иллюстрации, сцены из театра кабуки, пейзажи. К 1842 году он занимает почётное место среди мастеров художественного направления укиё-э, войдя в тройку его лучших художников — наряду с Утагавой Хиросигэ и Утагавой Кунисадой.

До 1855 года Куниёси работает во всех областях цветной гравюры, но с 1855 он ограничивается исключительно областью книжной иллюстрации. К 1853 году художник скопил значительное состояние, которое затем разделил среди своих учеников.

«Дух Тайра-но Томомори возвращается в бухту Даймоцу»


Народився Василь Ілліч КАСІЯН (1 січня 1896, Снятин, Австро-Угорська імперія — 26 червня 1976, Київ) — видатний український художник-графік, народний художник СРСР, професор Київського художнього інституту, Герой Соціалістичної Праці. Депутат Верховної Ради УРСР 2, 6–9-го скликань (1947—1951, 1963—1976).

Народився в багатодітній селянській родині. Закінчив гімназію в місті Коломиї. Служив у австро-угорській армії. Після Першої світової війни навчався в Празькій академії образотворчих мистецтв (учень Макса Швабінського), яку закінчив у 1926 році. Празький період став одним із найяскравіших у творчості художника, приніс йому європейське визнання і утвердження в професійному мистецтві. Низкою високохудожніх творів («Лепта», «Карпатська мати», «У пошуках роботи», «Бездомні безробітні», «Страйк», «Робоча сім'я» та іншими роботами на соціальну тематику) він відобразив нелегке життя робітників.

«Пасажири», 1924

Повернувшись у лютому 1927 року в Україну, Касіян почав свою діяльність на посаді професора Київського художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). У 1930 році переїхав до Харкова, працював завідувачем кафедри Українського поліграфічного інституту, заступником директора Харківського художнього інституту. Його гравюри того часу («Страйк», гравюра на дереві, 1926 рік; серія «Дніпробуд», ліногравюра, 1932–1934 роки, «Артем», 1939 рік), малюнки та ілюстрації до творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника та інших класиків літератури характеризуються експресією штриха, романтичною піднесеністю образів.

У воєнні роки разом із інститутом був евакуйований до Самарканда, творив плакати військової, радянської патріотичної тематики. Працював завідувачем кафедри українського відділення Московського державного художнього інституту, професором українського відділення Всеросійської академії мистецтв у Загорську.

У 1944 році повернувся до Києва. Продовжив працювати на посаді професора, завідувача кафедрою Київського художнього інституту. Того ж року художнику було присвоєно почесне звання народний художник СРСР. Він став засновником цілої художньої школи української графіки. У 1944–1949 та 1962 -1968 роках був головою правління Спілки художників УРСР.

Крім творчої праці, Василь Касіян був ученим, мистецтвознавцем і теоретиком українського та світового мистецтва. З 1947 року — дійсний член Академії мистецтв СРСР. З 1955 року працював завідувачем відділом образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН УРСР. У 1964 році, у зв'язку з 150-ю річницею з дня народження Тараса Шевченка, за багаторічну подвижницьку працю, створення чисельних портретів, плакатів і ілюстрування п'яти видань «Кобзаря» Василеві Касіяну, першому серед художників, за створену ним «шевченкіану», присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. У 1971 році за участь у створенні 6-томної «Історії українського мистецтва» присуджено Державну премію УРСР.

За творче життя художник створив близько 10 тисяч робіт: гравюр, офортів, ілюстрацій до творів класиків літератури.

Ліногравюра «Т.Г. Шевченко», 1960


Народився Василь Андрійович ДЯДИНЮК (1 січня 1900, село Лучинець на Поділлі - 21 грудня 1944, Відень) - український художник, майстер монументального сакрального мистецтва, графік, педагог.

Походив з багатодітної сім'ї художників-іконописців і будівельників храмових споруд. Навчався в гімназії. Учасник Громадянської війни на боці армії Української Народної Республіки. Навчався в художній школі Олекси Новаківського (1925-1927) і майстерні Петра Холодного (1928) у Львові. За дорученням і на стипендію митрополита Андрея Шептицького виконав копії з портретів українських ієрархів XVII-XVIII століть у Вільно і на Волині. Копіював твори старих майстрів у художніх музеях Риму, Флоренції, Дрездена, Відня, Парижа (1928). У Парижі відвідував Академію Р. Жюліана і Школу мистецтв і художніх ремесел (1928), де навчався монументальному мистецтву.

Жив у Львові. Писав пейзажі, натюрморти, портрети, композиції символіко-алегоричного змісту. Створив серії портретів українських князів і гетьманів «Володарі України княжих часів» (1931-1932) в стилістиці неопримітива, візантійського мистецтва і бароко. Займався книжковою графікою, виконував малюнки для різдвяних листівок (1930-ті). З 1926 - учасник виставок (виставка робіт учнів школи О. Х. Новаківського в Академічному домі у Львові). Експонувався в салоні Гран Пале в Парижі (1928). Провів персональну виставку в місті Коломия (1926). Ініціатор створення і перший директор Школи релігійного живопису у Львові (1930-1933). У 1939 після заняття Львова радянськими військами В.А. Дядинюк переїхав до міста Коломия, в кінці 1943 року разом з сім'єю переїхав до Відня.

«Автопортрет», 1929 «Три царя», 1940


Родился Урал ТАНСЫКБАЕВ (1 января 1904, Ташкент — 18 апреля 1974, Нукус) — узбекский художник казахского происхождения. Народный художник СССР (1963). Действительный член Академии художеств СССР (1958).

В двадцать лет начал рисовать. С 1929 года принимал участие в художественных выставках. С 1932 года был членом Союза художников Узбекистана. В 1938 году был художником по костюмам первого казахского национального балета «Калкаман и Мамир» в Казахском государственном театре оперы и балета в Алма-Ате. Заслуженный деятель искусств Узбекской ССР (1943).

Темы его ранних картин связаны с поиском выразительных средств, форм отражения действительности. С начала 1950-х годов основным жанром в его творчестве стал пейзаж. В 1958 году Урал Таксынбаев был награждён серебряной медалью на Всемирной выставке ЭКСПО-58 в Брюсселе.

«В родном ауле», 1933


Народився Фелікс Михайлович ПОЛОНСЬКИЙ (1 січня 1941, с. Хмельове Миколаївського району Кіровоградської обл.) – заслужений художник України (2016).

Народився у сім’ї військовослужбовця. В 1968 році з відзнакою закінчив живописне відділення Іванівського художнього училища (Російська Федерація). На формування творчості художника найбільше вплинули його викладачі з фаху Серафим Троїцький та Іван Калашников. Після навчання багато років працював художником-оформлювачем у Кіровоградських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. Є активним учасником обласних, всеукраїнських та зарубіжних художніх виставок. До середини 80-х років Ф.М.Полонський займався монументальним декоративним розписом і це вплинуло на розвиток всієї його подальшої творчості. Його розписи можна побачити в обласному госпіталі для ветеранів війни, в Кіровоградському державному технічному університеті та інших закладах області. У 2007 році став лауреатом обласної премії у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна у номінації «національна традиція».



Народився Анатолій Терентійович ГАРМАШ (1 січня 1947, Дніпропетровськ) - український графік, живописець. Член Спілки художників з 1984 р.

Закінчив львівський Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова в 1971 році. Бере участь у виставках з 1977 року. Основні твори: графічні серії - «Концерт» (1981), «Весілля» (1982), «Дотик» (1985), «Вікна» (1987), «Пам’яті Яворницького» (1989); жив. - «Плин часу» (2005), «Маки» (2010). Роботи знаходяться в Дніпропетровському художньому музеї, Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. І. Яворницького, Дирекції виставок Міністерства культури і мистецтв України, Національній спілці художників України, у приватних колекціях Польщі, Німеччини, Австрії, Франції, США, Ізраїлю.

«Мисливський натюрморт», 2010


1 січня 1947 року заснований Національний музей у Вроцлаві – один з провідних художніх музеїв Польщі. Музей зберігає одну з найбільших колекцій образотворчого мистецтва в країні, до якої увійшли зокрема колекції, передані зі Львова та Києва. Колекцію музею складають переважно живопис і скульптура, в першу чергу, твори мистецтва Сілезії.

Королівський музей мистецтва та старовини в Бреслау (Вроцлав) виник у 1815 році. Крім нього в місті були створені Музей образотворчого мистецтва Сілезії (1880) і Музей сілезьких художніх промислів і старовини (1899). Ці музейні установи функціонували до 1945 року.

Під час Другої світової війни частина колекцій була вивезена з Бреслау і, таким чином, збережена. Однак більша частина музейних предметів все ж була знищена в ході запеклих боїв за місто і розграбована мародерами.

Із музейного зібрання. Мальчевський Яцек. «Батьківщина», 1903

Після переходу Бреслау під юрисдикцію Польщі робота об'єднаного музею 1 січня 1947 була відновлена. Музей кілька разів міняв назву: спочатку діяв як Державний музей, від 1950 - Сілезький музей, а в 1970 став носити назву Національного музею.

Із музейного зібрання.
Роберт Гертель. Пам'ятник Альберту Дюреру, 1880


Народився Анатолій Петрович МАРЧУК (1 січня 1956, с. Велика Слобода Макарівського р-ну Київської обл.) - український живописець і графік. Заслужений художник України (2006).

Народився в родині сільських учителів. Закінчив Київський державний художній інститут. Член НСХУ з 1990 року. Працює в галузі живопису, графіки. Дипломант міжнародних виставок і конкурсів. Академік Української академії геральдики. Заснував на батьківщині Макарівську картинну галерею, автор гербів і прапорів усіх територіальних громад Макарівського району.

Анатолій Марчук працює в жанрах натюрморту, пейзажу, портрета з ознаками тематичної картини. Основні твори: "Розорена святиня" (1990), "Розмова в саду" (1997), "Печаль" (1998), "Забутий храм" (2000), "Вихід" (2000). Крім малярських технік художник володіє техніками графічними: рисунок, ліногравюра, ксилографія, літографія, офорт. Їм були створені графічні цикли в техніці офорту «Погляд крізь віки» (1990), «Пам'ятники архітектури» (1980-1990-е), «Зимові мотиви» (1987), «Дерева» (1984-1987).



Народився Антон Михайлович КОВАЧ (1 січня 1962, с. Чумалево Тячівського р-ну, Закарпаття) – закарпатський живописець та графік, заслужений художник України (2015).

Закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва у 1981 році, потім – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1986). Педагоги з фаху – В. Черкасов, П. Сидоренко. З 1991 року працює викладачем Ужгородського коледжу мистецтв імені А.Ерделі.

Бере участь у виставках із 1992 року. Автор краєвидів і портретів, натюрмортів і сюжетних композицій. З 1999 року – член Національної спілки художників України. У 2003 році удостоєний обласної премії імені Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая за розписи у храмі Покрови Пресвятої Богородиці в селі Приборжавське Виноградівського району. Автор-упорядник альбому Адальберта Ерделі. Ілюстрував низку книг поезій та дитячої літератури, виконував реставрацією настінного розпису в Кафедральному католицькому соборі міста Львів (1983) і в греко-католицькій церкві села Білок Іршавського району (2002–2003 роки).

«Кафедральний собор»