Дніпро єднає Україну -Музей українського живопису
Довідки за телефонами:
(056) 794 09 88, +38 (096) 610 37 96, +38 (099) 068 31 68

Дніпро єднає Україну

alt
23 серпня в Україні відзначають День Державного Прапора. І до цього свята Музей українського живопису підготував дніпрянам та гостям міста подарунок.

На алеї біля найвищого в Україні флагштоку з Державним Прапором розташовані монументальні стели, прикрашені 12 українськими символами, виконаними у техніці художньої емалі.

 

«Музей українського живопису став виконавцем проекту 12 символів, які прикрашають алею. Відомо, що на базі нашого музею працює майстерня гарячої художньої емалі. Саме у цій стародавній і по-справжньому сакральній техніці виконані 12 символів», — каже провідний науковий співробітник Музею українського живопису Володимир Маліков.

В емалі відтворено Герб України, історичну постать Володимира Великого, взято за образ вишиванку, писанку, козацьку чайку. Серед архітектурних споруд виокремлено Свято-Троїцький собор у Новомосковську, який звертається до козацької доби і представляє кращі зразки українського бароко. Серед останніх символів є дитячий малюнок «АТО, сьогодення».

«Такою паралеллю ми показали, що не лише є символи із тисячолітньої історією, не лише символи культури, що прийшла до нас із часів язичництва, але зуміла адаптуватися і прижитися до часів християнства, — а й дитячий малюнок, який став сучасним символом. І він дійсно стане показником того, що історія твориться саме сьогодні, і не лише руками дорослих, а й дитячою фантазією», — зазначає Володимир Маліков.

_1090748

_1090725

Інсталяції інтерактивні, біля кожної емалі розміщено QR-код, за допомогою якого можна перейти до сторінки, що розповідає про цей символ. Розповідь ведеться двома мовами — українською та англійською.

Проект  «Дніпро єднає Україну» спільна робота Музею українського живопису та Дніпропетровської Обласної державної адміністрації

Авторами виступили художники Аліна Набока та Сергій Алієв-Ковика

_1090750

_1090754

_1090720

Детальніше про кожен символ:

 

Дитячий малюнок. Сьогодення та АТО

 DSC_4631

Нині Україна переживає складні часи, потерпаючи від війни у східних регіонах.

Образотворче мистецтво, як відомо, завжди стає дзеркалом епохи. А що буде, коли це дзеркало створить не доросла людина, а малюк? Адже лише діти можуть дивитися на будь-які явища та речі із переконливою щирістю та відвертою безпосередністю. Перед нами узагальнений образ композиції, створеної дитиною сьогодення. Вертоліт, танк, чоловічки-вояки з квітами та прапором України, хмарки у чистому небі, яскраве сонце, символічні літери у слові «ПЕРЕМОГА». Такий малюнок могла створити дитина для свого батька, повернення якого так сильно чекає. Однак сучасній історії відомі приклади, коли малюнки діти просто надсилали до зони проведення АТО. Солдати споглядали барвисті послання незнайомих малюків, а у строкатих чоловічках із подивом та не стримуючи емоцій впізнавали себе або бойових побратимів.

Отже, дитячий малюнок сьогодні набуває особливого символічного звучання, стаючи водночас і літописом, і оберегом, і провісником щасливого та мирного майбуття.

 

Герб на монеті Володимира Великого

 DSC_4647

Златники та срібляники Володимира вважаються одними із перших монет київського карбування. Символ тризуба, зображеного на монеті, у минулому був гербом князів Рюриковичів та Київської Русі. Однак і донині точаться суперечки на тему, чи був Тризуб знаком лише Рюриковичів, або ж являвся прадавнім знаком слов’ян? «Тризубці» відомі з часів Трипілля та індоєвропейців. Зокрема, у багатьох культурах символ означав блискавку богів грому. Існує припущення, що скіфи знаком тризубу зображували на щитах «вогонь, поділений на три частини». Тризуби можна знайти на численних пам’ятках української архітектури доби Київської Русі.

Довгі часи забуття відроджують цей символ вже у столітті ХХ. Остаточно Володимирів тризуб був прийнятий на пропозицію Михайла Грушевського, як Великий і Малий державний Герб Української Народної Республіки.

Нині за Конституцією України головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб) — малий Державний Герб України. Це емблема нашої держави з тисячолітньою історією, своєрідне «Велике Таїнство Української Душі».

 

Писанка

DSC_4636

Писанкою називають яйце, декороване традиційними символами, які пишуться за допомогою воску й барвників. З писанками пов’язано безліч легенд, повір’їв, переказів, звичаїв, традицій, обрядів, що виникли ще за часів язичницької доби.

В культурах багатьох народів яйце було втіленням джерела життя та Символом Всесвіту. На теренах України культові яйця були знайдені в похованнях скіфів, у Східному Криму (IV ст. до н.е.).

Як відомо, писанка в Україні тісно пов’язана з релігійними обрядами.

Відродження інтересу до виготовлення писанок, як і до інших народних традицій, відбулося у 80-х роках ХХ ст.

В Україні писанка – це символ Сонця, життя, його безсмертя; любові та краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. У слов’ян-язичників писанки існували вже за часів антів у ІІІ — VIII ст. н. е. і були символом сонячного культу.

Дослідники вважають, що українська писанка має понад 100 символічних малюнків. Найпоширенішими серед них були: Дерево Життя, вічність сонячного руху, початок та кінець, небо і земля, повітря, вогонь та вода тощо.

Символічне навантаження мала і кольорова гама писанки. Червоний колір означав радість життя, любов, жовтий — місяць і зорі, урожай; зелений — багатство, буяння рослинного світу, його воскресіння; блакитний — чисте небо, здоров’я; бронзовий — матінку-землю; чорний з білим — пошану до померлих родичів та їхніх душ.

Із запровадженням християнства змінюється поступово й символіка писанки. Вона стала символом радості і віри у Воскресіння Христове як символу всепрощення. Для писанок були характерні такі орнаменти: решітки, віконця, клинці, вітрячки, кошики, грабельки, зірки, хрестики, павучки (символ працелюбства).

Примітно, що писанкарство було притаманне лише тим етнічним групам, які стали називатися українцями.

 

Троїцький собор. Новомосковськ

 DSC_4639

Троїцький собор є історичною пам’яткою у Новомосковську, запорозькому місті Самарь (Новоселиці), центрі Самарської паланки. Споруджений у 1772—81 роках народним майстром Якимом Погребняком із дерева без жодного залізного цвяха. Вважають, що собор було зведено на честь перемоги козаків над турками, адже ще за княжих часів культові споруди, зазвичай, з’являлися як тріумф військових звершень. Однак існує думка, що Троїцький собор козаки збудували саме на честь прощання зі зброєю та самою Січчю.

Споруджували собор із вікових дубів, якими тоді було багате узбережжя річки Самари. Виростаючи, собор дедалі більше вражав грандіозною монументальністю та вишуканою стрімкістю й легкістю форм. Яким Погрібняк зумів поєднати конструктивні принципи візантійської архітектури із пишністю та ошатністю українських архітектурних традицій, створивши іще одну пам’ятку у складному та багатогранному стилі – українському бароко.

Примітно, що відомий український письменник Олесь Гончар оспівав легендарну споруду у однойменному романі.

Конструктивно та композиційно Троїцький собор є винятковим мистецьким твором дерев’яної архітектури України. Це єдиний збережений в Україні дев’ятидільний храм, що належить до 100 найкращих дерев’яних споруд світу. Протягом століть собор ставав місцем паломництва усіх, хто бажав зустрітися зі справжнім мистецьким дивом.

 

Козацькі чайки

 DSC_4648

Бойовому мистецтву козаків міг позаздрити будь-хто. Відомо, що козацькі чайки декілька сторічь поспіль наводили острах на турецький флот.

Запорозька Січ може похвалитися високим рівнем та досконалістю кораблебудування. Козацькі майстри-корабельники славилися навіть поза межами України. Їх часто запрошували й до Москви, аби вони навчали корабельної справи.

Чайка – це безпалубний плоскодонний човен запорізьких козаків XVI—XVII ст. у вигляді величезної видовбаної колоди, по бортах обшитої дошками. Довжина їхня близько 18 метрів, ширина й висота бортів – до 4 метрів. Ззовні бортів для збільшення остійності і плавучості кріпився очеретяний пояс. Човен мав поперечні переборки і лави, щоглу з вітрилом, 10-15 пар весел, носовий і кормовий рулі, уміщав до 70 чоловік. Також важливим було достатнє озброєння човна, що складалося з 4-6 фальконетів (гармат калібром 30 мм.). На борту був запас зброї та провіанту, достатній для тривалих морських походів.

Цікавою є й назва човна. За однією з версій чайка – слово турецького походження, що означає «трищогловий корабель». Згідно з іншим припущенням – звична для нас назва пташки чайки підкреслює легкість, швидкість та маневреність човна.

Нині ж козацьку чайку ми сприймаємо як один із славетних символів козацької доби, відзначений хоробрістю, відвагою та гостротою творчої думки.

 

Половецька баба

 DSC_4646

Баби або Боввани – монументальні кам’яні скульптури, що з’явилися на території сучасної України більше 6 тисяч років тому. Сама назва «баба» тлумачиться із санскриту як «душа», «предок», «батько», «старійшина». Статуї носили життєствердний характер: зокрема вони мали приносити успіх, добробут, родючість. Розміщувались як на святилищах так і біля родових насипів — курганів. Перед статуями були кам’яні вівтарі, де приносилися пожертви. Наші предки вірили у безсмертя душі, і в основі їхнього поховального культу лежала ідея реінкарнації — нових народжень. Тому кам’яні статуї були вмістилищем душ предків. Після народження нового члена роду душа переселялася у немовля, а кам’яну статую розбивали і нерідко хоронили як людину. Інакше кажучи, Кам’яні Баби — це сховища душ. Уся стародавня кам’яна пластика створювалася саме виходячи з таких міркувань.

З плином часу монументальні статуї зазнавали стилістичних змін. Вертикальні камені набували антропоморфних ознак.

ХІІ століття – доба розквіту половецької скульптури. У половецьких майстернях виготовлялося тисячі статуй. Чоловіки і жінки зображалися навстоячки і навсидячки, завжди з канонізованим положенням рук з чашами для жертвопринесення або «пригощання». Завдяки дуже повним зображенням можна точно уявити костюми, прикраси, зброю, матеріальне і навіть духовне життя половців.

 

Козак Мамай

 DSC_4635

Козак Мамай — ідеалізований образ козака та своєрідний духовний символ в Україні.

Оповіді про козака-бандуриста можна знайти у народних легендах, переказах, приказках. У творах образотворчого мистецтва образ козака доповнювався зображенням сакральної для українців символіки — кобзи, що є символом національних традицій та співучої душі народу; коня, що є символом війни, некерованого гніву та хоробрості; дуба, котрий символізує могутність та генетичну чистоту роду. Часто на малюнках присутнє зображення списа з прапором, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов’язані з життям та смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю. Образ Козака-Мамая у образотворчому мистецтві набув значного поширення протягом XVIIІ-XIX століть. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя у стількох варіаціях, повтореннях та копіях.

Козак у думах та свідомості українців завжди уособлював народну силу духу, незламність волі в боротьбі з поневолювачами. Зображення козака на народних картинах в час, коли запорозького війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам’ятник героїчному минулому українського народу. Малювали «Козака Мамая» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і скринях.

 

Вишиванка

 DSC_4634

Історія народної вишивки в Україні сягає стародавніх давен. Зокрема, за свідченням Геродота, вишитими орнаментами був прикрашений ще одяг скіфів.

Вишивання сорочок органічно увійшло до життя народу, воно втілює у собі усі його естетичні принципи, ідеали добра та краси, прагнення до довершеного та витонченого.

Різні етнографічні регіони України мають власні традиції мистецтва вишивання: різниться мова орнаментів, колористична гама та техніка.

Однак спільним лишається значення вишитих рушників та одягу. Українці вважали вишиванку святинею. Вишиті предмети вжитку передавалися від поколінь до поколінь, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається у народних піснях.

Символіка вишивки залежала від того, кому саме призначалося вбрання: парубкові-нареченому, чоловікові чи хлопцеві; дівчині або заміжній жінці.

 

Звіриний стиль скіфів. Грифон.

DSC_4638 

Звіриним називають художній стиль, що був поширений у мистецтві кількох стародавніх культур. Основною тематикою зображень були тварини, частини їх тіла, складні багатофігурні композиції. Звідси походить й назва стилю. Найдавніші зразки датуються III тисячоліттям до нашої ери. З плином століть ознаки даного стилю поступово виходять з ужитку, але його окремі складові елементи часом зустрічаються в мистецтві майбутніх поколінь. Одним з найкращих зразків даного напрямку є скіфський звіриний стиль.

Звіриний стиль давнини відрізняється від абстрактного звіриного орнаменту VI—XIII століть романського та норманського мистецтва, а також від тератологічних давньоруських мотивів.

Звіриний стиль пов’язують з шануванням тварин і тотемізмом. Первісно сакральні зображення з часом стали орнаментальним мотивом. Найдавніші зразки звіриного стилю були відомі у Єгипті та Межиріччі з ІІІ тисячоліття до нашої ери. З ІІ тисячоліття до нашої ери звіриний стиль вже відомий у Передній Азії, Індії, Китаї, Середній Азії, Південному Сибіру, Поволжжі, Приураллі. Найбільшого розвитку звіриний стиль набув у мистецтві іраномовних кочівників І тисячоліття до нашої ери та перших століть нашої ери — це скіфо-сарматський звіриний стиль та мистецтво племен Південного Сибіру.

Персонажів звіриного стилю небагато, вони повторюються і ясно підрозділяються на три групи відповідно до трьох сфер міфологічного Світового Дерева: небесної (птаха), земної (копитні) і підземної (хижаки).

Серед птахів виділяються грифони грецького типу з архаїчними серпоподібними крилами.

 

Володимир-Хреститель

 DSC_4633

Володимир Святославич — руський князь із варязької династії Рюриковичів. Великий князь київський (979–1015), правитель і хреститель Київської Русі. Онук київської княгині Ольги, батько київського князя Ярослава Мудрого.

Розпочав християнізацію Київської Русі. Приєднав до своєї держави землі в’ятичів, ятвягів, радимичів, білих хорватів. Розширив межі столиці Києва, збудував Десятинну церкву (996 р.). Першим із руських князів розпочав карбувати власну монету. Заснував фортифікаційні міста — Володимир, Переяслав та багато інших. Використовував особистий знак «тризуб», що став у ХХ столітті гербом України.

 

Народна картина «Прощання»

 DSC_4640

Найдавнішими за походженням є козацькі пісні, які виникли протягом 15—16 століть із появою козацтва. Вони найбільш повно увібрали в себе історичні реалії своєї доби.

Однією з найпоширеніших тем козацьких пісень є прощання козака з рідними та його від´їзд з дому. Ці пісні завжди пройняті мотивом туги, патріотичні почуття відступають на другий план, основне місце займає смуток прощання з родиною, коханою дівчиною чи молодою дружиною. Картина проводжання козака до війська не позбавлена ритуальних рис: батько сідлає, а мати напуває коня, дівчина дарує весільну хустину, ворожить на дорогу, замовляє сили природи допомагати її коханому на шляху. Мотив розставання може драматизуватися проханням дівчини взяти її з собою, плачем матері за єдиним сином або ж провіщенням смерті козака. Досить часто символічним провісником смерті у цих творах є чорний птах або кінь.

Драматичний мотив прощання пережив численні століття, покинувши межі пісенного фольклору. Саме тому зустрічається він як у інтимній ліриці поетів, так і у творах образотворчого мистецтва народних малярів.

 

Петриківський розпис

 DSC_4645

Петриківський розпис – українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося у селищі Петриківка Дніпропетровської області, звідки й походить назва даного виду мистецтва.

Окремі речі з візерунками у стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей напрям сформувався на зламі XIX та XX століть. Походження петриківського розпису пов’язують з козацтвом і заселенням території сучасної Дніпропетровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли саме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напряму малярства.

Петриківський розпис — не лише народне мистецтво, що зберігає традиції оздоблення українського житла, але й сучасний живопис, який розвивається та набуває нових рис.

5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Похожие записи: