ІМ’Я У ІСТОРІЇ МІСТА: ВАДИМ СІДУР -Музей українського живопису

ІМ’Я У ІСТОРІЇ МІСТА: ВАДИМ СІДУР

alt
Жодного пам’ятника, жодної вулиці із його іменем, жодної монументальної скульптури його авторства у рідному Дніпрі чи іншому українському місті, а його ім’я прославило наше місто на увесь світ. Музей українського живопису вирішив виправити несправедливість і нагадати, голосно і гідно, містянам та Україні про великого й талановитого скульптора Вадима Сідура, провівши у річницю народження митця, Дні пам’яті маестро.

Атмосферу створила оригінальна стрічка про життя і творчість Вадима Сідура. Глядачі отримали змогу побачити відомого скульптора з іншого ракурсу, дізнатися про унікальні подробиці його життя.

Вітальним словом відкрив вечір засновник музею Олег Наумов.

Заступник міського голови Олександр Шикуленко підкреслив особливу значущість постаті пана Сідура і наголосив, що Дні пам’яті скульптора пройшли під патронатом  програми Бориса Філатова «Культурна столиця».

Член спілки Національної спілки журналістів України та член Національної спілки кінематографістів України Володимир Платонов – по суті єдина людина, яка ґрунтовно вивчала творчість пана скульптора. Платонов зібрав цілий архів матеріалів про Вадима Сідура.

Заслужений працівник культури України Людмила Тверська підготувала доклад про пластику скульптора Сідура. У його авангардній манері — певна філософія, власна подача. Талановита й оригінальна.

Виступив й Володимир Небоженко, відомий дніпровський скульптор і почесний громадянин міста Дніпра. Пан Небоженко — представник класичного підходу у скульптурі, втім недооцінити і не зняти капелюха перед цим сміливим сідурівським авангардизмом неможливо.

Свою повагу висловили й сучасники — заслужений художник України Гарнік Хачатрян (Кам’янське) та відомий скульптор Олексій Владіміров (Київ).

DSC_4420

DSC_4517

DSC_4404

DSC_4400

DSC_4461

DSC_4445

DSC_4447

DSC_4462

DSC_4480

DSC_4483

DSC_4507

DSC_4493

DSC_4502

DSC_4508

DSC_4421

ВАДИМ СІДУР (1924–1986) – всесвітньо  відомий скульптор, талановитий графік та живописець, засновник нового напрямку в мистецтві.

Народився в Україні, у Катеринославі, теперішньому Дніпрі. Встиг закінчити дев’ять класів, коли у його життя увірвалася війна. Мав намір піти добровольцем на фронт. Сімнадцятирічним юнаком став курсантом військового училища міста Кушка (нині м. Серхетабад), та після прискореного навчання потрапив на передову командувачем кулеметної чоти. Бойове хрещення отримав під час форсування Дніпра. Звільнюючи рідне місто та Придніпров’я, був важко поранений 26 лютого 1944 року у районі села Новоселівка під Кривим Рогом. У віці вісімнадцяти років став інвалідом війни. Почалася нескінченна низка шпиталів, вкрай тяжких операцій у Центральному Інституті травматології та ортопедії. Дивом вцілівши у м’ясорубці Другої світової, став професійним художником, закінчив у 1953 році колишнє Строганівське училище ліплення та зодчества.

Сидур

Час навчання та становлення Сідура як художника у житті радянських людей був епохою боротьби з «космополітизмом» та «схилянням перед Заходом». Це були часи, коли по всій країні почали споруджуватися грандіозні монументи, що оспівували героїзм радянських воїнів.

Саме у цей час у глибокому та сирому московському льосі народжувалися вкрай лаконічні, узагальнені за формою, вічні за змістом, доведені до знаків-символів та формул скульптури, кожна із яких, незважаючи на малі розміри, становила безсумнівну художню цінність, історичну та культурну значущість. Упродовж власної тридцятитрьохрічної творчої діяльності Вадим Сідур створив понад 500 скульптур та тисячі графічних і живописних робіт.

Світове визнання здобули антивоєнні твори нашого земляка. Багато із них були встановлені у Німеччині ще за життя автора. За ініціативи пацифістів та власне на їхні кошти у 1974 році на центральній площі Касселя було відкрито «Пам’ятник загиблим від насильництва». П’ять років потому у Берліні, де війна розпочалася, та де вона завершилася, встановили пам’ятник жертвам одного із найбільш страшних концтаборів «Треблінка». Згодом антивоєнні пам’ятники нашого земляка з’явилися у Оффенбурзі, Хаґені, Констанці, Дюссельдорфі…

6

«Треблінка»

Відкриттям Скульптора ми завдячуємо не радянським мистецтвознавцям, а вченому з Німеччини, славісту, професору Карлу Аймермахеру: «Я був фактично першим німцем, якому він подивився в очі. І подивився, за зізнанням Сідура, «не крізь приціл зброї, не крізь призму упередженості та злості», а звільнившись «із найбільш суворої в’язниці, що знаходиться всередині самого себе, зруйнувавши стіну остраху та недовіри, що оточувала її»…

Оцінивши величезне значення творчості Сідура, професор Карл Аймермахер сприяв відкриттю антивоєнних пам’ятників у містах Німеччини, створенню музею скульптора у місті Бохумі, видав фундаментальну монографію про його творчість, три альбоми репродукцій кращих робіт, доніс до нас думки Скульптора та Філософа, його розуміння суті творчості та ролі Художника в суспільстві.

7

У найбільших містах Німеччини, Франції, Швеції, Нідерландів, Бельгії, Польщі пройшли виставки його робіт, були видані каталоги, альбоми та монографії про творчість Сідура.

На початку сімдесятих років твори Вадима Сідура з’явилися і у Сполучених Штатах Америки, вони поповнили приватну колекцію двічі лауреата Нобелівської премії з фізики Джона Бардіна.

Вчених, які добре знали Альберта Ейнштейна та працювали з ним, зацікавив незвичайний портрет фізика, створений нашим земляком. У світі досить  відомими є десятки, сотні портретів видатного вченого, однак жоден із них не зумів здійнятися до узагальнення духовного світу Генія, як це вдалося Вадимові Сідуру. Його Ейнштейн представлений у двох обличчях: осяяний відкриттям століття та приголомшений жахом його наслідків. З одного боку – по-дитячому радісний Вчений, з іншого – Філософ, який усвідомив трагедію власного відкриття.

32

Портрет А. Ейнштейна. 1967. Бронза

Американці вирішили придбати портрет вченого. Було надіслано офіційні листи, за роботу запропонували солідний гонорар 40 000 $, проте Міністерство культури СРСР не поспішало реалізувати проект. На це було кілька причин. Творчість Сідура у 60-х – 70-х роках ХХ століття не отримала офіційного «подобрямсу», він відхилився від усталених канонів «соцреалізму», а головне – можновладців від культури катастрофічно не влаштовувала вартість. «Мала?» — допитувався академік Віталій Гінзбург, товариш американських фізиків, лауреат Нобелівської премії. «Ні, завелика. Річ у тому, що скульптурний портрет Леніна такого ж розміру оцінений у п’ять тисяч доларів, а сидурівський Ейнштейн – у сорок тисяч. Хіба таке є припустимим?!»

Врешті-решт, автор подарував свою роботу Академіїї наук СРСР, яка передарувала його Центру досліджень ядерної фізики у Чикаго. Шедевр Вадима Сідура збільшили, відлили у бронзі та встановили на постамент, що обертається, надавши можливість кращого огляду (1976).

Згодом бюст Альберта Ейнштейна, створений Вадимом Сідуром, було встановлено у містах Німеччини: Мюнхені, Бонні, Бохумі, Ульмі. Приблизно у такий же спосіб потрапили за кордон й інші роботи Вадима Сідура. Схеми різні, але сутність одна – жоден твір гонорару авторові не приніс.

ПАМ’ЯТНИК СУЧАСНОМУ СТАНУ

На початку сімдесятих творчість Вадима Сідура почала розвиватися у новому напрямку, вершиною якого став «ТРУНА-АРТ». Цей напрямок скульптор назвав «МИСТЕЦТВО ЕПОХИ РІВНОВАГИ СТРАХУ, коли великі держави вже досягли, а маленькі наближаються до апогею у залякуванні одне одного надприродною за руйнівною силою зброєю. Вкрай очевидним це стає останнім часом. Здається, от-от настане повний розквіт ТРУНА-АРТу і наша земна куля перетвориться на ТРУНА-ПЛАНЕТУ…» Про це мовчки волають «Залізні провісники» скульптора, прагнучи попередити людство про те, що цілком очевидною стає загроза самознищення від власної ненависті, дурості та неохайності.

11

«Труна-арт» Вадима Сідура

1973 року Скульптор замислив створити кінострічку про світ художника та проблеми творчості у епоху тоталітарного режиму, нескінченних війн, насилля над людьми та наруги над Природою. Він розпочав роботу над сценарієм, який поза прагненнями автора перетворився у оригінальну літературну працю «ПАМ’ЯТНИК СУЧАСНОМУ СТАНУ». Таку саму назву носила і його скульптура, що була створена ще у 1962 році, однак на відміну від скульптурного, літературний «Пам’ятник» має підзаголовок «МІФ». У такий спосіб автор немов означив жанр власної оповіді про життя Художника, який основну частину свого буття провів у Льосі, що слугував йому і майстернею, і мирським прихистком, і місцем для роздумів.

15

У цьому ж льосі вечорами та ночами підпільно проходили також зйомки художньо-документального фільму «ПАМ’ЯТНИК СУЧАСНОМУ СТАНУ», де Скульптор постав воєдино у трьох обличчях: сценарист, режисер та актор – виконавець головної ролі.

Вперше стрічку публічно показали уже після смерті автора на міжнародній конференції «Вадим Сідур – інше мистецтво» (Берлін. Червень 1992 р.)

Яскравий, самобутній талант нашого земляка виявлявся у всьому, чого б він не торкався, до чого не линула б його творча особистість. Із величезною цікавістю прихильники таланту Скульптора зустріли видання збірки його віршів «Найщасливіша осінь» (1990) з малюнками автора. Ці вірші, як і все створене Сідуром, спочатку набуло популярності за кордоном, і лише з часом у нас в країні.

Наприкінці вісімдесятих директору Дніпропетровського художнього музею Людмилі Тверській вдалося побувати у майстерні скульптора. Ці відвідини назавжди закарбувалися у пам’яті, як справжній дарунок долі, що дозволив зіткнутися з творчою лабораторією Генія.

Розповідає мистецтвознавець Людмила Тверська: «Перші враження – багатозначність впливу просторового середовища майстерні, яке сприймається і як робоче місце скульптора, і як виставкова зала його скульптурних робіт, тісно встановлених на полицях від підлоги до стелі, і як ательє майстра, де любили збиратися видатні вчені та письменники, відомі художники та поети, блискучі сценаристи та режисери.

Відчуття співпричетності з цією насиченою творенням аурою виникало одразу, даючи змогу більш глибоко зрозуміти задуми, народжені тут. Відвідування майстерні Сідура мало на меті не лише побачити твори художника, але й придбати вибрані роботи нашого земляка для Дніпропетровського художнього музею. Одна невелика бронзова скульптура «Та, що миє ногу» (1966) призначалася для закупівлі, а дві інші були обіцяні у подарунок. Це зменшені повторення відомих монументальних скульптур «Пам’ятник загиблим від бомб» (1965) і «Той, хто волає» (1979), що були встановлені у Німеччині. Наше звернення до Міністерства культури УРСР стосовно виділення коштів на закупівлю отримало відмову. У результаті рідне місто Сідура лишилося без творінь свого славнозвісного земляка – видатного скульптора сучасності».

16

«Формула скорботи». 1972. Бронза

ДНІПРОВСЬКИЙ ДВОРИК

Є у місті на Дніпрі куточок, відзначений якимось потаємним та глибоким змістом. Тут, на крихітному п’ятачку, у старовинному катеринославському дворику на розі вулиць, що нині носять назви Старокозацької та Михайла Грушевського, народилися скульптори Євген Вучетич та Вадим Сідур.

Незважаючи на різницю у віці (Вучетич народився у 1908 році та був старшим за Сідура на шістнадцять років) вони жили та творили у один час, у одну епоху і темою тем для обох стала війна. На війні Вучетича було контужено, Сідура – важко поранено. Здається, що долею було означено, аби у мистецтві земляки крокували пліч-о-пліч. Однак, цього не сталося, вони виявилися, немов два полюси: Вучетич став яскравим представником радянської школи соцреалізму, Сідур – його прямою протилежністю.

Шлях Вучетича означився створенням героїчних образів вождів-полководців на тлі тріумфальних перемог та гігантських пам’ятників-ансамблів. Творчі досягнення Євгена Вучетича зростали рік за роком та, якщо вірити Великій Радянській Енциклопедії, були відзначені із астрономічною точністю: що не рік, то премія. Протягом п’яти повоєнних років він став лауреатом п’яти (!) Сталінських премій (1946, 1947, 1948, 1949, 1950 роки). Врешті-решт у 1953 році він став дійсним членом Академії мистецтв СРСР. Згодом – лауреатом найпрестижнішої Ленінської премії, Героєм Соціалістичної праці. От якби Вадимові Сідуру узяти за приклад шлях свого земляка, і перед ним розкрилися б осяяні висоти… Однак Сідур лишився Сідуром. Із власним Світом та з Долею. Висвітлюючи війну, він цілковито відійшов від бравурного офіціозу, його герої – це цілі покоління, які сплатили жахливу ціну за перемогу.

1

«Пам’ятник загиблим від насилля». 1965. Алюміній

У висвітленні війни шляхи скульпторів розійшлися повністю, так само як і їхні долі. Вучетича іще дитиною забрали з Дніпра, Сідур прожив у рідному місті сімнадцять років до початку війни.

Пригадуючи дитинство, Вадим вкрай тепло писав про власних батьків: «Мама в мене вірила і прагнула нічого не забороняти. Товаришуй із ким бажаєш, — завше мовила, — але думай сам, власною головою!» «Єдиною людиною у моєму житті, яка не крутила шури-мури із Богом до останньої хвилини – був мій батько! Найпорядніший, найдобріший, той, хто не протистояв лихові насиллям».

У батьків із сином були особливо довірливі взаємини. У власній автобіографічній прозі Вадим Сідур багато сторінок присвятив батькові та матері.

У шкільні роки Діма вів щоденник, куди нотував усі події, що відбувалися удома, у місті та в середній школі №33. У ній він навчався з першого по дев’ятий класи. В записнику постійно з’являлися начерки, малюнки дівчат, у яких закохувався, хлопчаків-однокласників, ілюстрації до вподобаних книг. Його однокласниці Анна Лейбович, Жанна Шульман, Майя Орлова (Кіссіна) згадують: «Діма був щупленьким хлопчиком, невисокого зросту, майже завжди носив шарф, оскільки часто хворів. Через те йому доводилося пропускати заняття, але вчився він добре, багато читав, малював, відвідував гурток малювання у Палаці піонерів. Особливо любив ліпити».

Вадим Сідур пригадував: «…Найпершим та незабутнім враженням від монументальної скульптури, що збереглося в мене до сих пір, був дитячий подив від величезних ідолів, висічених з сірого граніту скіфами та встановлених на курганах в українських степах… Декілька таких витворів стояло перед історичним музеєм у Дніпропетровську. Я подовгу роздивлявся цих Скіфських Баб, як їх називають в Україні, дивуючись їхній грандіозності та спокою, що закарбовані навіки.

…Не так легко зрозуміти, коли розпочався мій власний творчий розвиток. З дитячих малюнків, які до цього часу добре пам’ятаю? А може, початок – це виліплений з пластиліну Толстой, який сидить у кріслі, якого я завершив того дня, коли почалася війна? Не знаю, чи було усе це творчістю з тим змістом, який я вкладаю у це слово зараз, але до цього часу я не можу примиритися з тим, що ця скульптура не збереглася. Я линув до неї крізь усю війну. А шляхи війни, як відомо, несповідимі. І коли вісімнадцятирічним молодшим лейтенантом, командувачем кулеметної чоти, я дійшов до свого рідного міста та своєї вулиці, то уже від рогу побачив, що від будинку, де я народився та виріс, не лишилося геть нічого. Лише пічна труба стирчала, немов новаторський пам’ятник моєму дитинству та юності, а обабіч клен, що розрісся, який ми з батьком посадили за кілька років перед війною…

ГОЛОВНЕ ЛИХО НА ЗЕМЛІ – НАСИЛЛЯ

Від Дніпра до Кривого Рогу 150 кілометрів – це приблизно дві-три години подорожі автівкою. У роки війни, аби подолати цю відстань, знадобилося чотири місяці. Звільнення Криворіжжя співпало із сніговими буранами та раннім бездоріжжям. У непролазній багнюці солдати на власних плечах тягли і техніку, і боєприпаси. З боями проходили по кілометру-два на день, часом більше, часом менше. Фашисти під Кривий Ріг стягнули величезні сили, прагнучи будь-якою ціною втримати найбільший у світі залізорудний басейн. Бої тривали за кожну п’ядь землі. Солдати гинули тисячами. Трун не вистачало, доводилося ховати у братських могилах, без належної шани.

Було встановлено, що поранення Вадима Сідура відбулося 26 лютого 1944 року – останнього дня боїв за село Новоселівка та станцію Латівка. Наприкінці лютого 1944 року увесь Широківський район звільнили від загарбників, і Сідур після лютого уже не міг брати участь у боях, у цей час його після поранення виходжували мати та донька Крюкови Хевронія Прокопівна та Олександра Василівна.

12

Вдалося розшукати Олександру Василівну Толкачову (у дівоцтві Крюкову – В. П.) – учасницю тих страшних подій. Ось її розповідь: «Стріляли тут день та ніч. У кожній хаті були поранені. Щойно я закінчила одну перев’язку, як мама разом із солдатами принесла іще одного пораненого. Він був увесь в крові. Замість обличчя – суцільна рана. Ми з мамою почали відмивати лейтенанта від крові та бруду. Рани протирали самогонкою. Розмовляти він не міг. Я здогадалася, дала йому папір та олівець. Він написав, що звуть його Діма Сідур. Питаюся: «Дімочко, їсти хочеш?» Киває головою. Мама збігала до сусідки, у неї корівка була. Попросила молочка для пораненого. Дякую, не відмовила, хоч і жила із двома дітками (чоловік був на фронті) у жахливих злиднях. Знайшли десь на селі яєць. Приготувала щось на кшталт бульйончика. Приноровилася Діму годувати через трубочку. Пролежав він у нас днів з десять. Усе караюся, бо коли уперше побачила його, голосила: — Краще б вбило, ніж такий біль терпіти.

Вирішили ми із мамою: треба везти Діму до шпиталю. Випросили у радгоспі коней, вкрили лейтенанта овчинкою – березень уже настав, але було холодно. Відвіз його візник. Привезли Дімочку до Кривого Рогу – це двадцять п’ять верств розбитим шляхом. У Кривому Розі усе зруйновано вщент, жодної вцілілої лікарні. Довелося везти до Дніпропетровська – це ще 150 кілометрів весняним бездоріжжям…»

Вадим Сідур згадує день 7 березня 1944 року коли потрапив до шпиталю: «Цей день я вважаю прирівняним до власного дня народження, а може, навіть чимось більш значним. Свою появу на світ люди не пам’ятають, а цей день я бачу неймовірно реально крізь сорок два роки – строк, що здатний затьмарити будь-яку згадку. А тут ясність спогадів неймовірна, абсолютна!»

Два місяці лікарі боролися за життя Сідура. Вижив. На початку травня 1944 року його перевезли до Кисловодського шпиталю. Згодом була клініка професора Вайсблата у Сталінабаді (нині Душанбе), кілька операцій у ЦІТО (Центральний Інститут травматології та ортопедії. Москва).

Вадим Сідур: «Я лишився жити, та сталося це не одразу. Досить довго я розхитувався між життям та смертю…Голова моя з моменту поранення усе іще була постійно оплутана бинтами.

Я вважаю, що не зовсім вірним буде мовити про мою «палку» цікавість до війни, насилля, нелюдських жорстокостей. Це не цікавість і навіть не обов’язок, а життєва необхідність. Багато років я прагну і не можу позбутися того, що мене сповнило у ті часи. Так з’явилася скульптура «Поранений», де голова – кокон з бинтів і лише щілина рота є оголеною».

4

«Поранений». 1963. Алюміній

Згодом Вадим Сідур уточнив: «…Я був вбитий на війні. Але сталося диво воскресіння, і я лишився жити. Часом мені навіть здається, що це було зумовлено тим, аби я зміг урешті-решт створити «Пам’ятник загиблим від насилля», «Треблінку», «Пам’ятник загиблим від бомб»

До глибинного розуміння суті війни Сидур йшов майже двадцять років. До пережитого на війні та відчутому на собі у лікарняних палатах, під час операцій, додався ще важкий інфаркт (1961). Перший час після виходу з лікарні Сідур фізично не міг займатися скульптурою, і тому саме у 60-х роках ХХ століття він створив велику серію малюнків. «Художникові, певно, усе на користь, навіть горе та хвороби», — із сумом зазначив Майстер. Тоді ж до інваліда війни та інфарктника пришла і тривожна думка: такі люди, як він — недовголітні, можна НЕ ВСТИГНУТИ зробити усе, що було окреслено.

Скульптор почав працювати по десять-дванадцять годин на добу. Із сидурівського Льоху линула лавина нових антивоєнних робіт: «Інвалід», «Відчай», «Поховання», «Пам’ятник загиблим дітям», «Бабин Яр», «Операція на серці», «Пам’ятник сучасному стану», «Переможець». Це був новий погляд на тих, хто здобував перемогу у найжахливішій війні ХХ століття. Сидурівським переможцям, понівеченим війною, потрібен був не п’єдестал – Прихисток та Співчуття – те, чого конче потребували та продовжують потребувати наші інваліди та ветерани.

3

«Пам’ятник тим, хто лишився без поховання». 1972. Бронза

Ці роботи скульптора прошиті, немов прострелені однією думкою «ГОЛОВНЕ ЛИХО НА ЗЕМЛІ – НАСИЛЛЯ: Сотні, тисячі, мільйони людей загинули від насилля. Кулі, шибениці, бомби, газові камери, концтабори, тортури, смертна кара – цей перелік неможливо продовжити, бо він нескінченний. Здається, має ж це колись скінчитися! Але людство, немов позбавлене розуму, нічому не вчиться… Мене постійно пригнічувало і продовжує гнітити фізичне відчуття тягаря відповідальності перед тими, хто загинув учора, гине сьогодні та неминуче загине завтра».

Здається, що сказане це сьогодні, у цей час та мить, у наші тривожні дні, хоча з часів інтерв’ю Вадима Сідура пройшло кілька десятиліть.

У творчості Сідура постійно звучали дві  основні теми: одну відтворено у пам’ятниках жертвам насилля, другу – захоплення дивом життя, втілено у сповнених поезією творах «Материнство», «Мати та дитя», «Батько з сином», «Сім’я». Цю тему розширює й книга Сідура-поета «Найщасливіша осінь» (1990) – новаторський гімн Життю та Жінці.

«Власне для мене формальне новаторство ніколи не було головною метою. Але я завжди прагнув говорити мовою свого часу, — відзначав Сідур. – Я бажаю, аби глядач впізнавав не «мою манеру», а мій світ, — зізнавався Сідур і уточнив: «Світ без людини мені нецікавий».

Один лише перелік циклів робіт, створених Скульптором, мовить сам за себе: «Сучасники», «Жіночий початок», «Джаз», «Коханці», «Сліпі», «Сім’я горщиків», «Залізні провісники», «Торси», «ТРУНА-АРТ», «Барельєфи на Біблійні теми», «Ідеологічні битви», «Пам’ятник тим, хто лишився без поховання»…

Світ Сідура не мав меж, його роботи стали надбанням людства і в цьому велич Майстра.

Лишивши величезний творчий спадок, Вадим Сідур помер за два дні до свого шістдесятидвохріччя 26 червня 1986 року від третього інфаркту та отриманих ран у роки війни – завмер, назавжди став тим безмовним, хто волає…

2

«Той, хто волає». 1979. Бронза

Один із віршів Сідура-поета лунає, немов фінальний акорд його життя, він неначе підбиває підсумок власним спробам виконати обов’язок перед людством:

Я розчавлений

Непомірним тягарем відповідальності

Ніким на мене не покладеним

Нічого не можу запропонувати людству

Для порятунку

Лишається заклякнути

Перетворитися у бронзову скульптуру

І стати назавжди

Бронзовим

Тим, хто волає.

8

У житті рідного міста наш славнозвісний земляк лишився у пам’яті, як герой битви за визволення Придніпров’я, відзначений двома орденами Вітчизняної війни. Власною непохитною працею він служив правді, свободі та творчості, його мистецтво прославило наше місто на увесь світ. Для мешканців Дніпра він став Тим, хто навіки волає до миру та збереженню життя на землі.

ВОЛОДИМИР ПЛАТОНОВ,

член Національної Спілки журналістів України,

член Національної Спілки кінематографістів України.

ЛЮДМИЛА ТВЕРСЬКА,

член Національної Спілки художників України,

Заслужений працівник культури України

Похожие записи: